Сторінка:Havrylyshyn Zalyshajus ukrajincem.pdf/69

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


то. Зарплатня була щедра й у нас вже була інша маленька квартира в Торонто, а також там була українська громада, Пласт, друзі. В цій ідеї було трохи романтики: раніше завербований у таборі біженців працювати лісорубом, а зараз — інженер цієї ж компанії. Сама робота не виправдала моїх сподівань. Мене посадили за дошку для креслень у кімнаті з тридцятьма іншими інженерами. Було спекотне задушливе літо, і я постійно випадково змазував те, що креслив.

Однак моє життя розвеселила одна важлива подія. Перед тим як я почав працювати українська молодіжна організація СУМ (Спілка української молоді) відправила мене в Оттаву взяти участь у конференції усіх молодіжних організацій Канади. Я був членом Пласту, а не СУМу, але мене попросили, бо я добре вмів дебатувати. На конференції мене несподівано вибрали до координаційного комітету Канади для Світової асамблеї молоді (САМ), який складався з п'яти осіб. САМ була створена декількома роками раніше, до неї входила молодь з усіх демократичних країн, на відміну від Світової молодіжної федерації, спонсорами якої були комуністи. Серед п'яти членів комітету були двоє англомовних осіб, двоє франкомовних і я.

Взаємини між двома суспільствами — англо- і франкомовним — тоді були не дуже дружні (як це описано в “Двох самотностях”), тому було природно, що я став свого роду арбітром у комітеті. Ще менше очікував, що мене оберуть делегатом Канадської асоціації молоді для поїздки на конференцію САМ в Дакарі, Сенегал. Один репортер із “Time Magazine”, базований в Оттаві, дізнався про це і приїхав до Торонто, щоб написати статтю для цього популярного журналу з великим тиражем про те, що “колишній лісоруб, блискучий студент, який ще навіть не громадянин Канади — “особа без громадянства”, представлятиме Канаду на конференції світового рівня. Він залишився в Торонто на кілька днів, запрошував мене на обіди й вечері, розпитуючи про все, що я пережив до цього часу, взяв інтерв'ю у кількох людей, які знали мене, включаючи редактора газети компанії, де я працював, і головного інженера. Редактор газети “Абітібі” написала статтю про те, що я в майбутньому повинен би стати прем'єр-міністром країни. Ще гіршим було те, що фотограф зробив знімки на роботі, на яких стояв я, за мною всі інженери, а за ними, на задньому плані — головний інженер. Для останнього це було дуже принизливо. Коли я запитав у нього, чи можу взяти відпустку, хоча б неоплачувану, на два тижні, він різко відповів мені: “Я не хочу, щоб мої інженери брали участь у якихось дивних непрофесійних позаштатних заходах”. Я відповів миттєво, не давши собі