Струни/Том 2/Климентина Попович-Боярська/Покинь

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ПОКИНЬ.

Влітає мисль і серце рве
В незнаний десь простір,
Од земних сліз, од горя зве
До сонця й ясних зір.

Ох, дармо, думко, бєш крильми,
Тяжить в серденьку щось;
Бо з земним горем і слізми
На вік воно зрослось.

Великий біль, народній гніт
Скував з землею нас, —
О, думко, кинь воздушний літ, —
Терпи з серденьком враз!