Правопис кожної мови формується віками — у пошуках, вдалих і невдалих знахідках, зберігаючи архаїчні елементи й доповнюючи новими, мов вода, шукаючи та пробиваючи шлях для відтворення народної вимови, — і не перестає формуватися, поки народ живе.
Вік нашого правопису налічує більше 1000 років. Від часів давньої України (Русі) на теренах нашої землі формувався цей правопис, відтворюючи саме українську орфоепію. Про це свідчать найдавніші писемні пам’ятки Русі, тисячі графіті (написів на стінах соборів) ХI–ХIV ст., богослужбові та нотні книги, написи на іконах, літописи, грамоти, художні твори[1]. 1619 року архієпископ Мелетій (Смотрицький) створив слов’янську «Граматику», визнану однією з найвидатніших пам’яток мовознавства, і ця граматика відтворювала українську вимову церковнослов’янських текстів[2]. У ХVII ст., попри безперервні війни та велику руїну, Україна була однією з найосвіченіших країн Європи: навіть у селах грамоту знали діти й жінки. Проте вже за півтора століття «возз’єднання» з Росією Україну було перетворено на одну з найбезграмотніших провінцій.
Михайло Петренко жив і творив за часів найдраматичнішого періоду формування нашого правопису (щоправда, не доживши до смертоносних валуєвського циркуляру та емського указу). «Новоукраїнський етап нашої орфографії — найскладніший і дуже рясний правописними системами, бо нова літературна мова формувалася в умовах абсолютної бездержавності нації на всій її величезній етнічній території, причому основна маса народу була в найгірших
- ↑ Див.: Куземська Г. Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. Вид. 2-ге, доопр. і доповнене. — К.: КЖД «Софія», 2012. — 112 с., 165 іл.
- ↑ 1648 року цю «Граматику» перевидали в Москві без імені автора, змінивши наголоси та певні формулювання під свою вимову, і протягом двох століть у Російській імперії це був єдиний підручник з ц.-сл. мови.
