своє Фльоран, здивований цим вибухом гніву. — Я сам їстиму.
Тут Ліза не витримала:
— Здається, наша хата не готель! Кажіть тим, хто вам дарунки робить, щоб самі вам варили рибу, як мають охоту, а мені жодної охоти немає засмердіти свої каструлі їхньою смердючою рибою! Зараз мені забирайте сеньгу, чуєте?
Вона ладна була її шваркнути на вулицю. Фльоран поніс рибу до Лебіґра і наказав Розі зробити з неї пиріг. Колись увечері вони всією компанією з'їли той пиріг у скляному кабінетику. Ґавар на додаток поставив за свої гроші устриць.
Фльоран поволі втягся і проводив у винарні всі свої вечори. Там він мав товариство палких голів, і його політична гарячка знаходила собі вихід. Тепер іноді, зачинившись на своїй мансарді, щоб працювати, він дратувався від мирної тиші цієї кімнати; теоретичне шукання волі не задовольняло його; йому треба було спуститися вниз і полегшити душу гострими аксіомами Шарве, Льоґровим палким пориванням. Першими вечорами цей галас, цей рясний дощ слів був йому не до вподоби. Він іще розумів їхню порожнечу. Та згодом потреба забутись, підкрутити себе, взяла нарешті гору; йому хотілося, щоб його хтось довів до одчайдушної рішучости, яка заспокоїла б болюче вагання його розуму. Атмосфера кабінету, де дхнуло лікерами й тютюновим димом, паморочила Фльоранові голову; він там розкошував у приємнім забутті, заколисаний до тої міри, що найнемовірніші речі починали йому здаватися можливими. Згодом Фльоранові подобалися самі обличчя відвідувачів кабінету. Йому приємно було зустрічати їх, утворилася звичка засиджуватися з ними. Привітне бородате лице Робіна, серйозний профіль Клеманс, сухе обличчя блідого Шарве, Льоґрів горб, і Ґавар, і Олександер, і Лякайль, дедалі, то щільніше увіходили в його життя і займали вже в ньому видатне місце. То було для Фльорана майже похітливою насолодою. Коли він брався за мідяну ручку дверей від кабінету, він ніби почував, що вона живе, гріє йому пальці, сама собою повертається.
