Сторінка:Mykola Zerov Antologiya rymskoyi poeziyi. 1920.djvu/19

І не одводив очей од зір на високому небі.
Взяв Легкокрилий тоді галузку, обмочену в Леті
Й міццю снотворною Стикса напоєну, й чоло старого
Стиха обвіяв. Одразу-ж по кволому тілу розлився
Непереможний спокій; склепились досвідчені очі.
Знявшись угору тоді і на човен упавши звисока,
Бог одриває стерно і скидає стерничого в море, —
Марне кричав Палінур, марне в друзів благав порятунку:
Бог лехкокрилий, як птах, злетів і щез у повітрі.

Мирно тим часом пливли кораблі по широкому морю.
Мирно дрімали гребці, забезпечені словом Нептуна,
І наближались уже до бескетів Сирен, до тих білих
Скель лиховістних, засіяних густо кістьми мореходців,
І зачували здалека, як бухає море о камінь…
Глянув на керму Еней і побачив: нема Палінура!
Сів до стерна і повів корабель свій по темрявих хвилях,
Тяжко зітхаючи й сльози ллючи над недолею друга:
„О Палінуре, для чого довірився ти небові й морю,
Будеш лежать, непохований, ти на пісках невідомих.“