— Вже два тижні я собі голову ламаю, і хай мене господь поб'є… Звичайно, Ґавар його знає… Я сама десь бачила того довгаля, та тільки пригадати не можу!
Вона ще копалась у своїх спогадах, коли раптом на них налетіла як буря Нормандка, вибігши з ковбасні.
— Ну й чемна ж ота гладка корова Кеню! — закричала вона, рада, що є перед ким полегшити своє серце. — Думаєте, ця падлюка не сказала мені, що я продаю смердючу рибу! Ну й відчитала ж я її!.. Це самі вони у своїй поганій крамничці гнилою свининою людей труять!
— Що ж ви їй сказали? — запитала стара, не тямлячись від радости, що приятельки посварились.
— Я? Та ж нічого, нічогісінько!… Я дуже ґречно зайшла і сказала, що завтра ввечері прийду по кров'яну ковбасу, а та як визвіриться до мене! Наговорила сім мішків гречаної вовни… І криводушна, паршивка! Ще чесну вдає! Пождіть, я їй віддячуся, краще ніж вона сподівається.
Три жінки тямили, що Нормандка бреше, та це аж ні трошки не пошкодило їм приєднатись до її лайки. Вони повернулися в бік вулиці Рамбюто, лаючись і вигадуючи неймовірні історії за те, як брудно готує Кеню свої ковбаси; пащекухи виливали цілі цебри жахливих обвинувачень на ковбасників. Якби ті торгували чоловічим м'ясом, то й тоді б вибух обурення перекупок не міг би бути страшніший. Люїза Меґюден мусіла тричі повторяти своє оповідання.
— Ну, а що казав кузен? — лукаво запитала Саже?..
— Кузен! — їдко підхопила Нормандка своїм верескливим голосом. — Та невже ви вірите, що воно й справді кузен? Та ніякий він не родич, а просто її полюбовник, довгаль поганий!
Три кумоньки почали голосно заперечувати. Лізина чеснота відома була по всім кварталі і в неї вірили безперечно.
— Та залишіть! Така сита недоторка, вся жиром обросла… хотіла б я побачити її голу, цю хвалену праведницю… Та її чоловік такий роззява, що не могла вона не наставити йому роги!
