Там близко Пиньска, на широким полю,
Де меж лугами пливе Струмень бистрий,
Там, седя, Литвин росказав сву долю.
З боку Волинец седiв заточистий.
Спереду Пиньчук вислом ся вспирає
І всю гуторку пильно уважає.
«Дє ж ся поділи гети давни літа,
Що ми за власни гроши сіль купляли,
Що без пашпорту іди хоть в край світа,
Що ми Москаля і в очи не знали!
Дє кинеш — радость, музики іграють,
Мед, пиво льєцца, дівчата гуляють.
А тут шинкарка частує пригожа;
Тогди то Польща святилася Божа!
Малиї податки , гроши — як мякини,
У хлеві корови, бички, свини,
У камори повно, хоть спи на своях,
В хати чистенько, як в паньских покоях.
Так то бувало у нас і між вами!
А тепер, де ж тоє щастє ся поділо?
Де глянеш — люде бращать ланьцухами,
Де кинеш — сльози, аж жити не мило,
Бо з человіка висисають сили —
А всьо то цари, Москалі зробили.
«Наш Матусевич принамсі скрепивса
I на Москалях дужо отомстивса,
Бо бив як собак — ризав, як телята,
Аж ми дрижали со страху, чертята.
(Спів). А як тягнув на дубину,
То, стоя на лану,
Питав: — а що, вражий сину,
Чи відіш Ошмяну?!!!
От тепер то невіра побачить,
Попом’ятає, що та Литва значить».
Волинец Хведор себі ж отозвавса:
«А наш Ружицкі — малая особа,
Перед їм Москаль і в хлеві ховавса,
Да й там не здобрив, бо витяг із жлоба.
І в лоб собаце — а іди, пся вяра,
Там к чорту в Москву, до свойого цара».
Кахнув Микита, веслом в землю стукнув:
«Чи ж тілько люди у вас ся народять?
Єще і між нами вільний дух не стухнув.
Колись то Пиньчук, як стари поносять,
По новой свити перепаразавса,
З’їздив до Пиньска —да й гроши набравса,
На жінци нове да й балхвисте платтє,
На дівци — крамна хустка повиває.—
А тепер, де глянеш, само тілько латтє,
Вдома, в кишені — ничого не має,
Бо з чоловіка висисають сили,
А всьо то цари, Москалі зробили. —
А наш Пусловскі малу штуку справив —
На Перехресті, як у Невлю, бавив!
Ой сипалиса Москалі, як мухи,
А було м’яса, яки потерухи.
Альбо Свєжиньскі, пан з Любашева,
Альбо мужики з Телехан, з Галева,
Да й Олєсєвіч, поганец проклятий,
Коб він своїм крестіком удавивса!
Став нас Москальми опроважати.
А вже Москаль добре стерепівса.
Хоть всьо препало — але він за зміну,
Конечно колись пойди на голину!
Литвин, Волинец, подайте ж мні руки,
Так — присягаєм на Господа Бога,
Царам на згубу, панам –—для науки,
Що на той землі не повстане нога,
Ани гета поганьска, ани гета тираньска —
Хоть ся вкоренить, як сила шатаньска.
І Ти на неби, всемогущий Боже,
Ти Пан бессмертний, Ти Пан справедливий,
(Ти Пан над нами, Ти Пан справедливий),
Нехай Тва сила нас бідних вспоможе.
А хто не щирий, хто несправедливий,
Нехай пропаде з родом і з насiннєм,
Нехай чорт зриже с чадом, с поколіннєм».
Сказав, і всі три поциловались
І по чарце випили горілки,
І по калачу взяли з тарілки,
І довго собі іще миловались.
А сонце світить і вітер не гуде,
Бо ся здивили — що то вільни люде!
