Тарас Бульба (1937)/VIII
| ◀ VII | Тарас Бульба VIII |
IX ▶ |
|
Ще сонце не дійшло до половини неба, як усі запорожці зібралися в кола. З Січі прийшла вість, що татари, в час відсутності козаків, пограбували в ній усе, відкопали скарб, який у схові держали козаки під землею, перебили й забрали в полон усіх, хто зоставався, і з усіма забраними гуртами й табунами подалися прямо до Перекопа. Один тільки козак, Максим Голодуха, вирвався дорогою з татарських рук, заколов мірзу, одв'язав у нього мішок з цехінами і на татарському коні, в татарській одежі, півтора дня й дві ночі тікав від погоні, загнав на смерть коня, пересів на другого, загнав і того і вже на третьому приїхав у запорізький табір, дізнавшись на дорозі, що запорожці були під Дубном. Тільки й устиг сповістити він, що скоїлось таке лихо; а чого воно скоїлось, чи курнули зосталі запорожці, за козацьким звичаєм, і п'яні віддалися в полон, і як дізналися татари про місце, де був закопаний військовий скарб, — того нічого не сказав він. Тяжко стомився козак, розпух увесь, лице попекло й попалило йому вітром: упав він тут же і заснув міцним сном.
При таких випадках водилося в запорожців гнатися ту ж хвилину за хижаками, щоб наздогнати їх на дорозі, бо полонені якраз могли опинитися на базарах Малої Азії, в Смірні, на Крітському острові, і бог знає, в яких місцях не показалися б чубаті запорізькі голови. Ось чому зібралися запорожці. Всі до одного стояли вони в шапках, бо прийшли не для того, щоб слухати отаманський наказ, але щоб радитися, як рівні між собою. — Давай раду наперед старші! — закричали в юрбі.
— Давай раду кошовий! — кричали інші.
І кошовий, знявши шапку, вже не так як начальник, а як товариш, дякував усім козакам за честь і сказав: — Багато між нами є старших і на раду розумніших; та коли мене вшанували, то моя рада: не гаяти, товариші, часу і гнатися за татарином; бо ви самі знаєте, що за людина татарин: він не буде з награбованим добром дожидати нашого приходу, а миттю розмантачить його, так що й сліду не знайдеш. Так моя рада: йти. Ми тут уже погуляли. Ляхи знають, що таке козаки; за віру, скільки було сили, помстилися, користі з голодного міста не багато. Отож моя рада: йти.
— Іти! — розляглося голосно по запорізьких куренях. Але Тарасові Бульбі не до серця були такі слова, і насунув він ще нижче на свої очі хмурі, зчорна-білі брови, схожі на кущі, що поросли по високому тім'ю гори, яких верхівки геть укрив голчастий північний іней.
— Ні, неправдива рада твоя, кошовий! — сказав він: — ти не так кажеш, ти забув, мабуть, що в полоні зостаються наші, захоплені ляхами? Ти хочеш, мабуть, щоб ми не уважили першого святого закону товариства, покинули б братів своїх на те, щоб з них живих зідрали шкуру, або, четвертувавши на часті козацьке тіло, розвозили б їх по містах та селах, як зробили вони вже з гетьманом і найкращими руськими вітязями на Україні. Хіба мало вони назнущалися й так над святинею? Що ж ми таке? питаю я всіх вас: що ж за козак той, хто кинув у біді товариша, кинув його, як собаку, пропасти на чужині? Коли вже на те пішло, що всяк ні за що має козацьку честь, дозволивши плюнути собі в сиві вуса свої і попрікнути себе прикрим словом, то не докорить вже ніхто мені. Сам-один зостаюся.
Завагалися всі, що стояли, запорожці.
— А хіба ти забув, бравий полковнику, — сказав тоді кошовий: — що в татар у руках теж наші товариші, що коли ми тепер їх не визволимо, то життя їх буде продане на вічне невільництво язичникам, а це гірше всякої лютої смерті; забув хіба, що в них тепер увесь скарб наш, здобутий християнською кров'ю?
Задумалися всі козаки і не знали, що сказати. Нікому з них не хотілося заслужити лихої слави. Тоді вийшов наперед усіх найстаріший віком в усьому запорозькому війську Касин Бовдюг. В пошані він був у всіх козаків: двічі вже обирали його на кошового, і на війні теж був дуже добрий козак, але вже давно постарів і не бував ні в яких походах, не любив також і ради давати нікому, а любив старий вояка лежати на боці в козацькому колі, слухаючи оповідання про всяку бувальщину та козацькі походи. Ніколи не встрявав він до їх розмов, а все тільки слухав та притискував пальцями золу в своїй коротенькій люльці, якої не випускав з рота, і довго сидів потім, прижмуривши злегка очі, і не знали козаки, чи спав він, чи все ще слухав. Усі походи зоставався він дома; але цей раз розібрало старого. Махнув рукою по козацькому і сказав: „Ет, куди не йшло! піду й я, може, чим здамся козацтву!“ Всі козаки притихли, коли виступив він тепер перед збори, бо давно не чули від нього ніякого слова. Всяк хотів знати, що скаже Бовдюг.
— Прийшла черга й мені сказати слово, пани-браття, — так почав він: — послухайте, діти, старого. Мудро сказав кошовий, і як голова козацького війська, що повинен оберегати його й піклуватися про військовий скарб, мудрішого нічого він не міг сказати. От що! Це хай буде перша моя мова. А тепер послухайте, що скаже моя друга мова. А ось що скаже моя друга мова: велику правду сказав і Тарас полковник, дай боже йому довгого віку, і щоб таких полковників було біліше на Україні. Перша повинність і перша честь козака є додержати товариства. Скільки живу я на віку, не чув я, пани браття, щоб козак покинув де чи продав якнебудь свого товариша. І ті і другі нам товариші — менше їх чи більше, все одно, всі товариші, всі нам дорогі. Так ось яка моя мові: ті, кому милі захоплені татарами, нехай рушають за татарами, а кому милі полонені ляхами і не хочеться покидати правого діла, нехай зостаються. Кошовий з обов'язку піде з одною половиною за татарами, а друга половина обере собі наказного отамана. А наказним отаманом, коли хочете послухати білої голови, не гоже бути нікому іншому, як тільки одному Тарасові Бульбі. Нема з нас нікого рівного йому в доблесті.Так сказав Бовлюг і замовк, і зраділи всі козаки, що навів їх таким способом на розум старий. Всі підкинули вгору шапки й закричали: — Спасибі тобі, батьку! мовчав, мовчав, довго мовчав, та от, нарешті, й сказав: не дурно говорив, як збирався в похід, що в пригоді станеш козацтву: так і зробилося,
— Що, згодні ви на те? — спитав кошовий.
— Усі згодні! — закричали козаки.
— Значить, раді кінець?
— Кінець раді! — кричали козаки,
— Слухайте ж тепер військового наказу, діти, — сказав кошовий, виступив наперед і надів шапку, а всі запорожці, скільки їх було, поскидали свої шапки і зосталися з непокритими головами, втупивши очі в землю, як бувало завжди між козаками, коли збирався щось говорити старший. — Тепер одділяйтесь, пани браття! хто хоче йти, ставай на правий бік, хто зостається, відходь на лівий: куди більша частина куреня переходить, туди й отаман; коли менша частина переходить, приставай до інших куренів.
І всі стали переходити, хто на правий, хто на лівий бік. Котрого куреня більша частина переходила, туди й курінний отаман переходив, котрого мала частина, та приставала до інших куренів; і вийшло за малим не рівно на кожній стороні. Схотіли зостатися: майже весь Незамайківський курінь, більша половина Поповичівського куреня, весь Уманський курінь, весь Канівський курінь, більша половина Стебликівського куреня, більша половина Тимошівського куреня. Всі інші визвалися йти навздогін за татарами. Багато було на обох сторонах дужих і хоробрих козаків. Між тими, які вирішили йти слідом за татарами, був Череватий, добрий старий козак Покотиполе, Леміш, Прокопович Хома; Демид Попович теж перейшов туди, бо був дуже завзятої натури козак, не міг довго висидіти на місці: з ляхами спробував уже він діла, кортіло спробувати ще з татарами. Курінні були Ностюган, Покришка, Невеличкий і багато ще інших славних і хоробрих козаків схотіло попробувати меча й могутнього плеча в бою з татарином. Не мало було також дуже й дуже добрих козаків між тими, які схотіли зостатися: курінні Демитрович, Кукубенко, Вертихвіст, Балабан, Бульбенко Остап. Потім багато було ще інших значних і дужих козаків: Вовтузенко, Черевиченко, Степан Гуска, Охрім Гуска, Микола Густий, Задорожній, Метелиця, Іван Закрутигуба, Мусій Шило, Дегтяренко, Сидоренко, Писаренко, потім другий Писаренко, потім ще Писаренко, і багато було інших добрих козаків. Усі були ходжалі, їжджалі; ходили по анатольських берегах, по кримських солончаках та степах, по всіх річках великих і малих, які вливалися в Дніпро, по всіх затоках і дніпровських островах; бували в молдавській, волоській, в турецькій землі; виїздили все Чорне море двостерновими козацькими човнами; нападали в п'ятдесят човнів уряд на багатющі й височенні кораблі: перетопили чимало турецьких галер і багато-багато вистріляли пороху на своїм віку; не раз драли на онучі дорогі паволоки й оксамити; не раз череси на очкурах у штанях набивали все чистими цехінами. А скільки кожен з них пропив і прогуляв добра, що стало б іншому на все життя, того й не полічити. Все спустили по-козацькому, частуючи весь світ і наймаючи музику, щоб усе веселилося, що тільки є на світі. Ще й тепер рідко в кого з них не було закопано добра: кухлів, срібних ковшів та наруччів під комишами на дніпровських островах, щоб не довелося татарові знайти його, коли б, при нещасті, вдалося йому напасти несподівано на Січ; але трудно було б татаринові знайти його, бо й сам хазяїн уже став забувати, в якім місці закопав його. Отакі то були козаки, що схотіли зостатися й помститися ляхам за вірних товаришів і христову віру! Старий козак Бовдюг схотів теж зостатися з ними, сказавши: — Тепер не такі мої літа, щоб ганятися за татарами; а тут є місце, де опочити доброю козацькою смертю. Давно вже я просив бога, щоб коли доведеться кінчати життя, то щоб кінчити його на війні за святе й християнське діло. Так воно й сталося. Славнішої смерті вже не буде в іншому місці для старого козака.
Коли розділилися всі і стали на дві сторони в два ряди куренями, кошовий пройшов поміж рядами й сказав:
— А що, панове браття, чи вдоволені одна сторона другою?
— Всі вдоволені, батьку! — відповіли козаки.
— Ну, то поцілуйтесь же і один з одним попрощайтесь, бо, бог знає, чи доведеться в житті ще побачитись. Слухайте свого отамана, а робіть те, що самі знаєте: самі знаєте, що велить козацька честь.
І всі козаки, скільки їх було, перецілувалися між собою. Почали перші отамани і, повівши рукою по сивих вусах своїх, поцілувалися навхрест і потім взялися за руки і міцно держали руки; хотів один одного спитати: — Що, пане брате, побачимося чи не побачимося? — та й не спитали, замовкли, і загадалися обидві сиві голови. А козаки всі до одного прощалися, знаючи, що багато буде роботи і тим і тим; та не порішили одначе зараз розлучитися, а порішили діждатися темної нічної пори, щоб не дати ворогові побачити убуток в козацькому війську. Потім усі рушили по куренях обідати.
Після обіду всі, перед ким була дорога, лягли відпочивати і спали міцно й довгим сном, немов би чуючи, що, може, останнім сном доводиться їм заснути на такій волі. Спали аж до заходу сонця; а як зайшло сонце і трохи стемніло, стали мазати вози. Спорядившись, пустили вперед вози, а самі, пошапкувавшися ще раз з товаришами, тихо рушили слідом за возами, кіннота чинно, без покрику й посвисту на коней, злегка затупотіла слідом за пішими, і незабаром стало їх не видно в темряві. Глухо віддавався тільки кінський тупіт та скрип якогось колеса, що ще не розходилося чи не було гаразд підмазане через нічну темряву.
Довго ще зосталі товариші махали їм здалека руками, хоч не було нічого видно. А коли пішли назад та вернулися по своїх місцях, коли побачили при ясно визорених зірках, що половини возів уже не було на місці, що багатьох, багатьох нема, невесело стало в кожного на серці, і всі задумалися мимоволі, понуривши в землю гульливі свої голови.
Тарас бачив, які смутні стали козацькі ряди, і як сум, непристойний хороброму, став тихо обгортати козацькі голови; але мовчав, він хотів дати час на все, щоб обвикли вони і з сумом, навіяним прощанням з товаришами; а тим часом нишком лагодився враз і раптом розбудити їх усіх, гукнувши по-козацькому, щоб знову і з більшою силою, ніж перше, повернулася бадьорість кожному в душу, на що здатна сама тільки слов'янська натура, широка, могутня натура, перед іншими, як море перед мілководними річками. Коли час бурливий, все обертається воно в рев і грім, збиваючи й піднімаючи вали, як не підняти їх безсилим річкам. Коли ж безвітряно й тихо, ясніше від усіх річок розстилає воно свою неоглядну, скляну поверхню, вічну нігу очей.
І звелів Тарас своїм слугам розпакувати один з возів, що стояв окремо. Більший і міцніший від усіх інших був він у козацькому обозі; подвійною міцною шиною були обтягнуті дебелі колеса його, важко був він навантажений, укритий попонами, міцними воловими шкурами та ув'язаний туго просмоленими мотузами. На возі були все баклаги й барила старого доброго вина, що довго лежало у Тараса в льохах. Взяв він його про запас, на урочистий час, щоб коли трапиться велика хвилина, і перед усіма буде діло, достойне передачі нащадкам, — то щоб кожному, до одного, козакові дісталося випити заповідного вина, щоб у велику хвилину велике б почуття охопило людину. Почувши полковничий наказ, слуги кинулися до возів, палашами перерізували міцні мотузи, здіймали товсті волові шкури й попони і стягали з воза баклаги й барила.
— А беріть усі, — сказав Бульба: — і всі, скільки не є, беріть, що в кого є: ківш, чи черпак, яким напуває коня, чи рукавицю, чи шапку, а коли що, то й просто підставляй обидві жмені.
І козаки всі, скільки їх було, брали: в кого був ківш, у кого черпак, яким напував коня, в кого рукавиця, в кого шапка, а хто підставляв і так обидві жмені. Всім їм слуги Тарасові, ходячи поміж рядів, наливали з баклаг та барил. Але не велів Тарас пити, поки не дасть знаку, щоб випити їм усім разом. Видно було, що він хотів щось сказати. Знав Тарас, що хоч яке сильне само по собі старе добре вино і хоч як здатне воно зміцнити дух чоловіка, алеж коли до нього та долучиться ще слушне слово, то вдвоє міцніше буде сила і вина і духу.
— Я частую вас, пани браття! — так сказав Бульба: — не на честь того, що ви зробили мене своїм отаманом, хоч і яка велика ця честь, не на честь і прощання з нашими товаришами: ні, іншим часом годилося б те й друге; але не така тепер перед нами хвилина. Перед нами діла великого поту, великої козацької доблесті! Отже, випиймо, товариші, разом, випиймо поперед усього за святу православну віру, щоб прийшов, нарешті, такий час, щоб по всьому світу розійшлась і скрізь була б одна свята віра, і всі, скільки їх є бусурменів, усі б поробилися християнами! Та за одним уже разом випиймо і за Січ, щоб довго вона стояла на погибіль усьому бусурменству, щоб кожного року виходили з неї молодці, один одного луччі, один одного кращі. Та вже заразом випиймо і за нашу власну славу, щоб сказали внуки і сини тих внуків, що були колись такі, які не посоромили товариства і не зрадили своїх. Так за віру, пани браття, за віру!
— За віру! — загомоніли всі, що стояли в ближчих рядах, густими голосами. — За віру! — підхопили дальші, — і все, що було, і старе і молоде, випило за віру.
— За Січ! — сказав Тарас і високо підняв над головою руку.
— За Січ! — відгукнулося густо в передніх рядах. — За Січ! — сказали тихо старі, моргнувши сивим усом; і, стрепенувшись, як молоді соколи, повторили молоді: — За Січ! — і чуло далеко поле, як поминали козаки свою Січ.
— Тепер останній ковток, товариші, за славу, і всіх християн, які живуть на світі!
І всі козаки, до останнього в полі, випили останній ковток у ковшах за славу і всіх християн, які тільки є на світі. І довго ще лунало по всіх рядах поміж куренів: — За всіх християн, які тільки є на світі!
Уже порожні були ковші, а все ще стояли козаки, піднявши руки; хоч весело дивилися очі їх усіх, прояснілі від вина, але дуже загадалися вони. Не про користь та воєнний прибуток тепер думали вони, не про те, кому пощастить набрати червінців, дорогої зброї, шитих кунтушів та черкеських коней; але загадалися вони, як орли, сидячи на верховинах кам'янистих гір, стрімких, високих гір, з яких далеко видно море, що розіслалося без краю, засіяне, як дрібними птахами, галерами, кораблями і всякими суднами, обгороджене по боках ледве видними топкими помор'ями, з прибережними, як мошка, містами і похиленими, як дрібна травиця, лісами. Як орли, озирали вони круг себе очима все поле і чорніючу в далині долю свою. Буде, буде все поле з облогами й дорогами вкрите сторчма їх білими костями, щедро обмившись козацькою їх кров'ю і вкрившись розбитими возами, розколотими шаблями й списами; далеко порозкидаються чубаті голови з перекрученими й запеклими в крові чубами і запущеними донизу вусами; будуть, налетівши, орли видирати й висмикувати з них козацькі очі. Але добро велике в такій широко й вільно розкиданій смертній ночівлі! не погибає ні одне великодушне діло і не загине, як мала порошина з рушничного дула, козацька слава. Буде, буде бандурист, з сивою по груди бородою, а, може, ще повний дозрілої мужності, але білоголовий старець, віщий духом, і скаже він про них своє густе, могутнє слово. І піде дибом по всьому світу про них слава, і все, що тільки народиться потім, заговорить про них: бо далеко розноситься могутнє слово, подібне до гудючої міді дзвонів, в яку багато вкинув майстер дорогого, чистого срібла, щоб далеко по містах і халупах, палатах і селах розносився красний дзвін, скликаючи рівно всіх на святу молитву.