кольору, тепер смугами облиняло від дощів. Трохи згорблений, він нервово здригався, і це, видко, було його звичкою. Він стояв у грубих шнурованих черевиках; з-під надто коротких штанів виглядали сині шкарпетки.
— Здорові були, мосьє Кльоде, — відповіла весело городниця. — Знаєте, я вас сподівалась у понеділок, а як побачила, що не приїдете, то сховала вашу картину; я її повісила в своїй кімнаті.
— Спасибі за ласку, мадам Франсуа, я приїду кінчати свій етюд цими днями... В понеділок я не міг... Що, з великої вашої сливи ще листя не облітає?
— Авжеж, ні!
— Я, бачите, хочу вмістити її в куті картини. Це гарно буде. Ліворуч від курника. Я ввесь тиждень над цим думав. Гм... Сьогодні городина чудова. Я навмисне встав раненько, бо знав, що ця нікчемна капуста буде в ранішньому освітленні чарівна!
І він показав рукою вздовж возів.
— Ну, добре, — промовила городниця. — Я їду, прощавайте... Скоро побачимося, мосьє Кльоде!
І на від’їзді вона зазнайомила Фльорана з молодим митцем:
— Цей мосьє приїхав, здається, здалеку. Він зовсім не пізнає вашого огидного Парижу. Мабуть, ви йому можете щось добре порадити.
І мадам Франсуа нарешті від’їхала, задоволена, що залишає їх укупі. Кльод із співчуттям поглядав на Фльорана. Ця довга, тонка постать, що хиталася стоячи, видавалася йому оригінальною. Рекомендації мадам Франсуа було з нього досить. З фамільярністю флянера, звиклого до випадкових знайомостей, він спокійно сказав:
— Я піду з вами. Ви куди?
Фльоран зніяковів. Він заприязнювався не так швидко; але, відколи приїхав, у нього на думці крутилось одне запитання. Він насмілився і сказав, з острахом ждучи відповіді:
— А чи є вулиця Пірует?
— Ну, звичайно, — відповів митець. — Дуже цікавий куточок старого Парижу, ота вуличка. Вона викру
