зупинився і нас попросили зійти. Станції не було. Ми не бачили назви місцевості, лише помітили декілька великих хатин з брусу, які мали стати нашою домівкою на наступні десять місяців. Коли нас провели до хатин, ми побачили, що у великій була кухня і їдальня, а в маленькій — офіс та крамничка. Скоро ми дізналися, що в крамниці продавались лише цигарки, шоколад, жувальні гумки та, звичайно ж, робочий одяг. Цей табір лісорубів називався Мініпюка. Ймовірно, це була індіанська назва. Інколи тут зупинялися поїзди, щоб відвантажити запаси для табору або ж коли давали сигнал, щоб забрали пораненого чи важкохворого до найближчого містечка, де був лікар, — за 70 кілометрів від Мініпюки. У нашій хатині було шістнадцять ліжок, по вісім з кожного боку, стіл та кілька лав посередині, піч, зроблена з бочки для нафти, та “димоходом” із залізної труби. Хата збудована з грубо вирізаних колод, між якими був викладений для ізолюції мох. Я спав головою до стіни і ногами до печі. Взимку вітер задував сніг крізь дірки між колодами. Іноді піч розжарювалась до червоного. Пізніше, коли я прочитав вислів: “Коли твоя голова в холодильнику, а ноги в печі, в середньому маєш комфортну температуру тіла”, — я зразу зрозумів іронію.
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Havrylyshyn Zalyshajus ukrajincem.pdf/48}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
Тимчасове посвідчення особи Б. Гаврилишина (видане у Німеччині перед поїздкою до Канади). 12 липня 1947 р.
Життя лісоруба здавалося досить сумним. Ми працювали по 8—9 годин на день із сокирою та дуговою пилкою, деякі “професійні” лісоруби — навіть сім днів на тиждень. Після вечері місцеві лісоруби лягали у ліжка, розглядали календарі на стіні із зображеннями дівчат і засинали, іноді навіть не знімаючи одягу. Раз на тиждень вони йшли до
