6
Ірина ДОВГАЛЮК
Миколи Лисенка їх зафіксувати [29, с. 272], так і не були належно і в повному обсязі задокументовані.
Тому принципово новітньою та перспективною у дослідженні традиції співців-сліпців стала ініціатива Гната Хоткевича, за діяльної підтримки Олександра Бородая та Опанаса Сластьона, які 1903 року розпочали запис репертуару кобзарів на фонографічні валики[1]. Однак, незважаючи на добрі наміри, розуміння необхідності "збереження для нащадків музики кобзарських дум"[2] та перші результативні кроки у цьому напрямку, особисті непорозуміння між учасниками цього багатообіцяльного започаткування призвели до того, що роботу припинили, щойно її налагодивши.
Тож проблема, яку намагалися вирішити Г. Хоткевич, О. Бородай та О. Сластьон, й надалі залишалася гостро актуальною. Відтак про невідкладну потребу досліджувати та записувати кобзарсько-лірницький репертуар продовжували писати на сторінках преси, це питання неодноразово піднімали на чергових Археологічних з'їздах, окрім того, "саме тоді все більше починало ширитися концертне кобзарство, що грозило загибеллю традиційному кобзарському мистецтву" [3, т. I, с. CLXXVII]. Усе це вочевидь не могло не викликати додаткової тривоги за його подальшу долю. Тому вже за кілька років епохальний почин своїх попередників підхопили Леся Українка та Климент Квітка, зорганізувавши 1908 року експедицію за думами на Наддніпрянську Україну. Добре розуміючи ситуацію, що склалася, подружжя повважало своїм життєвим обов'язком "затримати при життю стару кобзарську манеру гри й співу, що затрачувалася у новіших концертованих кобзарів" [3, т. I, с. CLXXVII].
Загалом експедиція, спеціально проведена задля збереження традиційного репертуару кобзарів та лірників, яку зініціювали Леся Українка та Климент Квітка, залучивши до роботи Філарета Колессу, є сьогодні відомим епізодом української наукової минувшини. Попри те, в опублікованій літературі ця подія досі висвітлювалась вельми однобічно та досить поверхово. Історія підготовки та проведення наддніпрянської експедиції у різних розвідках переповідалася вкрай стисло та майже однаково, незважаючи на те, чи то йшлося про її безпосередніх учасників Лесю Українку [4, с. 23-31; 15, с. 63-74; 41, с. 25-28], Климента Квітку [9,с. 38; 11, с. 22-41; 32, с. 29] та Філарета Колессу [2, с. 38-61; 3, т. I, с. CLXXVII-CLXXXII; 12, с. 40-42; 14, с. 243-244; 40], чи про кобзарсько-лірницьку традицію загалом [6, с. 113-115; 10, с. 88; 13, с. 22-26; 23, с. 164-168; 37, с. 32-85]. Тому, вочевидь, вартує ще раз повернутися до цієї теми та поглянути на історію експедиції дещо глибше та прискіпливіше, висвітливши маловідомі факти її організації, проведення і, врешті, планованих та отриманих результатів.
Отож, Леся Українка та Климент Квітка, небезпідставно розсудивши, що окрім них більше нікому заопікуватися дослідженням, записом та публікацією мелодій дум, спільно взялися за цю роботу. Відтак перед ними повстала низка проблем, які потребували вирішення. Зокрема, належало подбати про матеріальну, наукову, видавничу і навіть про технічно-побутову сторони проекту. Наскільки для подружжя Квіток ця справа була новою та проблематично-невідомою видно
