З одинокої на цїле село каварнї дуже добре видно було і море й сїрі піски берега. В одчинені вікна й двері на довгу з колонками веранду так і перлась ясна блакіть моря, в нескінченість продовжена блакітним небом. Навіть душне повітрє лїтньої днини приймало мягкі синяві тони, в яких танули й розпливались контури далеких прибережних гір.
З моря дув вітер. Солона прохолода принаджувала гостий, і вони, замовивши собі каву, тислись до вікон, або сїдали на верандї. Навіть хазяїн каварнї, кривоногий Мемет, пильно стежучи за потребами гостий, кидав свому молодшому братови: „Джепар! он каве… бір каве!“[1], а сам вихиляв ся в двері, щоб одітхнути вохким холодком та зняти на мить з голеної голови круглу татарську шапочку.
Поки червоний од задухи Джепар роздував у коминку жар та постукував рондельком, щоб вийшов добрий каймак[2], Мемет вдивляв ся у море.
— Буде буря! — обізвав ся він не обертаючись. — Вітер дужає. Он на човнї збірають вітрила!
Татари повернули голови до моря.
На великому чорному баркасї, що, здавало ся, повертав до берега, справдї звивали вітрила. Вітер надував їх, і вони виривали ся з рук, як великі білі птахи; чорний човен нахилив ся боком і лїг на блакітні хвилї.
