Перейти до вмісту

Східний Світ/1927/1/Туреччина та її економічне районування

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел

Л. ЛЕВИТСЬКИЙ (ОЛІН).

 
ТУРЕЧЧИНА ТА ЇЇ ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ.

Досліджуючи турецьке народне господарство, ми повинні насамперед звернутися до тих основних та загальних підвалин, на яких має надалі базуватися економіка країни.

Сучасна Туреччина, не зважаючи на колосальне зменшення своєї території після світової війни (1914 р.), все-ж має значну площу (715.548 кв. клм.)[1] у той час, коли густість населення досить слабка (10,66 на кв. клм.)[2]. Найбільша рясність населення помічається по узбережжях Чорного, Мармурового та Егейського морів (50-75 душ на кв. клм.)[3]. Найменш заселені центральні частини Анатолії[4].

Туреччину оточує низка морів, які утворюють в берегах Туреччини зручні бухти, затоки й гавані, напр., Золотий Ріг, Смірна, Трабезонд, і які являють собою найкращий, дешевший шлях; ця обставина може спричинитися до щільного економічного звязку турецького народнього господарства, з господарством, скажемо, України, Грузії, то-що. Туреччина є країна надзвичайно гірська й має непропорціонально замало низин чи долин, зручних для широкого-хліборобства. Що ж до зрошення, то кількістю атмосферних опадів надбережні райони Туреччини — багаті (650-875 мм.[5]); центральні здебільш бідні (200 мм.)[6] й у кліматичному відношенні помітно також різницю поміж узбережними районами з теплим, м'яким і приморським підсонням та центральними частинами країни, де взимку панує суворий, холодний континентальний клімат (із довгою сніжною зимою), а влітку стоїть гаряча посушлива пора. Нарешті, звичайно і флора, яка тісно пов'язана із фізико-географічними і кліматичними умовами, надзвичайно різниться: у надбережних районах вона розкішна, вічно-зелена, багата; по центральних — бідна, одноманітна.

На підставі цього коротенького, загального огляду ми вже маємо право розглядати Туреччину в двох її різковідмінних та характерних частинах: Туреччину узбережну й центральну.

Сільське господарство.

На жаль, за відсутністю сталих статистичних даних про стан та склад населення Туреччини, ми примушені користуватися тими круглими та грубими цифрами, що їх тепер досить широко вживається в нашій сходознавчій літературі[7]. Проте, коли не зважати на точність, все-ж таки за цими даними деякі висновки, — звичайно, обережно, — зробити можна й тому пославшися на дані Инала Бутаєва, який рахує, що міського населення у сучасній Туреччині є 37.5% від загальної кількости та сільского — 62,5, ми можемо погодитись із Газі-Мустафа-Кемаль Пашею, що нераз казав — „селянин є хазяїн країни“, — бо дійсною підвалиною та підпорою народнього господарства Туреччини є селянське господарство[8].

Тому-от ми не зробимо значної помилки, коли скажемо, що сільське населення Туреччини становить приблизно 90% всенького населення Туреччини, що Туреччина за „головну професію“ має сільське господарство. Навіть коли звернутися до номенклатури турецької зовнішньої торговлі, то в експорті Туреччини стоять майже виключно провенанси сільського господарства країни, а в імпорті превалює продукція індустрії[9] Таким чином, питома вага Туреччини, як господарчого організму в наші часи безумовно визначається поступом турецького сільського господарства. Це треба мати на увазі „при суждении“ про аграрну базу турецкої держави. Промисловість Туреччини стоїть, чи має стояти, на другому місці після сільського господарства.

Головними галузями сільського господарства Туреччини є хліборобство, садівництво, розведення інтенсивних культур і, нарешті, скотарство.

В той час, коли придатна для обробки площа складається з трьох четвертин загальної — обробляється лише одна п'ята, або-ж, як зазначає Вальтер Лирау, 12%; з них 10% поля та 2% садків[10].

Решта — 58% не використовується зовсім. Непридатна земля — скелі, солончаки, то-що, становлять лише 21% за відомостями того-ж таки Вальтера Лирау; під лісом — 9%.

При чому, коли відбити пряму лінію, приблизно від Трабезонду через Анатолію до Олександрети, то перевага що до кількости землі під обробкою опиниться на захід від цієї лінії. Східня частина — Вірменія, Курдистан, як більш неприступні, менш культурні — обробляються далеко менш.

Обробка надзвичайно примітивна: копаниця та дерев'яне рало являють собою майже всенький сільсько-господарчий реманент. Тільки за останнє десятиріччя (1914-1924) на півночі Анатолії та по західніх вілаєтах починають прищеплюватися метальові плуги й інше більш вдосконалене сільсько-господарче знаряддя. Треба сказати, що для машинізації оранки, то-що, умови, завдяки незначним площам та гірським місцевостям не сприятливі й тому для Туреччини має значіння не стільки трактор, як звичайний метальовий плуг.

Все-ж догідні кліматичні умови й чудовий ґрунт, де тільки можна виправдують себе. На півночі та в центральних районах сіють раз на рік, у південних вілаєтах — двічі.

Хліб сіють переважно у центральних вілаєтах, де ґрунт значно бідніший порівняно із надбережними районами. Населення надбережної смуги, де ґрунт дуже родючий, м'який та теплий клімат, гарне зрошення і випадає значна кількість атмосферних опадів — не охоче береться до хліборобства й заходилося коло більш прибуткових культур, от як: тютюн, виноград, тутове дерево (шовковиця), оливне дерево, овочева садовина, або просто городина. Дійсно, економічно вигідніше замінити, порівняно дешеве, збіжжя на більш прибуткові інтенсивні культури. Виникає, мовляв, „атрофія“ хліборобства, а „хліб насущний“ у звязку з традиційним турецьким бездоріжжям, що унеможливлює приставку власного хліба з центральних хліборобських районів до надбережних районів, доводилося довозити з-за кордону. Ця обставина, як ми побачимо далі, спричиняється до „благоприятной конъюнктуры“ для імпорту до Туреччини (в надбережні райони) чужоземного хліба, хоча-б українського або кубанського.

Культурна площа (12%) під культурами розподіляється приблизно таким чином: збіжжя займає більшу частину цієї площі, а саме: 7,3%; інтенсивні культури: виноград, оливні, фігові, тутові, абрикосові, горіхові, овочеві дерева — приблизно одну шосту; і спеціяльні культури: бавовна, тютюн, мак, льон, конопля, кунжут, аніс, сезам — займають близько одної восьмої культурної площі.

В Туреччині головний хліб — це є пшениця. Далі йде ячмінь і пшеничка і, нарешті, на четвертім місці стоїть жито, що відограє у споживанні незначну ролю; це показує така таблиця:[11]

Культура Площа
Гектарів % на 100
Пшениця 3.000.000 45
Ячмінь 1.300.000
 20
Маїс (пшеничка) 300.000 5
Жито 200.000 3

З іншого збіжжя в Туречинні зустрічаємо просо, овес, капліджу, риж.

З бобових рослин на першому місці стоять руські боби (350.000 гект.), потім йдуть: вика (120.000 гект.), сочевиця (60.000 гект.), горох, квасоля (80.000 гект.)[12]. З городини найбільше сіють цибулю (35.000 гект.). За цибулею йде морква (11.000 гект.), картопля (10.000 гект.), часник (9.500 гект.), буряк (8.000 гект.)[13]. Невеличкі розміром турецькі ниви розкидані головне по річних долинах (пшениця, риж), або-ж по узгіррях, у гірських улоговинах (ячмінь).

З хлібних (пшеничних) районів можна зазначити отакі: найбагатший. Аданський район, також — Ерзинджанський, Мурад-Чайський; значну кількість пшениці висівають по долинах — Нижній Пасинській, Верхній Пасинській, Мушській, Буланихській, також по течіях річок: Сакарії (Ескішегір), Кізил-Ірмак (Сивас), Єшіл-Ірмак (Амазія), Гек-Су та по вілаєтах Конії, Кютагії, Ангори, Кір-Шехіра, Балікесрі, Бурдуру, Урфи, Діарбекіра, Газі-Ейнтаб[14]. Ячмінь сіють у районі озера Ван, по узгіррях Вірменії та Курдістану, де пшениця, рослина з довшим вегетаційним періодом, не має сприятливих умов. З інших ячміневих районів треба рахувати Каре, Ардаган, Мамурет-ель-Азіс, Малатію[15].

Рижові плантації розкидані на Віфінійськім півострові (Брусса), на схід від м. Мароша й де-инде на правобережжі Єфрата, напр., район м. Самсата; також є чималі рижові плантації в районі Діарбекіру, Ангори, Сінобу, Кастамунії, Болу[16]. Руські боби особливо розповсюджені в Аїдинському вілаєті. Маїс, або кукурудза, займає значні площі у вілаєтах Токат, Орду, Текір-Даг, Галіполі, Адріанополь[17].

Жито сіють у Мараші, Кайсаріє, Нигде, Конії, Балікесрі[18].

Загалом Анатолія передвоєнних часів експортувала близько 150.000 млн. пуд. збіжжя.

Цікаво відзначити, що турецький буряк має дуже малий відсоток цукру й тому існування турецької цукрової промисловости поки що досить проблематичне. Є підстави гадати, що „цукряність“ турецького буряку залежить не стільки від культурного господарювання, скільки від самого складу ґрунтів[19].

На другому місці що до площі, проте на першому що до прогресії прибутків стоять інтенсивні культури.

Площа під інтенсивними культурами розподіляється як показано на таблиці (див. сторінка 62)[20].

Решта культур, що належать до цієї групи, як напр. кавові, помаранчові, цитринові дерева, фіникові, бананові пальми, займають лише 1,5% усієї культурної площі.

Виноградники розповсюджені по узбережжях Егейського Середземного та почасти Чорного морів, в районах
Культури Площа Кількість дерев
Гектари % на 100 пашні
Виноград 500.000 8 —
Грецькі, волоськ. горіхи 200.000 3 6.400.000
Оливкові дерева 175.000 3 15.000.000
Шовковиця (тутові) 130.000 2 6.000.000
Інжир 120.000 2 6.410.000
Яблука, груші, сливи 105.000 1 5.400.000
Абрикоси 100.000 1 4.000.000
Інші 50.000 — —

м. м. Смірни, Айвалика та в численних інших пунктах, по узбережжі Мармурового моря (Ізмідська затока), по течії Кізіл-Ірмака (Ангора), в районі Трабезонд-Ризе-Сюрмене, в Діарбекірському вілаєті, в Токаті, Амазії, Кайсаріє[21]. Оливні, масличні гайки культивується переважно в Західній Анатолії в районах м. м. Айдіна, Айвалика, Кюрлука, Едреміда та по узбережжі Мармурового моря[22]. Кавові деревця на півдні Туреччини дають гарні врожаї чудового „мокко“, яке вживається майже все виключно на місці.

Цитринові й померанчові гайки розповсюджені по узбережжях — в Аданській низині, в околицях м. Адалії, м. Мерсини, м. Паяс та в районах м. м. Ризе й Сюрмене[23]. Туреччина переважно продукує померанчі, в той час, коли цитрину иноді навіть імпортується з Італії та Сірії. Найбільшої слави своїми померанчами зажила місцевість Дорт-Іол, що залягає по узбережжі Іскандерун — затоки майже на кордоні з Сірією. Врожаї померанчів отакі:[24]

1913 60 млн. штук.
1914 100 „ „
1923 28 „ „
1924 38 „ „
Овочеві садки зустрічаються скрізь, проте велике, промислове садівництво зосереджено в Західній Анатолії, по Чорноморському узбережжі та в басейні р. р. Тигра і Єфрата. Якістю та кількістю досить високо стоять овочеві райони: Мармуроморського узбережжя (м. Перама), Егейського узбережжя, Чорноморського узбережжя (м. Сіноб).

Тутові дерева (шовковиця) ростуть у значній кількості переважно в районі м. Брусси[25]. Головне призначення листя йде на годівлю шовковичної черви. Крім Брусси — центру шовкової промисловости, тутові дерева плекає населення й у районах Адалії, Мерсини, Харпута та в Чорохськім краю. Горіхи ростуть переважно в районах м. м. Трабезонда, Тіреболі, Каразунда, Орду та інш.

Нарешті площа інтенсивних культур з спеціяльних рослин розподіляється т. ч.[26].

Культура Площа
Гектари % на 100 пашні
Бавовна 250.000 3,0
Тютюн 56.000 0,9
Мак 30.000 0,5
Сезам 30.000 0,5
Льон 10.000 0,15
Коноплі 6.000 0,1
Аніс 1.000 0,05

Тютюн займає головне, коли не перше, місце в турецькому експорті і культивується населенням майже по всіх закутках Анатолії. Але економічне значіння мають лише отакі райони: Чорноморський (м. м. Самсун, Бафра, Алад- жам, Трабезонд), Егейськоморський (Маніса, Касаба, Тире, Пергама) й Мармуроморський район (м. м. Брусса, Ісмід, Балікесрі). Проте найбільш відомі самсунські та бафрські тютюни[27]. Врожай р. 1922 — 21.600.000 кіло; 1923 — 25.000.000; 1924 — 54.300.000[28].

Плантації бавовника в Туреччині розкидані майже скрізь, а головне скупчені на західнім узбережжі Анатолії в районі м. Адани та в Смірнському вілаєті. Надзвичайно доброї якости є бавовна Адріянопольского району.

Продукція Аданського району має тенденцію значного зросту:

року 1856 2.000 тюків
„ 1903 40.000 „
„ 1911 80.000 „
„ 1914 135.000 „

Під час війни продукція бавовни зменшилася до 15 тис. т.; проте вже року 1922 зібрано ЗО тис. тюків; 1923 — 80.000 т.; і 924 — 90.000; 1925 — 160-180 тис. тюків.

Пересічна цифра продукції Смірнського району є ЗО-40 тисяч тюків[29].

Досить поширені в Туреччині плантації опійного маку відограють найважливішу ролю серед провенансів Смірнської економічної зони. Проте, головні центри продукції опію являють: Афіюн-Кара-Гіссар, Ушак, Срарта, Бурдур, Ак-Шегір, Кютахія, Сімав, Токат й ін. Першосортовий опій іде з Ушака, Іслам-Кею (коло Спарти), Токата, Хаджикея[30]. Звичайна норма збору була — 4.000 ящиків на рік. Року 1923 було зібрано 2.000 ящ.[31]; 1924 — 2.500; 1925 — 4.000[32].

Сезам, коноплі, аніс, розповсюджені так у центральній Анатолії, як і у Західній, напр. у районах м.м. Паяс, Кайсаріє, Динелі, Смірни, Едемиш, Баїндар. Льон сіють в околицях м. м. Ерзерума, Ада-Базара, Пандерми, Ізміда; коноплі переважно у вілаєті Кастамуні на околицях м. Вана. Окреме й досить значне місце в економіці Туреччини займає збір вальонеї (дубові чашечки), сумаху (дубіт), гумідрагану, чорнильних горішків, рожевої есенції, марени, то-що.

Збір вальонеї в районі Дарданел та Смірни передвоєнних часів давав близько 1.200.000 квінталів[33].

Закінчуючи короткий начерк агрикультурного стану Туреччини, ми повинні визнати, що цифри здебільшого належать до старих часів, й тому конче потрібно, аби уявлення про сучасний стан було більш близьким до дійсности, додати отакі корективи: за часів війни й революції культурна площа значно зменшилась, а саме з 4.399.000 гектарів майже до 2 млн. Що далі культурна площа потроху зростає, але передвоєнного рівня ще не досягла, як показує ця таблиця[34]:

Культура Площа в гектарах % на 100 ріллі
1924 р. 1925 р. 1924 р. 1925 р.
Пшениця 1.665.000 1.834.000 39 35
Ячмінь 246.000 1.049.000 22 20
Маїс 266.000 403.000 6 7,7
Жито 113.000 119.000 2,5 2,3
Овес 77.000 89.000 — —
Капліджа 78.000 66.000 — —
Риж 18.000 35.000 — —
Просо 79.000 71.000 — —
Інші 70.000 64.000 — —
Разом 3.311.000 3.731.000 — —

Також значно занепали й інші культури, як от виноград, оливки, тютюн, шовк, найкращими культиваторами яких були греки.

Скотарство в загальному турецькому маштабі відограє другорядну ролю й лише у курдського заселення стоїть на першому плані. Перше місце в скотарстві так кількістю, як і важливістю належить дрібному товарові — вівцям та козам. Вівці курдючних пород дають м‘ясо та вовну. Кози т. зв. ангорської породи дають славнозвісний могер — довгу шовковисту вовну та набіл (молочні продукти). Кіз розводять не тільки на центральному плато в межах ангорського вілаєту, але майже по цілій Анатолії. Ангорська коза дає на рік З-5½ фунтів надзвичайно цінної вовни[35]. Овечок розводять курди та османи по субальпійських яйлах Головного Тавру; кози та вівці мають велику вагу в економіці Туреччини. Кількість кіз була до війни близько 10 млн. штук[36]. Війна відбилася й на козах: кількість їх зменьшилася до 4 млн. штук; стільки ж і овечок[37]. Нарешті, останніми роками помітно відродження і в цій галузі господарства: так кількість кіз і овечок р. 1924 становить 19 млн. голів, а 1925 — 21.212.305[38]. На де-яку увагу заслуговує плекання великої рогатої худоби по долинах: Ерзинджанській, Горішній Пасинській (Ерзинджан, Ерзерум), в Лазистані та по річних долинах гірських пасм Головного Тавру Коней розводять мало. Лошата малосильні, за винятком гарної черкеської породи, що її розводять на північних виступах Антіатавру колишні виходці з Росії — черкеси[39]. Для потреб сільського господарства розводять буйволів, якими орють землю, возять гарби: мулів, ішаків, верблюдів, що їх широко використовують у транспорті.

Перші три породи, а особливо ішаки є незамінні в гірських районах, а верблюд на рівнинах та транзитних шляхах Туреччини.

Наприкінці нарису сільского господарства Туреччини відзначимо цілу низку чинників, що гальмують розвиток сільского господарства — головної бази всієї Турецької республіки. По-перше, надзвичайно зле відбивається на економічному житті країни обмеженість мережі шляхів і навіть повна відсутність шляхів сполучення в де-яких районах. Зокрема звязок між центральними районами й узбережними надзвичайно слабкий; це взагалі є непоборна перешкода для збуту хлібної продукції та продуктів скотарства з центральних районів Анатолії й тим самим це є перепона для розвитку цілого господарства Туреччини. Далі іде недостача, чи відсутність власних капіталів (податкова система, важкі орендні умови призвели турецьке селянство до значної заборгованости). Слаба заселеність Туреччини (10,66 на 1 кв. клм.), а звідси гостра постановка питання про робітничу силу, а також чимале скорочення робочої худоби, яке виникло у наслідок світової війни, а ще більш через окупацію р. 1922 греками Західньої Анатолії, теж стає на перешкоді інтенсивному економічному відбудуванню молодої Туреччини. Нарешті, значно похитнуло турецьке хозяйство вислання греків та вірмен, — по-перше значної частини населення, а по-друге, вмілих фаховців, найкращих культиваторів винограду, тютюну, маслин.

Отже, коли Туреччині пощастить збільшити кількість працездатного населення, притягти капітали та взятися до полагодження транспорту — тоді можна бути певним дальшого економічного й культурного прогресу.

А для цього потрібний довший час мирного стану та взаємне співробітництво з сусідами, з іншими державами.

Промисловість.
Надзвичайно мало обслідувано не тільки нетра Туреччини, але й саму поверхню її. Проте, навіть ті початкові обслідування, що зробили німці під час світової війни, дають змогу говорити, що нетра Туреччини багаті на підземні скарби. Ледве не на самій поверхні та ще біля морського берегу знаходяться значні шари кам‘яного вугілля[40]. Знайдено поклади лігніту, нафтові місцеродження, руди хромові, залізні, манганові, мідяні, сірчані, олив'яні. Є також відомості про цину, золото, срібло, аршеник, нікель, живе срібло. Зустрічаються величезні площі соли. Є мінеральні джерела, бура, пандерміт (борацит), наждак, пемза, то-що. Більша частина цих мінеральних покладів ще чекає на свою дійсну розробку, а поки що, чи зовсім не експлоатується, чи-ж розробляється примітивними засобами. Експлоатація провадиться переважно тих покладів, що лежать у легкоприступних узбережних районах, та у таких місцевостях, де є залізниці.

На першому місці серед добувальної промисловости стоїть кам'яновугільна. Здобування кам'яного вугілля переводиться в районі Ереглі, Зонголдак, Амасра, Козлу в 12 великих руднях та 128 шахтах[41]. Цей район охоплює площу до 5.000 кв. клм.[42]. Могутні шари доброго кам'яного вугілля лежать не дуже глибоко, а иноді навіть виходять на поверхню. Всенький басейн прилягає до Чорноморського узбережжя, на протязі 130 клм. і порт Зонголдак, що спеціяльно збудований для експорту вугілля, знаходиться у віддаленні від центру Туреччини — Стамбулу на 20-22 годин морської подорожи. Всі ці обставини роблять здобування кам'яного вугілля надзвичайно цінною та важливою галуззю турецької промисловости. Коли ще додати, що з загальної кількости турецького пролетаріяту (близько 31 тисячі), 10 тисяч — майже одна третина — припадає на гірників (вуглекопів), то питома вага турецької кам'яновугільної промисловости в загальній системі буде ще більш зрозуміла[43]. Нарешті, зазначимо, що Ереглі-Зонголдакський басейн поки що є майже єдине джерело мінерального палива Туреччини, з якого іде постачання всієї флоти, державних підприємств та взагалі всенької турецької промисловости.

На додаток до опису Ереглі-Зонголдакського кам'яновугільного району наведемо отакі таблиці (а) і (б)[44].

а) Здобування кам'яного вугілля.
Роки Тонни
1881 70.997
1888 109.409
1892 168.727
1896 166.170
1900 390.428
1904 518.874,80
1905 592.874,80
1906 610.400,20
1907 625.000
1911 750.000
б) Здобування коксу
Роки Тонни
1900 29.890
1904 36.223,50
1905 33.162,79
1906 29.764,49
1907 20.000
Сучасний стан характеризують такі цифри[45]:
Здобування кам'яного вугілля
Роки Тисячі тон
1920 202
1921 61
1922 200
1923 286
1924 389
1925 500

Що до інших мінеральних скарбів Туреччини, то деяке економічне значіння має наждачне каміння, пандерміт, морська пемза, хром, лігніт.

Здобування цих копалин в Анатолії за 1910-11 рік, за даними турецької офіційної статистики („ієні істатиги“) та додатками з німецьких джерел становить такі цифри[46]:

Копалини Фунти стерлінг.
Кам'яне вугілля 354.001
Наждачне каміння 90.516
Пандерміт 75.636
Морська пемза 61.636
Хром 33.995
Лігніт 14.485

Наждачне каміння, що зосереджене у нетрах Аїдінського вілаєту, експлоатує англійська фірма. Поклади наждаку в 40 мілях від Смірни між Тире й Зокією є одні з найбільш могутніх джерел наждаку в світовому маштабі. Великою славою користуються тут поклади наждаку в околицях Аладжалі та Гюмю-Дага. Також багаті запаси є поблизу Назлі та на півдні в санджаку-Муглі[47].

Пандерміт або борацит, що використовується для виробництва оптичного скла та емалі, лежить у районі м. Пандерми в ЗО клм. на північний схід від м. Балікесрі біля Султан-Чаїре. Багаті поклади пандерміту зустрічаються переважно в басейні Сусурлу-Су[48].

Світовий ринок має лише єдине джерело морської пемзи — поклади в Анатолії в районі м. Ескішегір (Сепеджі, Кеміклі, Сарісу-Оджак), що постачають її в значній кількості[49].

На залізні руди, як уважають, Туреччина багата, а хромовими, як це доводить Лірау, Туреччина може покрити вимоги всесвітньої сталевиробної промисловости[50]. Розробляється хромові поклади у трьох районах. Перший район — вілаєт Брусси (г. Олімп); другий район знаходиться коло Мерсінської затоки у місцевості Денізлі й Макрі. Нарешті, третій район лежить на південний схід від Іскандерунської затоки[51]. Лігніти (руде вугілля) зустрічаються в Анатолії часто (вілаєт Аїдіна, копальні Манджіліка, Пандерма й др.), проте якість їх досить низка. Є де які відомості, що лігніт високої якости зустрічається в околицях Ангори[52].

Досить численні розробки олив'яних та мідяних руд зустрічаються так у Західній Анатолії, як і у Східній. З олив'яних відзначаються копальні Баліа-Кара-Аідін, Булгор-Маден[53]. Що-року здобування олив'яної руди — 12.900 тон та 5.800 тон руди, що має близько 41% цинку[54]. Розробка провадиться сучасними технічними засобами з уживанням електрики[55].

Також досить розповсюджені в Анатолії манганові поклади, що зустрічаються поблизу озера Сабанджа в околицях Балії-Маден, в околицях м. Каразонда (Пір-Азіз та инш.), в районі затоки Макри (Смірн. віл.) на захід від м. Мерсини[56].

Для потреб текстильної промисловости є власна сировина: бавовна надходить з Кілікії, де в районі м. м. Адана й Мерсина функціонує 8 „бавовночистилок“; вовна та могер ідуть з Ангорського вілаєту, шовк — з Бруського вілаєту та з околиць м. м. Адани та Мерсини. Виробляються тканини шовкові, паперові, хустки, білізна, простирадла, рушники (мохнаті), килими, грубе сукно та тканини з вовни. Центр текстильної промисловости Туреччини є безсумнівно м. Брусса та Бруський вілаєт. Виробництво килимів зосереджено переважно в Смірнському вілаєті (Бергама, Манісса, Пандерма) та на околицях м. Кайсаріє, Ушака, Херикей. В Ангорському вілаєті та на околицях м. Ерзинджана килимове виробництво має вже цілком кустарний характер. „Як загальне правило можна сказати, що залізні вироби турецький кустар робить погано, мідяні добре, а килими, тканини, в'язання дуже гарно“[57].

Тютюнова промисловість (тютюнові та цигаркові фабрики) скупчені переважно по районах тютюнових плантацій Чорноморського узбережжя. Тютюнові фабрики працюють у м. Бафрі (3.500 роб.), у Самсуні (1.000 роб.), Аладжамі, й Трабезонді (близько 500 роб.). Крім того, є тютюнові фабрики в Смирнському вілаєті та на околицях м. Ескішегіра. Трабезондські й анатолійські тютюни дают чудові, високі сорти, напр., „Дюбек“, „Енідже“, „Самсон“, які здебільшого ідуть на виробництво цигарок. Розкішний, пахучий тютюн „Ая-Сулук“ іде лише, як приправа до найдорожчих турецьких тютюнів.

У харчовій промисловості значну ролю відограють: виробництво маслинної олії, мукомольна справа, сушіння, в'ялення овочів та виноробство. Сушіння, в'ялення овочів, виноробство та виробництво маслинної олії головне провадиться містами Егейського узбережжя, як напр., Смірною, Айвалі, Скаланова й др. Млини крім того розкидано й по центральних районах Туреччини.

Торговля.

Передвоєнних часів зовнішня торговля Туреччини ввесь час зростала. Збільшення від р. 1909 по р. 1912 становить приблизно 5О%. Зростав експорт з Туреччини, але ще більш зростав імпорт і торговельний баланс Туреччини довоєнних часів був досить несприятливим, причому негативна різниця для Туреччини збільшилася з 12.000 тис. фунтів стерлінгів р. 1909 на 18 млн. фунт. стерл. р. 1912 (див. табл.)[58].

Роки В тисячах фунтів стерлінгів
Загальний оборот Експорт Імпорт Різниця
1908-09 46.000 16.762 28.574 (—) 12.000
1910-11 59.000 20.072 38.687 (—) 19.000
1911-12 62.000 21.903 39.880 (—) 18.000

Після війни та економічного занепаду Турецька республіка починає поволі налагоджувати своє господарство та відновлювати торговельні звязки з іншими країнами. Останніми роками Туреччина починає вирівнювати свій торговельний баланс, збільшуючи експорт своїх провенансів та скорочуючи імпорт, через запровадження високих митних тарифів. Року 1924 Туреччина імпортувала на 193.611 тисяч тур. лір, а експортувала на 158.768 тисяч тур. лір[59].

Року 1913 у зовнішній торговлі Туреччини брали участь Англія, Австро-Угорщина, Франція та Німеччина. Росія стояла лише на п'ятому місці. Незначну торговлю з Туреччиною провадили П.-А.С. Штати, Румунія, Бельгія, Італія. В сучасний момент, візьмімо, напр., р. 1924, перше місце посіла Італія, що своїми дешевими товарами постачає Туреччину і яка не менш інтенсивно розвинула свій вивіз з Туреччини. Англія перейшла на друге місце. СРСР цього року займав 12-те місце (див. таблицю на стор. 73)[60].

Головне місце в експорті Туреччини довоєнних часів займали овочі, різна городина; далі йшов шовк, кокони, грена; після цього стояла вовна, тютюн, фарби, вальонея, то-що. В імпорті головне місце займали тканини паперові, вовняні; потім ішов цукор; далі залізні вироби, шкіра вироблена й інша фабрично-заводська продукція.
Зовнішня торговля Туреччини року 1924.
Країни У тисячах турецьких лір
Імпорт Експорт
Італія 40.984 44.884
Англія 34.278 23.282
Франція 18.299 18.786
Німеччина 11.914 20.551
П-А. С. Штати 11.377 16.392
Румунія 10.165 1.984
Сирія 7.527 9.243
Голландія 6.393 9.319
Египет 7.171 1.831
Бельгія 8.763 3.732
Греція 1.236 8.219
С. Р. С. Р. 6.369 2.005

Зовнішня торговля Туреччини р. 1924 була у такому вигляді:

Зовнішня торговля Туреччини року 1924[61].
Крам У тисячах турецьких лір
Імпорт Експорт
Тютюн 46.581 377
Овочі та городина 39.478 1.858
Вовна, нитки і тканини 12.170 13.204
Бавовна та вироби з неї 11.948 63.572
Фарби, парфуми, то-що 9.299 4.598
Прод. тварин та риба 6.273 1.050
Зерно та зернопрод. 5.426 23.006
Тварини 4.689 2.213
Метали 4.319 16.168
Колоніяльні товари та ласощі 273 17.862
Олія, пром. жир, мило, свічки 216 7.201
Машини 119 5.639
Льон, конопля 198 4.085
Шкіра виробл. та хутро 1.789 4.292
Турецька торговля зосереджена переважно у кількох великих торговельних центрах, а саме: у Стамбулі, в Смірні, в Мерині та в де-яких чорноморських портах. їхнє значіння та питому вагу допоможе з'ясувати діяграма a), яка наочно показує, що майже половина всенької зовнішньої торговлі Туреччини припадає на Стамбул, а більш як четверта частина припадає на Смірну, діяграма b) визначає імпорт й, нарешті, діяграма c) ілюструє експорт Туреччини.
Районування.

До останнього часу в літературі можна відзначити лише одну спробу районування сучасної Туреччини (Анатолії[62]). Згідно з цією пропозіцією Туреччину поділено на три характерні райони: 1) західній — промисловий, 2) середній —хліборобський та 3) східній — скотарський[63]. Не кажучи вже за недоробленість цієї схеми, взагалі розподіл цей незадовольняючий, туманний, поверховий і навіть дає неправдиве уявлення про турецьку дійсність. І справді, коли ми розглянемо Західню частину Анатолії — „промисловий район“ — знаходимо, що дійсно таки поруч із яскраво-виявленими промисловими районами Туреччини, напр., Смірнським, Бруським, Скутарським, ми бачимо розквіт сільського господарства у районах річок Мендерес, Гедиц-чаю — це так звані інтенсивні культури — виноград, овочі, маслини, бавовна. Не кажемо вже за такий хліборобський район, як Аданський, що у І. Бутаєва без жадних застережень потрапляє до „промислового району“. Далі в середній Анатолії, для якої автор прибрав штучну назву „земледельческого района“ разом із найбільшим промисловим у всетурецькому маштабі, Зонголдакським кам'яновугільним районом (на півночі) розвинено й у досить широких межах скотарство в Ангорському районі. Хліборобство-ж у цьому районі відограє далеко не головну ролю.

Нарешті, в східній Анатолії, яку автор поспішає назвати „скотоводческим районом“, ми бачимо, що дійсно скотарські райони в Курдистані, Вірменії, Лазистані змішані з характерними хліборобськими (Ерзинджанський, Ерзерумський, Приєфратський) і навіть із цілком промисловими районами (Бафрський, Трабезондський — тютюнові фабрики).

В цілому районовувати Туреччину — надзвичайно важка річь, бо виділення окремих, характерних, економічних районів дуже ускладняється, по-перше, недорозвиненістю турецької промисловости, що часто-густо недалеко пішла від кустарництва, а по-друге, де-якими особливостями поверхні Малоазійського півострова: річ у тім, що низка річних долин, які глибоко запали серед гірських плато, ланцюгів, узгір, чергується з останніми. По яйлах (гірських лугах), таким чином, існує скотарство, а поруч у долинах зеленіють ниви, квітнуть садки й розляглися плантації. Така мішанина „земледельческих“ (нижче) з „скотоводческими“ (вище) районами панує й у Курдистані й у Арменії; також і в центральній Анатолії. Згадаємо хоча-б Центральне Ангорське Плато.

Проте, коли уважніше та детальніше розглянути сукупність ґрунтових, кліматичних, економічних умов — все-ж можна зробити висновок, що в де-якій мірі районування сучасної Туреччини можливе.

Отже пробуючи будувати економічні районі Туреччини, ми повинні взяти до уваги деякі погляди, напр., на промисловість, від самих турків. Звичайно, англієць із Бірмінгаму чи Манчестеру, або француз із Ліону не погодиться з турком уважати турецьке виробництво килимів за промисловість. Вони скажуть: це — „кустарництво“. Неправдиво, бо у турецькому маштабі й виробництво килимів і навіть розведення інтенсивних культур, як напр., бавовни, тютюну, винограду, маслин то-що, коли воно щільно зв'язане з переробкою цих продуктів на місці, ми можемо прилучити до „промисловости“. Знов таки підкреслюємо, що ця натяжка потрібна, беручи до уваги турецьку дійсність. До „сільського господарства“ умовимося зараховувати розведення хлібних культур, птахівництво, молочарство, скотарство, то-що. Тільки таким способом можливо казати про будь-яку районізацію сучасної Туреччини. До цього-ж запровадимо, замість туманних поверхових висловів „Західня Анатолія“, „Середня“, „Східня Анатолія“ точне визначення географічного становища кожного окремого району. От на зразок: „Ереглі-Зонголдакський промисловий кам'яновугільний“, „Бафрський промисловий тютюновий“, „Ангорський скотарський“, „Аданський хліборобський“.

Після всього ми вже можемо сказати, що в сучасній Туреччині характерних економічних груп районів є дві: I — група надбережно-промислова, II — група центральна сільсько-господарська.

До надбережно-промислового району відійдуть узбережжя Середземного, Егейського, Мармурового та Чорного морів (приблизно 100 кілометрова смуга). На підставі нашого попереднього дослідження фізично-географічних та економічних умов Туреччини, ми можемо сказати, що ґрунт тут найбільш родючий. Зрошення достатнє. Флора розкішна — субтропічної зони. Найбільша в країні рясність населення. Зручні морські шляхи сполучення та порівняно розвинена залізнича мережа (Смірнські залізниці) звязують увесь район із серцем Туреччини, зі Стамбулом. До речи згадати новозбудовану залізницю Самсун-Терме-Чершамбе. Всі ці чинники утворюють сприятливі умови для розвитку промисловости та жвавої торговлі. Характерна для цього району відсутність культивації хлібних злаків, які Туреччині нині приставляють П.-А. Сполучені Штати, Кубань, Болгарія. Головні торговельні пункти це — Стамбул, Смірна, Скутарі, Трабезонд, Пандерма, Адалія, Мерсина.

Центральний сільсько-господарчий район займає майже цілу серединну частину Малої Азії, що оточена 100 кілометровою смугою промислового району[64]. Ґрунт досить багатий по долинах річок. На узгіррях, гірських плато розкидані зелені яйли. Зрошення бідне та нерівно розподілене між окремими частинами країни. Клімат більш суворий. Густість населення куди менша за надбережний район. На залізниці увесь район дуже бідний — залізниць майже немає. Все-ж кліматичні умови, відповідний ґрунт, мала густість населення обумовлюють розвиток хліборобства, а наявність значної лугової площі (яйли) є важлива передумова для скотарства. В Туреччині не самі природні скарби, а їх приступність, шляхи сполучення, відограють головну ролю. Отже брак будь-яких налагоджених шляхів значно обмежує ринок збуту продуктів центральних сільсько-господарчих районів, відриває від них надбережні, промислові райони й хлібні припаси, що їх немає змоги перекинути з центральних районів до надбережних, гинуть.

Обидві групи районів, надбережних-промислових та центральних — сільсько-господарчих мають також різко відмінні риси що до своєї зовнішньої й культурної фізіономії. Промисловість, що її насаджував не свій, тільки чужоземний капітал, лекше прищеплювалася недалеко від берегів на періферії Туреччини. Вона наростала весь час зовні, не відважуючися йти до ізольованого бездоріжжям центру країни. В міру пересування від пунктів надбережного району до центральних частин країни, кидаються у вічі зміни, починаючи з зовнішнього вигляду житла, й кінчаючи культурним рівнем населення. Напівевропейські будинки з горбастими покрівлями надбережного району поступово лишають місце для низеньких гірських сакль, або й просто для первісних курінів курдів-кочовиків, що ніколи не розлучаються зі своєю зброєю й усією своєю особою нагадують справжнього баши-бузука з великого шляху.

Районізація Туреччини приблизно відповідає отакій схемі:

I. Надбережні промислові райони:

1. Середземноморський:

а) Кілікійський район виробництва бавовни,

б) Адалійсько-Мерсинський район шовківництва,

2. Смірнський торговельно-промисловий район (виноробство, хемічна, харчова, килимова продукція).

З. Бруський текстильний район (шовкові, бавовняні тканини, килими).

4. Стамбульський торговельно-промисловий район (текстильний, харчовий, лісопильний).

5. Чорноморський:

а) Зонголдакський кам'яновугільний район,

б) Бафрсько-Самсунський район тютюнового виробництва,

в) Синобський район промислового садівництва,

г) Арганський мідноносний й інш.

II. Центральні сільсько-господарчі райони:

1. Хліборобські:

а) Аданський (пшеничний),

б) Приєфратський (пшеничний),

в) Сакарійський (пшеничний),

г) Ванський (ячміневий),

д) Фракійський (кукурудзяний),

е) Марошський (рижовий)

ж) Афіюн-кара-Гісарський (маковий).

2. Субальпійські скотарські

а) Ангорський район (кози),

б) Вірменський (скотарський),

в) Черкеський (конярство),

г) Курдистанський скотарський район (вівці, худоба).

 
  1. ↑ Цифру цю подано за офіційними даними турецької статистики. Проф. Hickman у свойому — „Geographisch-statistischer Universal-Atlas“ Wien — 1924. дає цифру площі Туреччини — 730.000 кв. клм. Статистичн. довідн. World Almanach (1926 р.) та Statesman's Year Book (1925 р.) наводять цифру площі Туреччини — 494.538 кв. міль.
  2. ↑ Инал Бутаев —„Проблемы Турции“, 1925, стор. 41.
  3. ↑ За Сіверсом (Азія, 1912) на околиці Трабезонда, Самсуна припадало близько 100 на 1 кв. клм., на околиці Смірни, Скутари, Брусси 50-75 чол. на 1 кв. клм., у районі Ангора-Ескішегір цифра знижується до 10 чол. на 1 кв. клм., а в південних частинах Анатолії нижче від 10. Звичайно, треба рахувати на те, що цифри Сіверса устарілися, що війна, революція, масова еміграція греків на вірмен з Туреччини значно змінили і склад і кількість населення, і його рясність, проте це не змінює нашого положення, а лише підкреслює його. Так, офіційні дані 1923 р. отакі: Трабезонд — 56 чол. на кв. клм., Смірна — 32, Брусса — 24, Ангора — 12, Ескішегір — 11, Муш — 2, Ван — 2, Мерсіна — 6, Хаккарі — 1. (Див. Торговый Бюллетень Торг. Пред. СССР в Турции. 1926 — №6, ст. 32).
  4. ↑ Торговый Бюллетень Торг. Пред. СССР в Турции 1926 — № 6, ст. 32-33.
  5. ↑ За Сіверсом (Азія, 1912) високість атмосферних опадів: м. Трабезонд — 875 мм., м. Самсун — 725 мм., м. Смірна — 650 мм.
  6. ↑ Ibid — в центральних вілаєтах близько — 200 мм.
  7. ↑ Яка неоднодумність панує у дослідників Туреччини що ж до кількости турків, показує отаке: Корсун (Турция, 1923) рахує населення Туреччини в 15.040.800 ч., при чому самих турків 9 млн; Сокольский (Очерки Турции, 1924) цифру турків збільшує до 11 млн. Турецька преса наводить на сумні міркування з приводу стану турецької статистики, так: Ілері (19 лют. 1924 р.) дає цифру — 10 млн.; Ватан (лютий 1924) — 8 млн. турків та 500 тис. христіян; Акшам (того-ж таки 1924 р.) — 5-6 млн. Стат. довід. мають отакі цифри — 14.500.000 чол. (1922), — Prof. Hickman World Almanach (1926 р.) — 14.548.800; Statesman's Year Book(1925 р.) — 13,4 млн. Найбільш серйозний дослідник цього питання Аболтин (стаття — „Национальный состав Турецк. Республики“ — „Новый Восток“ №7, ст. 115, укладає населення сучасної Туреччини в 9 млн. Нарешті, за останніми офіційними даними турецької статистики (див. Торг. Бюллет. Торгпредства СССР в Турции 1926 №6, стор. 33) населення Туреччини становить (1923 р.) 12.500.287 чол.
  8. ↑ Инал Бутаев — „Проблемы Турции“, 1925, стор. 42. Ми не маємо на меті сперечатися про відсоток міського населення; проте, коли візьмемо той таки-ж Бюлетень №6, де подано цифру населення головних міст Туреччини — 2.081.400 чол., то матимемо міського населення лише 25.4%, а сільського — 84.6%. Це зробити ми, звичайно, маємо право беручи до уваги сільський характер більшости турецьких міст.
  9. ↑ H. W. Schmidt — „Auskunftsbuch für den Handel mit der Türkei“, Gonstantinopel 1917, стор. 66. Р. R. Krause — „Die Türkei“ — Berlin 1918, стор. 88. С. Защук. — „Экономич. география Турции“, Москва 1924, стор. 194-195.
  10. ↑ Вальтер Лирау — „Новая Турция“ 1925, стр. Таке саме відсоткове розподілення дав і С. Л. Защук — „Экономическая география Турции“ 1924, стр. 106 — „По отдельным угодьям земли распределяются следующим образом: пахотной — 10% леса — 9%, фруктовых садов — 2%. Годных, но не обработанных земель — 58% и негодных — 21%“. Инал Бутаев навіть вираховує ще меншу цифру культурної площі — 7%.
  11. ↑ L‘Economiste Français, 6/I — 1923.
  12. ↑ L‘Economiste Français, 6/I — 1923.
  13. ↑ Ibid.
  14. ↑ Торговый Бюллетень Торгпредства СССР в Турции 1926 №1, январь, стор. 37 „Площадь посевов зернокультур Турции в 1924 и 1925 г.“
  15. ↑ Ibid, стор. 37.
  16. ↑ Торговый Бюл. Пред. СССР в Турции — 1926, №1, янв. ст. 37.
  17. ↑ Ibid, стор. 37.
  18. ↑ Ibid, стор. 37.
  19. ↑ Докладніше див. нашу роботу „Український цукор у Туреччині“ — журн. „Хозяйство Украини“ №7 1926 — Харків.
  20. ↑ L’Economiste Français W 6/I — 1923.
  21. ↑ A. Sack — „Ackerbau und Viehzucht die Hauptzweige der türkische Landwirtschaft“, стор. 155.
  22. ↑ Торговый Бюллетень Торг. Пред. СССР в Турции 1925, сент., стр. 31.
  23. ↑ Ibid — 1925, ноябрь, стр. 20.
  24. ↑ Ibid — 1925, сентябрь, стр. 31.
  25. ↑ С. Защук. — „Экономическая география Турции“, стор. 129. Торг. Бюлл. Торг. Пред. СССР в Турции, июль 1925, стар. 26.
  26. ↑ L’Economiste Français, W 6/I — 1923.
  27. ↑ Торг. Бюл. Торг. Пред. СССР в Турции, май 1925, стр. 20.
  28. ↑ Торг. Бюл. Торг. Пред. СССР в Турции, май 1925, стр. 20.
  29. ↑ Торг. Бюл. Торг. Предст. СССР в Турции за октябрь 1925 г. стр. 25.
  30. ↑ Торг. Бюл. Торг. Пред. СССР в Турции за апрель 1926 г., стр. 25.
  31. ↑ Торг. Бюл. Торг. Пред. СССР в Турции за апрель 1926 г., стр. 25.
  32. ↑ С. Защук. — „Экон. геогр. Турции“, стор. 120.
  33. ↑ Див. С. Защук. и Экон. география Турции, crop. 122.
  34. ↑ Складено на підставі „Площади засевов зерновых культур Турции в 1924 и 1925 г.“. Торг. Бюл. Торгпредства СССР в Турции №2 — 1926 год.
  35. ↑ A. Sack. — „Ackerbau und Viehzucht. Die Hauptzweige der türkischen Landwirtschaft. Berlin, 1916.
  36. ↑ Ibid — Стор. 144 „In Deutschland hatten wir 1913:3.548,384 Ziegen; in der Türkei wird ihre Zahl auf 9½ millionen allein in Anatolien geschätzt.“
  37. ↑ Колядко. — „Экономическая жизнь Анатолии“. Ж. „Нов. Восток“, №4, стр. 235.
  38. ↑ Торговый Бюл. Торгпредства СССР в Турции за сентябрь 1925 г., стр. 15.
  39. ↑ Корсун. — „Турция“. Москва 1923 г., стр. 43.
  40. ↑ Prof Frech — „Mineralschätze und Bergbau in der asiatischen Türkei“. Berlin, 191.
  41. ↑ Инал Бутаев. — „Проблемы Турции“. 1925, стор. 94.
  42. ↑ Н. Корсун. — „Турция", 1923, стор. 44.
  43. ↑ Инал Бутаев. — „Проблемы Турции“, 1925, стор. 100-101.
  44. ↑ Prof. Frech — „Mineralschätze und Bergbau in der asiatischen Türkei", стор. 76-77.
  45. ↑ Торговый Бюллетень Торгпред. СССР в Турции № 3 — 1926 г.
  46. ↑ С. Защук. — „Экономическая география Турции", стор. 159-160.
  47. ↑ С. Защук. — „Экон. геогр. Турции", 1924, стор. 175.
  48. ↑ Prof. Frech. — „Mineralschätze und Bergbau in der asiatischen Türkei“ стор. 43.
  49. ↑ Ibid, стор. 42.
  50. ↑ Вальтер Лирау. — „Новая Турция“ 1924, стор. 47
  51. ↑ Prof. Frech. — „Mineralschätze und Bergbau in der asiatischen Türkei“. стор. 13.
  52. ↑ C. Защук. — „Экон. геогр. Турции", 1924, стор. 153.
  53. ↑ Л. Колядко. — „Экономическая жизнь Анатолии“ — „Нов. Восток“ №4, ст. 233.
  54. ↑ С. Защук. — „Эконом. геогр. Турции“, стор. 154.
  55. ↑ Л. Колядко. — „Эконом. жизнь Анатолии“ — „Новый Восток“ №4, ст. 233.
  56. ↑ Prof. Frech. — „Mineralschätze und Bergbau in der asiatischen Türkei“. стор. 21.
  57. ↑ Л. Колядко. — „Экономическая жизнь Анатолии“ „Нов. Восток“ №4, стор. 235.
  58. ↑ С. Защук. — „Экономическая география Турции“, стор. 195 і 197.
  59. ↑ Top. Бюллетень Торгпредства СССР в Турции 1926 — №1, стр. 38.
  60. ↑ Торговый Бюллетень Торгового Представительства СССР в Турции №1, январь 1926 г., стр. 38.
  61. ↑ Торговый Бюллетень Торгпредства СССР в Турции. 1926. Январь №1, стр. 37.
  62. ↑ Німці, напр. Ewald Banse — „Die Türkei“, Берлін, 1919, — додержуються географічного поділу: „Kleinasien, Armenien, Mesopotamien, Nord-ost und Nord-arabien, Syrien“ і т. д ; турки (оф. дан.) нараховують 7 груп вілаєтів, а саме: східні вілаєти, центральні анатолійські вілаєти Чорноморського узбережжя, південно-анатолійські вілаєти, Ескішегірсько-ізмідські, фракійські та західні.
  63. ↑ Див. ст. Инала Бутаева. — „Экономическое положение современной Турции“ — журн. „Новый Восток“ №2, стор. 613: „Турцию в смысле экономического районирования можно разделить на 1) восточную, 2) среднюю и 3) западную. Это деление совпадает вполне с сельско-хозяйственными районами…“
  64. ↑ „Майже цілу“, бо ще є і значні площі скелястого, степового і навіть солончакового ландшафту. Центральне плато (близько 10.009 кв. клм.) складається зі степу, солонців і покладів соли.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.

Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Східний_Світ/1927/1/Туреччина_та_її_економічне_районування&oldid=830289