Тарас Бульба (1937)/V
| ◀ IV | Тарас Бульба V |
VI ▶ |
|
Незабаром увесь польський південний захід опинився в пазурях страху. Скрізь пролетіли чутки: — Запорожці! показалися запорожці! — Все, що могло рятуватись, рятувалося, все знімалося з місця й розбігалось, за звичаєм того безладного, безтурботного віку, коли не зводили ні фортець, ні замків, а як попало ставив на час солом'яне житло своє чоловік. Він думав: — Не витрачати ж на хату працю й гроші, коли й так її змете татарський наскок. — Все сполошилося; хто міняв воли й плуга на коня та рушницю і вирушав у полки; хто ховався, женучи худобу й забираючи, що тільки можна було забрати. Траплялися часом дорогою й такі, що збройною рукою зустрічали гостей; але більше було таких, які тікали завчасу. Усі знали, що тяжко мати справу з буйною й войовитою юрбою, відомою під назвою запорізького війська, яке в зовнішньому свавільному безладді своєму зберігало лад, обдуманий для часу бою. Кінні їхали, не обтяжуючи й не підгарячуючи коней, піші йшли тверезо за возами, і весь табір посувався тільки ночами, відпочиваючи вдень і вибираючи для того пустирі, незалюднені місця та ліси, яких було тоді ще досталь. Засилали наперед пластунів та розвідувачів дізнаватися й вивідувати: де, що й як. І часто в тих місцях, де найменше могли сподіватися їх, вони появлялися раптово — і все тоді прощалося з життям: пожари охоплювали села; худобу й коней, яких не гнали з військом, вибивали тут же на місці. Здавалося, більше бенкетували вони, ніж справляли похід свій. Дибом стало б тепер волосся від тих страшних пам'яток лютості півдикої доби, які рознесли скрізь запорожці. Повбивані немовлята, обрізані груди у жінок, здерті шкури з ніг по коліна у випущених на волю, — одне слово, великим грошем сплачували козаки колишні борги. Прелат[1] одного монастиря, почувши про наближення їх, прислав від себе двох ченців сказати, що вони не так поводяться, як слід, що між запорожцями і урядом стоїть згода, що вони ламають свій обов'язок супроти короля, а з тим разом і всяке народне право. — Скажи епіскопові від мене й від усіх запорожців, — сказав кошовий, — щоб він нічого не боявся: це козаки ще тільки запалюють та розкурюють свої люльки. — І незабаром величезне абатство оповилося всеруйнуючим полум'ям, і колосальні готичні вікна його суворо дивились крізь розділені хвилі вогню. Юрби ченців, євреїв, жінок, тікаючи, раптом звелелюднили ті міста, де була хоч якась надія на гарнізон та городове рушення.[2] Запізніла допомога з невеликих полків, яку часом висилав уряд, або не могла знайти їх, абож лякалася, показувала п'яти при першій зустрічі і втікала на бистрих конях своїх. Траплялося, що багато воєначальників королівських, які до того часу перемагали в попередніх боях, зважувалися, об'єднавши свої сили, стати грудьми проти запорожців. І тоді найбільше пробували себе молоді козаки, що цуралися грабіжництва, користі й безсилого ворога, а палали бажанням показати себе перед старими, помірятися сам-на-сам з метким і хвальковитим ляхом, який красувався на гордовитому коні, в опанчі з летючими по вітру вильотами. Втішна була наука; багато вже вони здобули собі кінської збруї, дорогих шабель та рушниць. За один місяць змужніли й зовсім переродилися тількищо оперені пташата і стали мужами. Риси обличчя їх, в яких досі видно було якусь юнацьку м'якість, стали тепер грізні й дужі. А старому Тарасові любо було бачити, як обидва сини його були в боях серед перших. Остапові, здавалося, на віку судилась бойова путь і трудна наука вести військові справи. Ні разу не розгубившись і не замішавшись ні в якій пригоді, з спокоєм, майже неприродним для двадцятидворічного, він в одну мить міг зважити всю небезпеку і весь стан справи, тут же міг добрати способу, як уникнути її, але уникнути з тим, щоб потім певніше перемогти її. Вже випробуваною певністю стали тепер визначатися його рухи, і в них не можна було не помітити нахилів майбутнього отамана. Міцне почувалося в його тілі, і рицарські його якості придбали широку силу якостей лева. — О, з цього буде колись добрий полковник! — казав старий Тарас: — єй-єй, буде добрий полковник, та ще такий, що й батька за пояс заткне!
Андрій весь поринув у чарівну музику куль і мечей. Він не знав, що то значить обмірковувати, чи розраховувати, чи виміряти наперед свою й чужу силу. Шалену нігу й захват вбачав він у бою. Бенкетне ввижалося йому в ті хвилини, коли розпалиться у чоловіка голова, в очах усе мигтить і сплутується, летять голови, з громом падають на землю коні, а він мчить, як п'яний, серед свисту куль, серед шабельного блиску і завдає всім удари і не чує завданих йому. Не раз дивувався батько також і з Андрія, бачачи, як він, Андрій, тільки під впливом запального захвату, кидався на те, на що ніколи не зважився б спокійний і розумний, і одним шаленим наскоком своїм чинив такі чудеса, з яких не могли не дивуватися постарілі в боях. Дивувався старий Тарас і казав: — І цей добрий, не взяв би його враг, вояка: не Остап, а добрий, добрий теж вояка!
Військо поклало йти прямо на місто Дубно, де, як ходили чутки, було чимало скарбу й багатих обивателів. За півтори доби похід був зроблений, і запорожці показалися перед містом. Жителі вирішили оборонятися до останньої сили й спромоги і краще хотіли вмерти на майданах та вулицях перед своїми порогами, ніж допустити ворога в доми. Високий земляний вал оточував місто; де вал був нижчий, там висувався мур, абож дім, що правив за батарею, або, нарешті, дубовий частокіл. Гарнізон був сильний і відчував вагу свого діла. Запорожці були жарко полізли на вал, та їх зустріли сильною картеччю. Міщани й міські обивателі, видно, теж не хотіли бути без діла і стояли купою на міському валу. В очах їх можна було читати одчайдушний опір; жінки так само вирішили взятися до діла, і на голови запорожцям полетіли каміння, бочки, горшки, гарячий вар і нарешті мішки піску, що сліпив очі. Запорожці не любили мати справи з фортецями; вести облоги не їхня була робота. Кошовий звелів відступити і сказав: — Нічого, пани браття, ми відступимо; та будь я поганий татарин, а не християнин, коли ми випустимо їх хоч одного з міста; нехай вони всі виздихають, собаки, з голоду. — Військо, відступивши, облягло все місто і знечев'я заходилося плюндрувати околиці, випалюючи навколишні села, скирти немолоченого хліба та напускаючи табуни коней на ниви, ще не торкнуті серпом, де, як навмисне, хвилювалось повне колосся, плід незвичайного врожаю, який щедро винагородив на ту пору всіх хліборобів. З жахом бачили з міста, як вигублювалися засоби їх існування. А тим часом запорожці, уставивши круг усього міста двома рядами свої вози, розташувалися так само, як і на Січі, куренями, курили свої люльки, мінялися добутою зброєю, грали в довгої лози, в чіт чи лишку і поглядали з убійчим спокоєм на місто. Вночі розпалювали багаття; кашовари варили в кожному курені кашу у здоровенних мідяних казанах: коло вогнів, що горіли всю ніч, стояла безсонна варта. Та скоро запорожці почали потрохи нудитися бездіяльністю й довгою тверезістю, не зв'язаною ні з яким ділом. Кошовий звелів навіть подвоїти порцію горілки, що іноді водилося у війську, коли не було важких подвигів і руху. Молодикам, і особливо синам Тараса Бульби, не подобалося таке життя. Андрій помітно нудився. — Нерозумна голово, — казав йому Тарас: — терпи, козаче — отаманом будеш, не той ще добрий вояка, хто не втратив духу у важливім ділі, а той добрий вояка, хто й на безділлі не занудиться, хто все витерпить і, хоч ти йому що хоч, а він все таки свого доскочить. — Та не зійтися палкому юнакові із старим чоловіком. Інакша натура обох, і інакшими очима дивляться вони на ту саму справу.
А тим часом наспів Тарасів полк, приведений Товкачем; з ним було ще двоє осавулів, писар і інша полкова старшина; всіх козаків набралося понад чотири тисячі. Було між ними чимало охочекомонних, що самі піднялися своєю волею, без ніякого заклику, як тільки почули, в чім річ. Осавули привезли синам Тарасовим благословення від старої матері і кожному по кипарисовому образку з Межигірського київського манастиря. Наділи на себе святі образки обидва брати і мимохіть задумалися, пригадавши стару матір. Що то пророкує їм і каже це благословення? Чи благословення на перемогу над ворогом і потім веселий поворот у вітчизну із здобиччю й славою на вічні пісні бандуристам, чи… Та невідоме майбутнє, і стоїть воно перед людиною, наче осінній туман, що піднявся з болота. Несамовито шугають у ньому вгору і вниз, черкаючи крилами, птахи, не пізнаючи в очі одне одного: голубка — не бачачи яструба, яструб — не бачачи голубки, і ніхто не знає, як далеко літає він від своєї загибелі.
Остап уже взявся до свого діла і давно пішов до куренів; Андрій же, сам не знаючи чого, почував якусь задуху в серці. Вже козаки скінчили вечерю; вечір давно згас, липнева чудова ніч обняла повітря; але він не йшов до куренів, не лягав спати і дивився мимохіть на всю картину, що була перед ним. На небі незчисленно мерехтіли тонким і гострим блиском зорі. Поле далеко вкрили розкидані по ньому вози, з висячими мазницями, облитими дьогтем, і з усяким добром та харчем, набраним у ворога. Коло возів, попід возами і далеко від возів — скрізь видно було, як розметалися на траві запорожці — усі вони спали в мальовничих позах: хто підмостивши собі під голову куль, хто шапку, хто використавши просто бік свого товариша. Шабля, рушниця-самопал, короткочубукова люлька з мідяними бляхами, залізними протичками й кресалом були невідлучно при кожному козакові. Важкі воли лежали, підібравши під себе ноги, великими білястими масами і здавалися здалека сірими каменями, розкиданими по спадині поля. Звідусіль із трави стало здійматися вже густе хропіння сонного вояцтва,
В цей час, здалося йому, майнув перед ним чудний образ людського лиця. Думаючи, що це були звичайні чари сну, які зараз же розвіються, він дужче розплющив очі свої і побачив, що до нього справді нахилялося якесь змарніле, висохле обличчя і дивилося просто йому в вічі. Довге й чорне, як вугіль, волосся, неприпоряджене, розпатлане, вилазило спід темного накинутого на голову покривала; і чудний блиск погляду, і мертвенна смаглість обличчя, що виступало гострими рисами, примушували думати, що це була примара. Він мимохіть схопився рукою за пищаль і мовив майже судорожно. — Хто ти? коли дух нечистий, згинь з очей; коли жива людина, не в час завів жарти — уб'ю з одного прицілу.
У відповідь на це примара приставила палець до губ і, здавалося, благала мовчати. Він опустив руку і став вдивлятись пильніше. З довгого волосся, шиї і півголих смаглявих грудей пізнав він жінку. Та вона була не тутешня уродженка: все обличчя її було смагляве, змарніле від недуги; широкі вилиці дуже виступали над опалими під ними щоками; вузькі очі підіймалися дугастим розрізом догори, і що більше він вдивлявся в риси її, то більше пізнавав у них щось знайоме.
Нарешті, він не втерпів, щоб не спитати: — Скажи, хто ти? Мені здається, немов би я знав тебе, чи бачив десь?
— Два роки тому, в Києві.
— Два роки тому, в Києві? — повторив Андрій, силкуючись перебрати все, що заціліло в його пам'яті від колишнього бурсацького життя. Він подивився ще раз на неї пильно і раптом скрикнув на весь голос! — Ти татарка! служанка панночки, воєводиної дочки!
— Тсс! — мовила татарка, склавши благально руки, тремтячи всім тілом і повернувши разом з тим голову назад, щоб бачити, чи не прокинувся хто від такого дужого вигуку Андрія.
— Скажи, скажи, чого, як ти тут? — говорив Андрій, майже задихаючись, шепотом, що уривався кожну мить від внутрішнього хвилювання: — де панночка, жива ще?
— Вона тут, у місті.
— У місті? — промовив він, ледве знову не скрикнувши, і почув, що вся кров раптом прилинула до серця: — чого ж вона у місті?
— Того, що сам старий пан у місті: він уже півтора року, як сидить воєводою в Дубні.
— Що ж вона, замужем? Та кажи ж бо, яка ти чудна, що вона тепер?..
— Вона другий день нічого не їла.
— Як?
— Ні в кого з міських людей нема вже давно шматка хліба. Всі давно їдять саму землю.
Андрій остовпів.
— Панночка бачила тебе з міського вала вкупі з запорожцями. Вона сказала мені: — Іди, скажи рицареві: якщо він пам'ятає мене, щоб прийшов до мене; а не пам'ятає, щоб дав тобі шматок хліба для старої моєї матері, бо я не хочу бачити, як при мені помре мати. Нехай краще я перша, а вона після мене; проси і хапай його за коліна й ноги. В нього теж є стара мати, щоб ради неї дав хліба.
Багато всяких почувань збудилося й спалахнуло в молодих грудях козака.
— Але як же ти тут? як ти прийшла?
— Підземним ходом.
— Хіба є підземний хід?
— Є.
— Де?
— Ти не зрадиш, рицарю?
— Присягаюся хрестом святим.
— Спустившись у яр та перейшовши протік, там, де очерет.
— І виходить у саме місто?
— Прямо до міського манастиря.
— Ходім, ходім зараз!
— Але, ради Христа й святої Марії, шматок хліба!
— Гаразд, буде. Стій тут коло воза, або, краще, лягай на нього: тебе ніхто не побачить, усі сплять; я зараз вернуся.І він пішов до возів, де зберігалися запаси, що належали їхньому куреню. Серце його билося. Все минуле, все, що було заслонене, заглушене теперішніми козацькими біваками, суворим бойовим життям, все сплило разом на поверхню, потопивши, в свою чергу, теперішнє. Знов виринула перед ним, мов би з темної морської безодні, горда жінка; знов блиснули в його пам'яті прекрасні руки, очі, сміхотливі уста, густе темнооріхове волосся, кучерями розсипане по грудях, і всі пругкі, в доладній гармонії створені члени дівочого стану. Ні, вони не згасали, не зникали в грудях його, вони поступилися тільки, щоб дати на час простір іншим могутнім рухам. Але часто, часто бентежили вони глибокий сон молодого козака, і часто, прокинувшись, лежав він без сну на постелі, не вміючи пояснити причини тому.
Він ішов, а серце билося дужче, дужче від самої думки, що побачить її знов, і тремтіли молоді коліна. Прийшовши до возів, він зовсім забув, чого прийшов: підніс руку до лоба і довго тер його, намагаючись пригадати, що йому треба робити. Нарешті, здригнувся і весь пройнявся переляком: йому раптом прийшло на думку, що вона вмирає з голоду. Він кинувся до воза і схопив кілька великих чорних хлібин собі під пахву; але подумав тут же: чи не буде ця їжа, годяща для дужого, невибагливого запорожця, грубою й негожою для її ніжної статі. Тут згадав він, що вчора кошовий дорікав кашоварам за те, що зварили за один раз усе гречане борошно на саламаху, тим часом як його вистачило б на добрих три рази. Цілком певний, що він знайде вдосталь саламахи в казанах, він витяг батьківський похідний казанок і з ним рушив до кашовара їхнього куреня, що спав біля двох десятиведерних казанів, під якими ще жеврів жар. Заглянувши в них, він здивувався, побачивши, що обидва порожні. Треба було нелюдської сили, щоб усе те з'їсти, тим більше, що в їхньому курені лічилося людей менше, ніж в інших. Він заглянув у казани інших куренів — ніде нічого. Мимохіть спала йому на думку приказка: „запорожці, як діти: коли мало — з'їдять, коли багато — теж нічого не зоставлять“. Що робити? Був одначе ж десь, здається, на возі батькового полку, мішок з білим хлібом, який знайшли, пограбувавши манастирську пекарню. Він прямо підійшов до батьківського воза, але на возі його вже не було: Остап узяв його собі під голови і, простягшись поруч на землі, хропів на все поле. Він схопив мішок одною рукою і смикнув його враз так, що голова Остапова впала на землю, а він сам схопився спросоння і, сидячи з заплющеними очима, загукав щосили: — Держіть, держіть бісового ляха! та ловіть коня, коня ловіть! — Замовч, я тебе вб'ю — крикнув злякано Андрій, замахнувшись на нього мішком. Але Остап і без того нічого не казав більше, притих і пустив такого хропу, що від дихання ворушилася трава, на якій він лежав. Андрій боязко озирнувся на всі боки, щоб подивитися, чи не збудило кого з козаків сонне марення Остапове. Одна чубата голова справді підвелася в найближчому курені і, повівши очима, скоро знов лягла на землю. Переждавши хвилин зо дві, Андрій, нарешті, рушив із своєю ношею. Татарка лежала, ледве дихаючи. — Вставай, ходім! усі сплять, не бійся! Чи піднімеш ти хоч одну з оцих хлібин, якщо мені незручно буде захопити всі? — Сказавши це, він перекинув собі на спину мішки, потяг, ідучи повз один віз, ще один мішок з просом, узяв навіть у руки ті хлібини, які хотів був віддати нести татарці, і, трохи зігнувшись під вагою, ішов відважно між рядами сонних запорожців.— Андрію! — сказав старий Бульба в той час, як Андрій проходив повз нього. Серце його завмерло; він спинився і, весь тремтячи, тихо мовив: — А що?
— З тобою баба! ой, одлатаю тебе, вставши, на всі боки! Не доведуть тебе баби до добра! — Сказавши це, він сперся головою на лікоть і став пильно розглядати закутану в покривало татарку.
Андрій стояв ні живий, ні мертвий, не маючи духу глянути в лице батькові. Але потім, коли підвів очі та подивився на нього, побачив, що старий Бульба вже спав, поклавши голову на долоню.
Він перехрестився. Раптом відлинув від серця переляк, ще швидше, ніж прилинув. Коли ж повернувся він, щоб глянути на татарку, вона стояла перед ним, як якась темна гранітна статуя, вся закутана в покривало, і відблиск далекої заграви, спалахнувши, осяяв самі її очі, здеревілі, як у мерця. Він смикнув її за рукав, і обоє пішли разом, безперестань оглядаючись назад, і нарешті спустилися спадиною в низовинну лощину, майже яр, званий подекуди балкою, по дну якого ліниво плазував протік, порослий осокою й засіяний купинами. Спустившись у цю лощину, вони зовсім сховалися з виду всього поля, зайнятого запорозьким табором. Принаймні, коли Андрій оглянувся, то побачив, що позад нього крутою стіною, більшою ніж на зріст людини, знеслася угору похилість; на вершку її погойдувалося кілька стеблин польового зілля, і над ними сходив на небо місяць скісно повернутим серпом з яскравого червоного золота. Вітрець, зірвавшись із степу, давав знати, що вже небагато лишилося часу до світанку. Але ніде не чути було далекого співу півнів: ні в місті, ні в поруйнованих околицях не зоставалося ні одного півня. Невеличкою кладкою перейшли вони через протік, за яким зносився вгору протилежний берег, що здавався вищим від того, який зостався у них позаду, і виступав зовсім кручею. Здавалося, що в цьому місці був міцний і сам по собі надійний пункт міської фортеці, принаймні, земляний вал був тут нижчий, і не визирав споза нього гарнізон. Та зате далі здіймався товстий манастирський мур. Стрімкий берег увесь поріс бур'яном, і по невеликій лощині між ним і протокою ріс високий очерет, мало не в чоловіка заввишки. На вершку кручі видно було недоламки тину, які свідчили, що колись тут був город; перед ним — широке листя лопуха, споза якого стирчала лобода, дикий, колючий будяк і соняшник, що підносив вище всіх свою голову. Тут татарка скинула з себе черевики і пішла боса, підібравши обережно свою одежу, бо місце було грузьке й повне води. Пробираючись поміж очеретами, спинились вони перед наваленим хмизом і фашинником. Відгорнувши хмиз, вони знайшли ніби земляний звід — отвір, мало чим більший за челюсті хлібної печі. Татарка, нахиливши голову, увійшла перша; слідом за нею Андрій, нагнувшись якомога нижче, щоб можна було пролізти а своїми мішками, і незабаром опинилися обоє в цілковитій темряві.
——————