Потреба мати в державі для державного вжитку державну мову — це натуральна потреба, і безперечно дуже користно для підданих мати, окрім своєї рідної, ще й державну казенну мову для публічно-правових зносин; але ж се ні трохи не касує істнування у народностей своїх рідних мов. Народ в державнім (політичнім) розумінні — се не етнографична, не релігійна, не язикова чи яка инша, а юридична сукупність, (суцільність) підданих та й годі. Колись думали, що для істнування єдиної держави потрібна єдина віра і почали вимагати в кожній державі єдиної державної віри, по прінціпу cujus regio, ejus religio. Але ж через такі неприродні для сутости держави вимоги се викликало „усобиць лютую змію“, виникла, напр., тридцятилітня війна, що тяглася з 1618 до 1648 року, люде ріжних християнських вір різалися між собою 30 років, війна коштувала життя третині людности Західної Європи, і скінчилася тим, що ті ж люде нарешті побачили свою помилку тілько в зеркалі своєї крови й крови своїх братів. Тут тілько вони переконалися, що релігія не є елементом держави, і що держава може істнувати, розвиватися і бути великою й славною, хоч би в ній були піддані й найріжноманітніших вір. Тепер ми бачимо, що таку ж саму помилку роблять і всякі асімілятори в справі з мовами народностей держави. Є такі речі, що по своїй природі не можуть бути монополією держави і стати казенними. Коли їх штучно, або через якусь потребу, роблять такими, то вони через те саме втрачають свою живу природу і набувають собі на її місце офіціальну форму. Державною мовою можна зробити і воляпюк або есперанто, а живою мовою ніколи. Віра, совість, мораль, думка, переконання, душа, взагалі все, що належить до внутрішнього я людини, не можуть бути казенними, державними, офіціальними. Через те й казенна чи державна мова ніяк не може замінити живих мов живих народностей, бо жива мова, як се далі видно буде, є не що инше, як твір совісти народа, його сповідь, його душа. „Казенна“ мова — се згучить так само, як казенна, чи офіціальна совість, казенна віра, казенна думка…
Що до національного егоїзму, який так настирливо й непохитно ширить партія вшехполяків, або партія російських націоналистів, то про повну неморальність його й шкодливість для держави й підданих ми вже писали в статті „Націоналисти“, надрукованій у „Раді“ (1910 р. №№283, 284.). Зав-
