можуть мріяти про різанину та безладдя. Адже ти, звичайно, не хочеш, щоб тобі вийшло на гірше? Ну, то сиди краще вдома, дурнику, спи собі, їж досхочу, складай гроші, розкошуй у спокої, май чисте сумління і знай, що Франція сама зуміє постояти за себе, як імперія їй набридне. Батьківщина тебе не потребує!
Ліза сміялася своїм чарівним сміхом. Кеню був остаточно переможений. По суті, його жінка мала рацію; опріч того, вона була така красуня, коли ранком сиділа на краю ліжка, зачісана, чистенька, свіженька, у своїй сніжно-білій одежі. Слухаючи Лізу, її чоловік поглядав на їхні портрети по обидва боки каміну. Та, звичайно, вони були порядні люди і виглядали так пристойно, одягнені у всьому чорному, в своїх золочених рямах. Сама опочивальня здавалася Кеню кімнатою в домі дуже гідних людей; гіпюрові квадратики на м'яких меблях надавали обставі солідного вигляду; килим, заслони, порцелянові вази, розписані пейзажами, доводили працьовитість хазяїв і любов до комфорту.
Кеню глибше поринув під теплу ковдру, під перину, де він солодко парився, мов у теплій лазні. Йому так яскраво видалося, що він мало не втратив усього цього, вимінявши його на Лебіґрів кабінет: і своє велике ліжко, і спокійну кімнату, і свою ковбасню, за які він тепер думав з докорами сумління та з ніжністю. І від Лізи, і від цих меблів, від усіх милих речей навколо, віяло добробутом, що трошки душив його в найсолодший спосіб.
— Дурнику мій, — вимовила жінка, побачивши, що він здався. — Зовсім би ти мені пропав, якби тебе не напутити. Та, бачиш, перше тобі довелося б переступити через наші мертві тіла, моє та Полінине… Не лізь більше до тої політики, не гудь уряду. Власне кажучи, всі уряди однакові. Ми підтримуємо цей, і так само підтримували б інший, бо потрібний лад. Найголовніше бути забезпеченим на старість літ і спокійно жити своєю рентою, знаючи, що чесно нажив свої гроші.
Кеню, погоджуючись, кивнув головою. Він хотів виправдатися:
— Це все Ґавар…
Та Ліза раптом споважніла й сердито перебила його:
