Отут Кеню полюбив кухню. Згодом, перепробувавши всілякі ремества, він неминуче повернувся до птахів, смажених на ріжнах, до сочистих підлив, смачних, що аж пальчики оближеш. Спочатку він трохи боявся, що це не сподобається братові. Фльоран мало їв, а за різні смачні речі говорив із призирством нетямущої людини. Проте, побачивши, що старший брат слухає його, коли він пояснює спосіб готувати якунебудь надто складну страву, Кеню відкрив йому, до чого він має нахил, і став на роботу до ресторану. Від тої пори життя обох братів пішло добре. Вони, як і перше, жили в кімнаті, на вулиці Ройє-Коляр, де сходилися щовечора: один з лицем червоним від печі, другий із змученим виглядом через прикрість свого учительського животіння. Фльоран ходив у такім самім витертім чорнім сурдуті і не мав хвилини вільної, виправляючи зошити своїх учнів. А Кеню, щоб було вільніш, знов одягав свій фартух, білу жакетку й білий ковпак кухарчука й крутився біля печі, готуючи для розваги будь-яку смачну страву. Іноді вони собі посміхались, поглядаючи одне на одного — один убраний біло, другий чорно. І велика кімната видавалась наполовину сердитою, наполовину веселою від цього суму і тих веселощів. Ніколи ще такі дві різні істоти не любилися так. Дарма, що старший чим далі худішав, згоряючи зі свого гарячого серця, що дістав у спадщину від батька, а молодший гладшав, як гідний нащадок нормандця, — вони любили один одного, як діти своєї матері, тієї жінки, що вся була сама втілена ніжність.
Мали вони собі в Парижі родича, рідного дядька з материного боку, Ґраделя, що тримав ковбасню на вулиці Пірует у кварталі Нового Ринку. Він був дуже скупий, брутальної вдачі. Коли вони прийшли вперше, він поводився з ними, як із старцями. Вони його рідко коли відвідували. В день його народження маленький Кеню ходив з букетом вітати дядька і діставав від нього на подарунок десять су. Хоробливо гордий Фльоран ображався, коли Ґрадель розглядав його злиденний сурдут неспокійним, підозрілим оком скуп'яги, що носом чує, хто хоче залишитися в нього обідати або
