Канада, щоб “нові канадці” стали “справжніми канадцями”. Нас розділили на дві групи і попросили подебатувати й запропонувати деякі відповіді. Група, яку я очолював, вирішила презентувати наш висновок у вигляді пантоміми у трьох актах.
Акт перший: група англоканадців сиділа за столом і милувалася канадським мистецтвом, в основному ескімоським. На підлозі біля столу сиділа група людей, одягнених в китайський одяг, милуючись китайськими сувоями. Обидві групи час від часу позирали одна на одну з цікавістю, але їхні очі більше виражали ворожість. Перший акт так і закінчився. Він зобразив ідею ізоляції, коли групи, які становлять меншість, живуть у своїх культурних гетто, беручи участь в економічному житті країни, але не в культурному, політичному чи соціальному житті.
Акт другий починався так само, як перший. Цього разу група “канадців” дивилася на “китайців” із ще більшою ворожістю. Вони порозмовляли між собою, потім піднялися, взяли китайські сувої, викинули їх, зняли з китайців їхні традиційні халати, притягнули їх до канадського столу, посадили і примусили милуватися канадським мистецтвом. Це зобразило асиміляцію меншості в більшість, яка відрізала їх від їхніх культурних та лінгвістичних коренів і традицій.
Акт третій знову починався так само, але обидві групи спостерігали одна за одною зі щирим зацікавленням. Через деякий час канадці підійшли до китайців і запросили їх сісти до свого столу, взявши з собою сувої, і обидві групи почали милуватись і канадськими, і китайськими витворами мистецтва. Через деякий час китайці, один за одним, зняли свої халати. Це зобразило процес інтеграції, де етнічні меншини могли брати участь у всіх сферах життя країни, одночасно підтримуючи свої культурні, кулінарні, мовні та інші традиції, цим роблячи країну різноманітнішою і, як наслідок, багатшою.
Пізніше я спостерігав таку ізоляцію в житті, гетто існували у багатьох країнах, особливо в Європі. Асиміляція була методою, яку використовували в США, так званий “стоплювальний котел”. Це добре діяло на більшість білих іммігрантів. Але ця метода не була успішною стосовно темношкірих американців, а пізніше — іспаномовних американців. Я пам'ятаю, як пізніше читав останню частину статті, написаної професором Новаком із Гарвардського університету. Він писав:
“Я заздрю нашим чорношкірим американцям. Вони мають право на свою історію. Ця історія не славетна, але вони мають на неї право. А я, онук словака, не маю право на свою історію. Я можу бути тільки американцем”.