Східний світ/1930/1-2/Шляхи сполучення поміж Грузією та Росією в XVI–XVII ст.ст.

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Проф. М. ПОЛІЄВКТОВ

ШЛЯХИ СПОЛУЧЕННЯ ПОМІЖ ГРУЗІЄЮ ТА РОСІЄЮ В XVI–XVII ст.ст.

За останні роки, коли вивчається найрізноманітніші проблеми з історії Грузії XVI та XVII ст. ст., до наукового обігу все більше й більше запроваджується нове історичне джерело — пам'ятки взаємин Грузії та Росії, що їх зберігається по руських архівах, головним чином, у справах кол. Московського гол. Архіву Мін. Чуж. Справ, тепер Древлєсховищі Центрархіву РСФСР у Москві, досі далеко ще не повнотою оголошені. Не можна, звичайно, сказати, щоб цього джерела наука досі зовсім не знала. Оголошувати ці документи ще у XVIII ст. почав відомий Н. І. Новіков, що видав у „Древней российской вивлиофике“ (ч. V) один з варіянтів статтейного списку посольства Толочанова; у XIX ст. його передрукував Н. Ніколадзе в „Новом Обозрении“ (1889 р.) і грузинською мовою видав Д. Гамбашідзе в „Мцхемси“ (1889 р.). Згодом ці пам'ятки частково оголошувано в численних працях Броссе і, особливо повно для XVI ст., у С. Білокурова в його „Сношениях России с Кавказом“ (1889 р.). Нарешті за останніх років Тифл. Держ. Університет оголосив два пам'ятники з цієї серії: в 1926 р. — Посольство в 1650–52 г.г. Толочанова и Иевлева в Имеретию (сюди, між іншим, увійшли невідомі Новікову редакції статтейного списку цього посольства) й у 1929 р. — Посольство в 1640–43 г.г. Мышецкого в Кахетию. Ці останні видання й відновили інтерес історичної науки, головне, грузинської, до названого історичного джерела. І, справді, це джерело має в собі цінніші відомості, що далеко виходять за межі зовнішньо-дипломатичних взаємин. Саме ті сторони минулого життя, що в сучасній історичній науці набирають першорядного значіння — економіка, історична географія і почасти етнологія, матеріяльна культура, соціяльний лад та міжнародні взаємини — особливо висвітлюються в цьому джерелі. Ця робота, головне, обґрунтована на тому джерелі, і має своїм завданням ілюструвати цю засаду в одному окремому питанні „Шляхи сполучення поміж Грузією та Росією в XVI та XVII ст.ст.“.

Економічне й політичне життя Росії (Московської держави або, як тоді казали, Москви) від другої половини XVI ст. як відомо, значно ускладняється. Завоювання усього Надволжа відкривало великі можливості колонізувати південні окраїни держави. Затвердившися по всій течії Волги, Москва захоплювала до своїх рук, на всій відстані аж до Астрахані, головну артерію своєї східньої торгівлі — з Персією. У зв'язку з безпосередніми торговельними зносинами Москви через Біле море та Архангельськ з Англією, це утворювало через Московську державу европейсько-азіятський транзит (Архангельськ—Москва—Вологда—Астрахань) світового значіння, а в самій державі сприяло розвиткові великого ринку. В цей ринок втягувано землевласницьке господарство. Підготовлювано поневолення селянської хліборобської маси. Селяни тікали від неволі, що насувалася на них, у південні окраїни держави і на Дону, понизов'ях Волги та Яїку і по Тереку утворювали вільні козацькі громади, які уряд намагався використати як аванґард свого просунення на південь. Інтереси швидко зросталої торгівлі спонукали Москву до захоплення Балтицького узбережжя, як виходу до моря, ближчого до центру, аніж далекий Архангельськ; просунення на південь підводило щільно до Туреччини, васал якої, кримське ханство, в той час глибоко врізувалося в територію Московської держави. Від XVI ст. у російській зовнішній політиці постає два питання, що надовго визначили її зміст — балтицьке та східне; істотною складовою частиною останнього й були взаємини Росії з поодинокими народами і державами Кавказу, а в тому числі із Грузією.

За останню чверть XVI ст. Москва підходить до північних передгірь Кавказу. На понизов'ях Тереку засновується місто того ж найменування, що незабаром стає центром дипломатичної та стратегічної політики Москви на Кавказі. Становище на самому Кавказі позначалося на той час, значною мірою, суперництвом поміж собою за перевагу в цій області Туреччини та Персії. До кінця XVI ст. перевага була за Туреччиною: її вплив на Кавказі сягав на той час аж до Каспійського моря. На північ від Кавказького узгір'я, в цьому відношенні, її форпостом був Крим і шамхали тарковські та інші кумикські володарі, що тяжили до нього. З півдня цей вплив ішов через захоплені нею Ганджу, Ширван, Шемаху та Баку і звідси до Дербенту. Одного часу в XVI ст. в її руках був і Тифліс. Коли, на початку XVII ст. за шаха Аббаса I, відновилася війна поміж Туреччиною та Персією, перевага перейшла до останньої, і Персія відібрала на той час від Туреччини Ганджу, Ширван, Шемаху, Дербент і Баку. Грузія, розпорошена політично, розбита внутрішніми чварами, з усіх боків і без того оточена мусульманськими сусідами, потрапляла, як поміж молотом та ковадлом, поміж двома суперниками, що однаково загрожували її політичній самостійності. За таких умов в Грузії постає думка шукати захисту та підтримки свого економічного та політичного відродження у тій новій силі, що тепер підходила до Кавказу. Ця думка зароджується у XVI ст. в одній із частин Східньої Грузії, а саме в Кахетії, що дуже терпіла тоді від кумиків. Зносинами з Кахетією й обмежуються в XVI ст. русько-грузинські взаємини. Свого повного виявлення ця думка набуває лише в середині XVII ст. в політиці кахетинського царя Теймураза I, що хронологічно збігається з новим пожвавленням зовнішньої політики Москви, яка на той час вже економічно одужала після заколотів. У зв'язку з тою ж таки політикою Теймураза русько-грузинські взаємини в XVII ст. виходять за межі Кахетії й розгортаються тепер у всій повноті загально-грузинського маштабу.

Найранші, безсумнівні відомості про зносини Грузії з Росією стосуються ще кінця XV ст.; але довгий час ці відомості уривчасті й неясні. Лише від середини XVI ст. можна простежити більш-менш безперервну нитку русько-грузинських взаємин і уяснити собі їх основний сенс аж до початку XIX ст., коли Грузія остаточно втратила політичну самостійність і увійшла до складу Російської імперії. Від середини XVI ст. поміж Грузією й Московською державою триває постійний обмін посольствами. Притягти на свій бік Грузію цікаво і для Московської держави. З деякими февдалами Північного Кавказу, як от з кабардинськими та черкеськими владарями, їй щастило встановлювати добросусідські взаємини. Навпаки, кумикські владарі (сучасний Дагестан і прикаспійська область Кавказу), поміж яких найдужчі були шамхали тарковські, завжди тяжіли до Криму та Туреччини і в цьому відношенні уявляли небезпеку для Москви. Заручившися Грузією, Москва мала спільника і нібито стратегічну базу з тилу своїх північно-кавказьких противників. З другого боку, ця країна достатня на природні багатства, про що вже трохи чували в Москві, привертала до себе увагу й руських торгових кіл, що й без того були вже сильно втягнені у перську торгівлю. Але Грузія в XVI та XVII ст. ст. була для Москви далекою й маловідомою країною, шлях до якої через кавказькі висоти був важкий і небезпечний. Ось чому кожне посольство, що виряджувано з Москви до Грузії, опріч дипломатичних доручень, мало ще й розслідувальні завдання: звичайно йому загадувано йти до Грузії тим або іншим певним шляхом і збирати найдостотніші політичні та економічні відомості про ті частини Грузії, де воно мало побувати. Вивчити ті шляхи, якими руські посольства проходили у XVI та XVII ст. ст. у Грузію, дуже інтересно як з боку історико-географічного, так і історико-економічного. У зв'язку з поступовим ускладненням руської політики на Кавказі взагалі і зокрема в Грузії, перед нами тут розгортається картина не тільки поступового ускладнення шляхів проникнення Росії за Кавказьке узгір'я, але й наростання в московських панівних колах інтересу до нових, що відкривалися тут, можливостей і нагромадження в Москві потрібних для цього відомостей.

До початку XVII ст. русько-грузинські взаємини обмежувано, як було вже зазначено, виключно зносинами Москви з Кахетією, і вони не виходили за межі порівняльно вузького кола питань. Поки Москва остаточно не затвердилася у своїх північних завоюваннях, її кавказька політика не йшла далі намагань паралізувати на Північному Кавказі вплив Туреччини. Встановлюється добросусідські взаємини з владарями Кабарди і ставиться низку укріплених пунктів по нижній течії Терека та Сунжі, щоб перешкоджати кримцям „перелазити“ ці ріки на сполучення з кумиками, з шамхалом тарковським та іншими. Питання про погодженість військових дій проти того ж таки шамхала на той час стає основним питанням у взаєминах Москви з Кахетією. Чиста стратегія у значній мірі домінує в цих зносинах в XVI в., стратегія, економічні коріння якої треба шукати поза межами Кавказу і, в усякому разі, Грузії.

Всі посольства, що того часу відряджувано з Москви до Кахетії, по суті, трималися все того ж самого маршруту. Прибувши з Москви Волгою та Каспійським морем до гирла Тереку і в місто з тою ж назвою, на що треба було витратити від трьох до чотирьох місяців, посольство піднімалося цією річкою до Сунжі. Далі пливли Сунжею через землі різних владарів сучасної Малої Кабарди приблизно до того місця, де горішня Сунжа наближається до Тереку. Звідси починалася гірська частина шляху, яка відповідає сучасному військово-грузинському шляхові. Минувши Ларс, з великими труднощами проходили славетне Дар'яльське межигір'я і тут вступали в „Сонську землю“ або „Соні“. Пень цього слова скорше тотожний з пнем „Svan“, але саму цю назву в руських документах XVI та XVII ст. ст. застосовується не лише до сучасної Сван(ет)її, але й до всієї гірської области на схід від неї, трохи далі лінії Терек—Арагва. Грузинський історик С. Н. Какабадзе в одній із своїх останніх праць виводить назву „Соні“ від стародавнього племени „ц'анар“, що тут жило. Пень sn зустрічаємо в багатьох місцевих географічних назвах, як от селище СНО в низов'ях Чорної Арагви. Звідси починається володіння Арагвінського еристава ( „Аристов“, „Иристов князь“, „Аристоп Сонский“ руських посольських донесень). Еристави в Грузії, як відомо, — напівсамостійні спадкоємні володарі-управителі великих областей. На півночі такі еристави: Арагвінські (по р. Арагві), що залежали в XVI ст., як встановив ще Броссе, не від Карталінії, але від Кахетії, Ксанські (по р. Ксані і Ліяхва) і ще далі на захід — Рачінські, що залежали від Імеретії. „Аристоп сонский“, за руськими статтейними списками XVI ст., безсумнівно еристав Арагвінський, але взагалі може стати ериставом Ксанським або Рачінським, тому що долини Ксані, Ліяхви і Рача входять в загальне розуміння сонської землі. Пройшовши під Казбеком і переваливши через Крестовий перевал (2345 м.), піднімались угору р. Арагвою і, минувши очевидно, Ананур, де досі збереглися величні руїни, правда пізнішої доби, замку Арагвінських ериставів, повертали з лінії сучасного військово-грузинського шляху ліворуч і порівнюючи рівним шляхом вступали в Кахетію з півночі, з боку горішньої течії річки Алазані.

Найбільш точно цей маршрут встановлюється за звітом посольства 1589–1590 р.р. князя Звенігородського і дяка Торха Антонова (див. у С. Белокурова — Сношения России с Кавказом — стр. 127–154). Піднявшись від гирла Сунжі 14 вересня, посольство заночувало біля річки Гарячого Колодязя, що впадає в Терек, за вказівками книги „Большого Чертежа“, трохи вище Сунжі, з правого боку, мабуть, де тепер Гарячоводська станиця, 19 клм. на північний схід від Грозного. Звідси рушили 17 вересня і йшли до 20 вересня вверх Сунжею до її припливу р. Бистрої, де Сунжа підходить до Тереку. 21 вересня прийшли до р. Терек, де був „кабак“ князя Алкаса Кабардинського (кабак, за Броссе, місцеперебування того або іншого володаря, село, а також, по-татарськи,. заїзд). Звідси ішли вверх Тереком і перейшли його, очевидно з правого берегу на лівий, в Чорних Горах (Чорні або Лісисті гори — перший з півночі кряж Великого Кавказу), поміж Владикавказом та Балтою, де Терек, вирвавшися з гір, тече вже повільніше, розбиваючись на ряд нешироких, зручніших для переходу, рукавів. З 24 на 25 вересня ночували, пройшовши Ларс („Ларсов кабак“), під „Шат“-горою (Шат-гора праворуч від Тереку), де доводилося кілька разів наводити для переходу міст, і 27 вересня ночували під „Черебашовим кабаком“, що знаходився вже в „Аристова князя сонской земле“. 28 вересня минули „большой сонский кабак“ (сел. Степанцмінда у підніжжя Казбеку) і далі йшли, видимо, лівим берегом Тереку, а не правим, як іде сучасний військово-грузинський шлях, тому що 30 вересня їм довелося знову перейти Терек, щоб піднятися на Крестовий перевал — „между Терского верховья и Арагуят (тобто Арагви) реки“. Самий перехід через гори у звіті про посольство Звенігородського, на жаль, не записано і далі тілько відзначено, що до 4 жовтня їм довелося стояти на Арагві („от дозжов река Арагуй была велика“) під Арістовим кабаком (Ананур?). 5 жовтня вони перейшли „рубеж Аристовой земли“ на тій же річці і 8-го були на річці Лозані (Алазань).

Цей кружний шлях був, однак, дуже невигідний. Проходивши через землі багатьох февдальних владарів, доводилося дуже витрачатися на подарунки. Гірська частина шляху уявляла природні перешкоди, які було важко подолати. В одному Дар'яльському межигір'і доводилося щоразу будувати кілька мостів через Терек. На весь шлях витрачалося більш як місяць, а за виключно сприятливих умов не менш як 25 днів. Ось чому вже в XVII ст. і в Москві, і в Грузії цікавилися питанням встановити прямий шлях від моста Тереку до Кахетії через Північний Дагестан. Майже кожному посольству, коли його виряджалося з Москви, пропонувалося три варіянти шляху: 1. „На Алкаса князя Кабардинского“, 2. „На Шіха мурзу Окутского, на Аварского князя да на Черного князя“ і 3. „На Шевкалы“. Перший з цих варіянтів — це тільки но простежений шлях всіх посольств XVI сторіччя. Цікаво відзначити, що московський уряд, звичайно, дозволяв йти цим шляхом лише „за неволю“, коли йти іншими путями буде неможливо. Магістраль другого варіянту визначається в загальних рисах поселеннями ококів, або ауків, на північних кавказьких передгір'ях поміж р. Аксаєм та Акташем, а далі Аварією і р. Чорною Койсу. Третій варіант намічувано ще більше на схід, місцями безпосередньо узбережжям Каспійського моря. Питання про два останні варіянти обговорювалося, між іншим, в Москві в 1589 р. підчас перебування там посольства князя Вачназіна (де легко прочитати перекручене сучасне прізвище Вачнадзе) і старця Кирила. Заявивши, що шлях на Аварію їм невідомий, вони рекомендували швидше третій варіянт. За варіянтом Вачнадзе шлях мав іти просто від річки Тереку в південному напрямі на Тарки (на березі Каспійського моря біля сучасного Махач-Кала) і звідси звертати вглиб Дагестану, спочатку в північно-західньому напрямі, а потім прямо на південь до Кизикумуку, звідки було вже легко, на думку Вачнадзе, перевалити в Кахетію. Весь цей шлях, за словами Вачнадзе і Кирила, можна було зробити за 15 день, що скорочувало час на сполучення поміж Тереком і Кахетією удвоє. Навпаки, черкаські посли, що були в Москві одночасно з посольством Вачнадзе, висловлювалися за шлях через Аварію, як вигідніший через природні умови і який до того ж проходив через місцевості, де легко дістати провіянт: „дорога добре добра, гор мало и воды невелики и государевым ратным людям, которые будут в провожанье, прокормиться будет мочно“. Заздалегідь можна було б сказати, що за існувавших взаємин з шамхалом всі ці проєкти здійснити не можна було.

На початку XVII сторіччя закрився шлях і через Сонську землю через розрив взаємин на той час поміж Арагвінським ериставом і царем Кахетії. Останнє руське посольство, що намагалося перейти цим шляхом, очевидно, виряджене в 1637 р. з Москви до Кахетії посольство Князя Волконського і Хватова. Прийшовши до Кабарди і вияснивши остаточно неможливість йти через Сонську область, Волконський і Хватов пройшли до Кахетії через землі хевсурів і тушін („Хавса“ і „Тузі“ статтейного списку Волконського і Хватова). Увійшовши в межигір'я Тереку, вони взяли ліворуч і йшли, видимо, припливом Тереку Кістінкою; далі, переваливши через гори, посувалися вниз хевсурською і вверх пшавською Арагвою і звідси знову через гори (поблизу Барбало) вийшли на верхів'я Алазані, звідки вже одкривався вниз цією річкою прямий шлях до Кахетії. Треба, однак, тут же зазначити, що документи, які стосуються посольства Волконського і Хватова, ще не видані. Персонально автор цього міг з ними ознайомитися лише поверхово. Про це посольство відомо лише за короткими відомостями у Броссе (1. Переписка грузинских царей с российскими государями 2. Examen critique des annales géorgiennes au moyen des documents russes), а тому й маршрут цього посольства можна відновити лише приблизно.

В XVII ст. русько-грузинські взаємини значно ускладняються. Нове зміцнення на цей час Персії, що захопила на Кавказі, як було вже зазначено вище, на той час ряд турецьких володінь, принесло нове велике лихо Східній Грузії; Карталінію захопили персіяни і в Тифлісі володіли в XVII ст. перські призначенці із грузинських царевичів, що прийняли магометанство — Ростом і Вахтагн V Шах-Наваз, чиї придворні пишні звичаї так яскраво нам описав Шарден, а з 1615 року починаються руйнацькі наскоки перських шахів на Кахетію. За таких умов у кахетинського царя Теймараза і виникає думка про загально-грузиньску згоду Кахетії, Імеретії та володарів Дадіяні й Гурієлі — щоб боротися з усіма зовнішніми ворогами Грузії, щоб вигнати персіян з Карталінії і знову об'єднати цю область з Кахетією. Від Москви Теймураз сподівався одержати грошову субсидію і збройну допомогу. Московський уряд ставився до цих плянів стримано. Надмірне посилення Персії на Кавказі було для нього, звичайно, так само небажане, як і посилення в XVI сторіччі Туреччини. Затвердившися на Каспійському узбережжі аж до Дербенту, Персія тепер з'являлася на Північному Кавказі, певно загрожувала Шамхалу й Кабарді, звідки було недалеко й до Тереку. Утворювати з-за Грузії конфлікта з Персією не входило, однак, в пляни московського уряду. Перш за все це значило ризикувати русько-перською торгівлею, яка відогравала значну ролю в руській торгівлі XVII сторіччя. Та й взагалі Персія Сефефідів в XVII ст., яка ще вчора субсидіювала першого Романова, була занадто велика у світовому маштабі постать, щоб з нею не рахувалася Москва, що ледве що сперлася на ноги після заколотів. Московський уряд субсидіював Теймураза, але ухилився від збройної допомоги, запропонувавши замість того мирне заступництво за Грузію перед Персією. І дійсно, він робив в цьому напрямі певні кроки, намагаючись в той же час надати своїм взаєминам з Теймуразом лояльного характеру перед Персією, що поглядала досить скоса на ці взаємини. Як би там не було, русько-грузинські взаємини, що в XVI сторіччі зберегли місцевий кахетинський характер, розгортаються в XVII сторіччі в усій широчині і складності загально-грузинського маштабу, і руські посольства з'являються тепер не лише в Кахетії, але й у Західній Грузії, в Імеретії та Мінгрелії.

З другого боку, коли в XVI ст. в руській політиці на Кавказі статегія певно переважала над економікою, то тепер в XVII ст. і безпосередньо економічні інтереси починають перетягати увагу Москви до Кавказу як до такого. Відійшовши після заколотів, почуваючи себе сталіше у своїх прикавказьких володіннях, Москва починає все більше цікавитися тими економічними можливостями, які відкривалися для неї на Кавказі взагалі і зокрема в Грузії. У зв'язку з таким ускладненням русько-грузинських взаємин і руської політики на Кавказі, в XVII ст. намічається нові шляхи сполучення поміж Грузією та Росією, а руські посольства, що йдуть цими шляхами, одержують все складніші завдання. Тут великий інтерес являють три руських посольства до Грузії: князя Мишецького до Кахетії (1640–1643 р.р.), дяка Єлчина і священика Захарова до Мінгрелії (1639–1640 р.р.) і дворянина Толочанова та дяка Ієвлева до Імеретії (1650–1652 р.р.).

Посольство Мишецького повинно було передавати царю Теймуразові грошову субсидію і достеменно договоритися про взаємини Кахетії з Росією. Попередивши про це посольство Персію і кумикських володарів і вважаючи, що за таких умов ці останні не наважаться на дуже значні ексцеси, московський уряд вирішив відправити це посольство через кавказькі провінції Персії. Вже вищезгадане посольство Волконського і Хватова поверталося з Кахетії через Шемаху і Дербент і звідти морем до Астрахані. Маршрут посольства Мишецького за днями слідування і пунктами зупинок, особливо в його першій половині (до Дербенту), визначається досить точно. Вийшовши з Тереку 19 травня, посольство переправилося 22 травня через р. Кізляр, 23-го через Аксай, 25-го через Койсу і 26 було у тарковського володаря Сурхая, де затрималося 4 дні через підводи та суперечки з терськими станичниками, які супроводили посольство й не побажали йти далі. Звідси шлях посольства йшов до Дербенту самим берегом Каспійського моря. Посувалися вони досить швидко — до 30 кілометрів в день, але затримки на зупинках були набридливі й довгі. 31 травня вони в Буйнаці, 1 червня — в Кайтазі, де затрималися на цілий тиждень, тому що місцевий володар („уцмей кайтацкий“) вимагав, щоб посольство оплатило ті витрати, яких, за його словами, в свій час зазнав його прикажчик в Астрахані. На 8 червня дісталися до Дербенту, де нова зупинка на 10 день через відсутність місцевого володаря, Байрам-салтана, поки не одержали дозволу, без якого посольства далі не пропускали. На 20 червня були в Шеврані (район сучасної Куби), де довелося залишитися на 3 дні через прийом у дербентського Байрам-салтана, що знаходився там. Звідси почалася гірська, але, очевидно, не дуже важка й не дуже довга частина (всього 3 дні) шляху — до Шемахи, де за це чекала нова й найдовша затримка — на 26 день через суперечки з місцевим володарем Арап-ханом, що не хотів пропустити далі посольство, не мавши особливого шахського на це розпорядження. Із Шемахи посольство вибралося лише 23 червня. Далі його шлях ішов через Залам—Сабур, Хачьмас і Щеку (теперішня Нуха). В серпні воно було на кахетинському кордоні, підійшовши таким чином до Кахетії з півдня. За час свого перебування в Кахетії посольство побувало по всіх головних центрах Кахетії.

Запобігливі заходи, яких вжито, виряджаючи це посольство, таким чином, були марні. Повертаючи з Кахетії, Митецький і його почет знову перетерпіли багато в Шемасі, звідки ледве що вибралися живими. З труднощами діставшися з Шемахи до найближчої пристані на Каспійському морі, посольство не наважилося йти далі сухим шляхом і повернулося морем у Астрахань. (Посольство князя Митецького…, стор. 105–123, 155–182).

Порівнюючи цей шлях з відомим уже нам шляхом XVI сторіччя, можна легко зробити такий висновок. За природних умов цей шлях, який, до речі сказати, Москва вже знала через свої торговельні і політичні взаємини з Персією, був безумовно вигідніший ніж перший. Дорога йшла майже весь час низиною; незначний гірський перегін Шевран—Шемаха великих труднощів, видимо, не уявляв, за Шемахою виходили на битий шлях з Персії до Грузії. Звідси довші денні переходи і тому швидше пересування: посольство князя Митецького ішло цим удвоє довшим шляхом, ніж шляхом XVI сторіччя, власно стільки же днів, скільки треба було пересуватися цим останнім — 25 днів. А проте цей шлях, за політичних умов, мав більше ризку, труднощів і затримок. Просуваючись цим шляхом, князь Митецький витратив 50 день на непередбачені затримки, через що весь його марш від Тереку до південного кордону Кахетії розтягнувся на два з половиною місяці.

Особливий інтерес щодо маршрутів уявляють обидва вищеназвані посольства до Західньої Грузії. Посольство Єлчина і Захар'єва було відповіддю на прибуле в 1636 р. в Москву перше посольство від владаря Мінгрелії, князя Левана I Дадіяні. Великих політичних наслідків посольство Єлчіна не мало. Посольство Толочанова та Ієвлева до Імеретії було в прямому зв'язку з переговорами Москви з Теймуразом кахетинським, до яких було притягнуто і імеретинського царя Александра II. І Імеретія і особливо Мінгрелія були для Москви XVII сторіччя terra incognita; тим більш було інтересно зібрати про них достатні відомості. І тому й тому посольству надавалося після того, як вони прибудуть на Терек, вільно вибирати дальший шлях. Обидва ці посольства піднялися Тереком вгору значно далі ніж їхні попередники, що звертали завше в Сунжу, і пройшли приблизно до того місця, де Терек, що тече від Кавказьких гір на північ, круто повертає на схід. Далі вони проходили сучасну Велику Кабарду і підійшли таким чином до найтруднішої ділянки шляху через Кавказький кряж — до його головного снігового масиву від Ельбрусу на північному заході до Алай-хоха на південному сході.

Їм довелося переходити кряж через льодовики і високі гірські перевали, до нині приступні лише протягом кількох літніх місяців для пішоходного і в найкращому випадкові легкого руху з в'ючаками.

Єлчін і Захаров піднялися річкою Баксаном і у підніжжя Ельбруса пройшли у Сванетію. Статтейні списки цього посольства до його прибуття до „Сонської землі“ — тут під цим розуміється певно Сванетію — дають маршрут лише в загальних рисах. Річка Баксан не іменується. Але цю частину маршруту, що нас найбільше цікавить в даному випадкові; відновити досить легко і точно завдяки тому, що у статтейних списках згадується сванське селище Влешкараш, через яке проходило посольство і в назві якого легко прочитати сучасну назву селища Лашараші, що лежить на шляху з долини Баксана у Сванетію через порівняльно легкий перевал Донгуз-Орун (3200 м.). Дальший пункт, що згадується в статтейних списках, — Вескера, теперішнє Іскарі, колишнє володіння князів Дадешкеліяні. Звідси посольство спустилося в межигір'я р. Інгура, яке й тепер важко проходити, і біля селища Худоні вступило до Мінгрелії („Дадианская земля“), ішло далі до того місця, де Інгур біля селища Джаварі („Джуар“ за статтейними списками), вийшло на ширшу, долину, проникло до Чорного моря, об'їхало усю Мінгрелію і після дев'ятимісячного перебування в цій країні повернуло назад тим самим маршрутом. Від Тереку до кордону Мінгрелії (сел. Худоні) посольство Єлчина шло туди 45 днів (від 29 вересня до 13 листопада) і назад 49 (від 22 травня до 9 липня). (С. Белокуров. — Посольство в Дадианскую землю, стор. 316–374).

Толочанов і Ієвлев з Великої Кабарди пройшли через Балкарію, піднялися річками Череком і Балкарською Кара-Су і перейшли через один із найтрудніших кавказких перевалів Гезе-впек (3435 м.). Статтейний список цього посольства, що дійшов до нас в кількох редакціях — двох офіційних і одній приватній — визначається виключною навіть і для статтейних списків XVl–XVll ст. ст. достатністю і достеменністю.

І до Імеретії, і із Імеретії назад посольство йшло одним і тим ж шляхом, але, описуючи цей шлях, подається іноді вказівки на такі пункти зупинок, які в одному напрямкові згадаються, а в іншому ні. Це дає ще більше опірних моментів і дозволяє простежити маршрут цього посольства дуже детально.

Прибувши на Терек, посольство Ієвлева і Толочанова спочатку передбачало йти звичайним шляхом — через Малу Кабарду і володіння еристава Арагвінського. Одержані відомості про те, що еристав у ворожих взаєминах зі своїм сюзереном, царем Теймуразом і що тому йти через його володіння небезпечно, примусили змінити цей плян і визначити шлях манівцями — через Велику Кабарду і західньо-кавказькі високо-гірські перевали. Посольство вийшло з Терського міста 15 квітня і йшло вверх Тереком приблизно до р. Чеголи (сучасна Чкола або Змійка, приплив Терека з лівого боку), звідки перебралось через р. Урух і на 26 квітня вже було у кабардинського володаря Зозаруки Онзорова, чиї володіння були, видимо, поміж р.р. Урухом і Череком Балкарським. Тут перед посольством одкривалося два варіянти шляху до Імеретії. Перший із цих варіянтів вів вверх по р. Уруху через Дигорію: обравши цей шлях, посольство попадало на порівнюючи приступний Мамісонський перевал (2825 м.) і виходило на теперішній військово-осетинський шлях. Про цей шлях, як при найкоротший і найзручніший з Північного Кавказу до Імеретії, говорили послам два дигорці, що прийшли їх відвідати в Онзорові, — Ізмаїл і Чібірка. Зараз, однак, за словами Ізмаїла й Чібірки, цим шляхом „ходить страшно от сонских людей и от их владельца Аристопа“. Це примусило посольство обрати інший шлях, західніший варіянт, і йти не через Дигорію, але через Балкарію річками Псиган-су і Черек Балкарський („Суенса“ і „Креха“ за статтейними списками). Уже від Онзорова почалася гірська частина шляху досить стрімкого підйому, як видно із того, що від Онзорова до Балкарії посольство йшло 4 дні, обратно ж, коли спускалися — лише два. У балкарських володарів, куди прибули 17 травня, довелося зупинитися на два тижні, щоб ґрунтовно перегрузитися: коні тут залишено і посольство далі пішло пішки. 31 травня вийшли від балкарських володарів, переправилися через р. Черек і ночували „под горами, под каменем“ (видимо під Кашкан-Тау), звідки другого дня, тобто 1 червня, почали підніматися на снігові гори. Посуваючись вверх припливом Черека Кара-су і перерізавшу Штульський льодовик, посольство Толочанова і Ієвлева 2 червня перейшло через один із найвищих і найважчих кавказьких перевалів — через Гезе-вцек (3435 м.). Згадування в їхньому маршруті про гору Пасулі, під якою вони ночували після перевалу, і з-під якої витікає Ріон і ще інша річка („а Реонь вышла из-под той горы снежной, где ночевали, а по другую сторону вышла река из под снежной же горы Пасули“), наявно вказує на гору Пасіс-мта, де починаються Ріон (Пасі—фасі—фазі—фазіс — стародавня назва Ріону) і Цхеніс-Цхалі, а цим і позначається перевал Гезе-вцек, як місце, де посольство переходило Кавказький кряж. Переваливши через головний кряж, Толочанов і Ієвлев по Ріону пройшли через Верхню Рачу, пройшли через Накеральський перевал (1996 м.) і, спускаючись по р. Красній (Цхал-Цітелі), досягли Кутаїсу і по закінченні своєї місії повернулися тою ж дорогою назад, зібравши достатніші відомості про Імеретію. Весь шлях від Терського міста до Кутаїса тривав 37 день (від 15 травня до 20 червня); назад — 52 дні (від 10 жовтня до 30 листопада). („Посольство стольника Толочанова…“, стр. 34–36, 104–110, 116–125, 188–192).

Єлчін і Захар'єв, Толочанов і Ієвлев є віддалені попередники сучасних альпіністів, яких ваблять висоти Кавказу, лише з тою ріжницею, що тепер ці експедиції відряджуються після довгого тренування, добре озброєними сучасною альпіністською технікою, вибравши сприятливу частину року, а тоді йшли люди, що до того часу ніколи справжніх гір не бачили, важко навантажені, не звертаючи уваги на календар. Толочанов і Ієвлев перейшли, як повертали додому, Гезе-вцек 21 жовтня за старим стилем, тобто осінньої доби, — коли самі місцеві люди не охоче відважуються на цей перехід.

Наприкінці XVII сторіччя, таким чином, проникали з Росії до Грузії різними шляхами — і високими гірськими перевалами і каспійським узбережжям, не кажучи вже про стародавній шлях, що віддавна сполучував Малу Азію з країнами півночі через Кавказ Дар'яльським межигір'ям. Але не тільки розвідувалися шляхи і ретельно обслідувалися ті області Грузії, де доводилося побувати руським посольствам. Толмач Русін Даніло, що побував в Грузії 1584 року, мав наказ „проведывать грузинские земли, какова земля есть“; але наслідок цього обслідування нам не відомий. В „наказах“ посольствам, що відправлялися до Грузії, пропонувалося збирати відомості про цю країну лише в загальних висловах: „и о всем, будучи в грузинской земле государевым делом промышляти и вестей всяких проведувати по сему государеву наказу и как их бог вразумит (наказ князю Звенігородському — С. Белокуров. „Сношения Росии с Кавказом“, стор. 99). І в посольських статтейних списках за цієї доби такі відомості зустрічається звичайно не в вигляді особливої рубрики, але уривчато. Навпаки, в XVII сторіччі, коли руський торговельний капітал починає виявляти власні економічні інтереси до Кавказу, а в тому числі і до Грузії, ці загальні приписи розгортаються у достотно опрацьованій програмі для збирання відомостей про поодинокі частини Грузії. Цю програму майже дослівно повторювано в багатьох наказах XVII сторіччя (порівн. (С. Белокурова — „Посольство в Дадьянскую землю“, стр. 281; „Посольство стольника Толочанова…“, стр. 17–18, „Посольство князя Мышецкого…“, стр. 45), з чого видно, що її складалося не щоразу ad hoc, але вона була нібито опрацьованою офіційною анкетою, за якою московське посольство збирало відомості про мало відомі цікаві для нього країни: „осмотрить… земли и расспросить про все и разведывать всякими мерами подлинно, какова она и сколь пространна и на кольких верстах й колико в ней городов и мест жилых, и сколь людна. И чем та земля изобильна, и какой хлеб родится, и какие в ней узорочья живут, и что каково дорого или дешево. И колико каких служилых людей и каким боем бьются. И торговые люди у них есть ли, у себя или где ездят, какими торговыми промыслами промышляют“. Модернізуємо цю дякову мову XVII ст. і ми дійсно матимемо продуману, опрацьовану за пунктами анкету: 1) відстань даної країни у верствах; 2) загальну кількість людности; кількість залюднених пунктів і особливо укріплених; 3) політичний настрій і ставлення людности до уряду; 4) економічне становище країни; її природні багатства, стан сільського господарства, промисловости й торгівлі; ціни на товари; 5) військова організація країни; кількість збройних сил і стан військової техніки; 6) чи існує в країні тільки внутрішня торгівля або країна провадить і торгівлю зовнішню — з ким саме і що вивозить і довозить. І посольства ретельно намагалися виконати всі ці накази: в Москві в XVII в. з усяким порушенням службових обов'язків шуткувати не любили. В посольських звітах XVII сторіччя ми подибуємо завше окремі розділи, присвячені зведенню відомостей за вищезазначеною анкетою з додатком ще іноді і знову таки в силу певного завдання опису місцевих „святинь“, що містило в собі відповідний художньо-археологічний матеріял. Завдяки цьому історична наука і має тепер такі описи поодиноких областей Грузії XVII ст. — Кахетії, Імеретії та Мінгрелії, які далеко залишають за собою відомості про ці країни Шардена, Ламберті і інших, і які через їхню точність і докладність значно кращі від багатьох географічних описів, а іноді і сучасних статистичних відчитів (цитовані джерела: 336–338; 110–114 і 182–188; 158–161).

Політика дореволюційної Росії на Сході і зокрема на Кавказі набирає певного наступального характеру лише в XVIII ст. Перський похід Петра Великого 1722 р., що дав Росії короткотермінове панування на всьому Каспійському узбережжі Кавказу, русько-турецькі війни другої половини XVIII ст., що віддали Росії багаті чорноморські області і, зокрема, на Кавказі Кубань і обидві Кабарди, затвердження Росії на початку XIX ст. в Грузії і кавказька війна першої половини XIX ст. — ось етапи руського наступу на Кавказ. До цього наступу Росія підготовлювалася здавна і ґрунтовно. В XVIII ст. ряд наукових досліджень на Кавказі, за якими приховувалися економічні, політичні і стратегічні розвідки, провели, як відомо, такі учені, як Паллас, Гмелін, Гільденштедт та інші, що їхню наукову діяльність зв'язано в більшості випадків безпосередньо або посередньо з діяльністю руської Академії Наук.

Тепер ми можемо сказати, що ці академічні вчені мали своїх попередників в особі московських дяків XVII ст., на яких покладено було завше весь діловий бік руських посольств. Вже XVII ст. Москва мала докладні географічні й економічні відомості про Кавказ, зокрема про Грузію, задовго до того, як інтереси руської торгівлі і промисловости привели в цей край руську зброю.

Гадаю, що мені на вибраному окремому прикладі пощастило довести, які цінні історичні відомості містять в собі документи з історії русько-грузинських взаємин, що зберігаються в руських архівосховищах і далеко ще повнотою неоголошених. Візьмімо хоч би тільки но наведені статистико-географічні описи поодиноких частин Грузії, цитувати які цілком тут не можна, не виходячи за межі поставленої теми: за методологічної обробки і протиставлення з іншим аналогічним матеріялом, ці описи дають так багато для пояснення соціально-економічного ладу Грузії в XVII ст., який ще недостатньо вивчено! Вся загальна концепція взаємин Росії і Грузії, яку навіть до цього часу деякі історики, що за інерцією будують на презумції взаємного тяжіння двох одновірних країн, і досить таки вже застаріла знаходить в цих документах багатий матеріал для повної своєї перебудови, уточнення і підведення під неї справді реальної бази. В нових працях з грузинознавства все більше й більше зустрічаємо посилання на цей цінний історичний матеріял.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1942 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.