У 1989 р. зацікавленість в Україні як окремій державі зросла не лише серед західних політиків, а й серед представників бізнесу. Тому ми організували триденний семінар у Києві для сорока двох бізнесменів українського походження з Канади на тему “Інвестиції та торгівля з Україною”. З канадської сторони за організацію групи був відповідальний Богдан Онищук, а Віктор Яновський з української та я спільно головували на зустрічі. Відбулося кілька лекцій, серед них виступ українського юриста Василя Кисіля стосовно юридичних аспектів торгівлі та інвестицій.
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Havrylyshyn Zalyshajus ukrajincem.pdf/230}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
Микола Хоменко і Богдан Гаврилишин
Ми запросили заступника голови Ради міністрів Української РСР пана Урчукіна завітати й сказати кілька слів привітання аудиторії. Він прийшов наприкінці церемонії відкриття. Мені подали знак, що він чекає за кулісами запрошення на сцену. Я пішов поговорити з ним, він звернувся до мене російською. Я доволі різко йому нагадав, що офіційні мови семінару англійська та українська і що він може звернутися до аудиторії будь-якою з них, але не російською. Додав, що якщо його це не влаштовує, я не буду запрошувати його на сцену для короткої промови. Він був розлючений, але попросив дати йому кілька хвилин для виголошення привітальної промови українською. Він вийшов на сцену, говорив невпевнено українською, але таки заслужив аплодисментів. Це стало першим свідченням того, що влада вислизає з рук комуністичних правителів України.
19 січня 1990 року я мав зустріч з Урчукіним та досить гостро запитав його, чому він затримує розгляд близько 125 ділових пропозицій з-за кордону. Склалася дивна ситуація: Урчукін сидів у своєму величезному кабінеті, з кількома помічниками у приймальні, оточений символікою влади, але вимушений був захищатись. Натомість я, “іноземець”, який не мав влади, мандату, нікого не представляв, його критикував, бо Урчукін, напевно, вибирав з наданих пропозицій ті, з яких мав намір отримати зиск у майбутньому. Ситуація для нього була неприємна.
З будинку Ради міністрів я одразу ж попрямував до однокімнатного офісу Руху, що розташовувався за 200 метрів у Музейному провулку
