Тарас Бульба (1937)/XII
| ◀ XI | Тарас Бульба XII |
|
Знайшовся слід Тарасів. Сто двадцять тисяч козацького війська показалось на кордонах України. Це вже не була якась мала частина чи загін, що виступив на здобич або навздогін за татарами. Ні, піднялася вся нація, бо урвався терпець народові. Піднялася помститися за знущання над правом своїм, за ганебну зневагу звичаїв своїх, за наругу з віри предків і святого обряду, за глум над церквами, за бешкети іноземних панів, за гніт, унію, за ганебна панування єврейства на християнській землі, за все, що скупчувало й побільшувало з давніх часів сувору ненависть козаків. Молодий, але сильний духом гетьман Остряниця[1] ішов на чолі незліченної козацької сили. Біля нього був старезний, досвідчений товариш його й порадник Гуня. Вісім полковників вели дванадцятитисячні полки. Два генеральні осавули і генеральний бунчужний їхали слідом за гетьманом. Генеральний хорунжий орудував головним прапором; багато інших хоругов і прапорів маяло в далині; бунчукові товариші несли бунчуки. Багато також було старшин полкових, обозних, військових товаришів, полкових писарів, і з ними піших та кінних загонів; майже стільки ж, скільки було реєстрових козаків, набралося охочекомонних і цільних. Звідусіль піднялися козаки: від Чигирина, від Переяслава, від Батурина, під Глухова, від низової сторони Дніпрової і від усіх його верхів та островів. Без ліку коні і незліченні табори возів тяглися полями. І поміж тими козаками, поміж тими вісьмома полками найдобірніший з усіх був один полк; і полком тим орудував Тарас Бульба. Все давало йому перевагу перед іншими: і похилий вік, і досвідченість, і вміння керувати своїм військом, і найсильніша за всіх ненависть до ворогів. Навіть самим козакам здавалася надмірною його нещадна лють і жорстокість. Тільки вогонь та шибеницю призначала сива голова його, і поради його на військовій раді дихали тільки самим нищенням.
Нема для чого описувати всі бої, де показали себе козаки, ані весь ступневий перебіг кампанії: все це записано на сторінках літопису. Відомо, яка була в руській землі війна, піднята за віру. Нема сили дужчої, як віра. Непоборна й грізна вона, як нерукотворна скеля серед буряного, вічно мінливого моря. З самої середини морського дна підносить вона до небес непроламні свої стіни, вся створена з одного цілокупного, суцільного каменя. Звідусіль видно її, і дивиться вона прямо в вічі біжучим хвилям. І горе кораблеві, то напливе на неї! На тріски розлітаються безсилі його снасті, тоне й трощиться на гамуз усе, що є на них, і жалібний крик погибаючих розгинає вражене повітря.
На сторінках літопису змальовано докладно, як тікали польські гарнізони з визволюваних міст; як були перевішані безсовісні орендарі-євреї, який недолугий був коронний гетьман Микола Потоцький з численною своєю армією проти цієї непереможної сили; як, розбитий, переслідуваний, потопив він у невеликій річці найкращу частину свого війська; як облягли його в невеликому містечку Полонному грізні козацькі полки, і як доведений до краю польський гетьман з присягою обіцяв цілковите задоволення у всьому від короля й державних чинів та повернення усіх колишніх прав і привілеїв. Але не такі були козаки, щоб піддатися на те: знали вже вони, що таке польська присяга. І Потоцький не красувався б більше на шеститисячному своєму аргамаку, притягуючи очі знатних панянок та заздрість шляхетства, не галасував би на сеймах, даючи розкішні
— Гей, гетьмане і полковники! Не зробіть такого бабського діла! не вірте ляхам: продадуть псяюхи[2]! — Коли ж полковий писар подав угоду, і гетьман приклав свою власну руку, він зняв з себе чистий булат, дорогу турецьку шаблю з найкращого заліза, розламав її надвоє, як тростину, і кинув порізну далеко в різні боки обидва кінці, сказавши: — Прощайте ж! Як двом кінцям цього палаша не з'єднатися в одно і не скласти одної шаблі, так і нам, товариші, більше не бачитися на цьому світі! Пом'яніть же прощальне моє слово… (при цьому слові голос його виріс, піднявся вище, набрав незнаної сили — і збентежилися всі від пророчих слів): — перед смертною годиною своєю ви згадаєте мене! Думаєте, купили спокій і мир, думаєте, панувати станете? Будете панувати іншим пануванням: здеруть з твоєї голови, гетьмане, шкуру! наб'ють її гречаною половою, і довго будуть бачити її по всіх ярмарках! Не вдержите й ви, панове, голів своїх, загинете у вогких льохах, замуровані в кам'яні стіни, коли вас не зварять усіх живими в казанах, як баранів!
— А ви, хлопці! — казав він далі, повернувшись до своїх: — хто з вас хоче вмирати своєю смертю? Не по запічках та бабських лежанках, не п'яними під тином коло шинку, як усяке падло, а чесною козацькою смертю, всім на одній постелі, як молодий з молодою! Чи, може, хочете вернутись додому та перекинутися на недовірків, та возити на своїх спинах польських ксьондзів?— За тобою, пане полковнику! за тобою! — скрикнули всі, що були в Тарасовому полку, і до них перебігло чимало інших.
— А коли за мною, то за мною ж! — сказав Тарас, насунув глибше на голову собі шапку, грізно глянув на всіх, що зосталися, поправився на коні своєму і крикнув своїм: — Не докоріть же ніхто нам уразливим словом! Ану, хлопці, в гості до католиків! — і слідом за тим ударив він по коневі, і потягся за ним табір із ста возів, і з ними багато було кіннотників і піхоти, і, обернувшись, грозив поглядом усім, що зосталися, і гнівний був погляд його. Ніхто не посмів спиняти їх. На очах усього війська відходив полк, і довго ще обертався Тарас і все грозив.
Смутні стояли гетьман і полковники: задумалися всі, і мовчали довго, наче пригнічені якимсь тяжким передвістям. Не дурно провіщав Тарас. Так усе і сталося, як він провіщав. Трохи згодом, після віроламного вчинку під Каневом, посаджена була на палю голова гетьмана з багатьма найпершими старшинами.
А що ж Тарас? А Тарас гуляв по всій Польщі із своїм полком, випалив вісімнадцять містечок, близько сорока костьолів і вже доходив до Кракова. Багато перебив він усякої шляхти, розграбував найбагатші і найкращі замки, розпечатали й порозливали по землі козаки вікові меди й вина, сохранно бережені в панських льохах; порубали й попалили дорогі сукна, одіж та інше добро, яке знаходили у коморах. — Нічого не жалійте! — повторював усе Тарас. Не зважили козаки на чорнобривих панянок білогрудих, ясноликих дівчат: коло самих алтарів не могли врятуватися вони, запалював їх Тарас разом з алтарями. Не одні сніжнобілі руки піднімалися з вогнистого полум'я до неба, з жалібними криками, від яких здвигнулась би сама земля і степова трава поникла б від жалю додолу. Та не слухали нічого жорстокі козаки і, піднімаючи списами з вулиць немовлят їх, кидали до них же в полум'я. — Це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові! — примовляв тільки Тарас. І такі поминки по Остапові справляв у кожному селищі, доки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були щось більше, ніж звичайне розбишацтво, і тому ж таки Потоцькому доручено було з п'ятьма полками піймати неодмінно Тараса.
Шість день тікали козаки околичними дорогами від усіх переслідів, ледве виносили коні надзвичайну втечу і рятували козаків. Але на цей раз Потоцький гідний був покладеного доручення: невтомно гнав він їх і наздогнав на березі Дністра, де Бульба зайняв для перепочинку покинуту зруйновану фортецю.
Над самою кручею коло Дністра-ріки виднілася вона своїм розбитим валом та розваленими остачами мурів. Щебенем і битою цеглою засипаний був вершок скелі, готовий щохвилини зірватися і злетіти вниз. Отут, з двох боків, що прилягали до поля, обступив його коронний гетьман Потоцький. Чотири дні билися й боролись козаки, одбиваючись цеглою й камінням. Але вичерпались запаси й сили, і вирішив Тарас пробитися крізь ряди. І пробилися були вже козаки, і, може, ще раз послужили б їм вірно бистрі коні, як раптом, серед самого гону, спинився Тарас і гукнув: — Стій! випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька дісталася вражим ляхам. — І нагнувся старий отаман і став шукати в траві свою люльку з тютюном, нерозлучну супутницю на морях, і на суші, і в походах, і дома. А тим часом набігла враз ватага і схопила його під могучі плечі. Двигнув він був усіма членами та вже не посипались на землю, як бувало колись, гайдуки, що схопили його. — Ех, старість, старість! — сказав він і заплакав дебелий старий козак. Але не старість була виною: сила подолала силу. Мало не тридцять чоловік повисло в нього на руках і на ногах. — Попалася, ворона! — кричали ляхи. — Тепер треба тільки придумати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати. — І присудили, з гетьманського дозволу, спалити його живого на очах у всіх. Тут же стояло голе дерево, верх якого розбило громом. Прип'яли його залізними ланцюгами до деревного стовбура, цвяхами прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль було видно козака, заходилися зараз же розкладати під деревом багаття. Та не на багаття дивився Тарас, не про вогонь він думав, яким збиралися палити його; дивився він, сердешний, у той бік, де відстрелювались козаки: йому з вишини все було видно, як на долоні. — Займайте, хлопці, займайте мерщій! — гукав він: — горку, що за лісом: туди не підступлять вони! — Але вітер не доніс його слів. — От пропадуть, пропадуть нізащо! — казав він з одчаєм і глянув униз, де виблискував Дністер. Радість блиснула з очах його. Він побачив чотири корми, що висунулися зза чагарника, зібрав усю силу голосу і гучно закричав: — До берега! до берега, хлопці! спускайтесь підгірною стежкою, що ліворуч. Коло берега човни стоять, всі забирайте, щоб не було погоні!
На цей раз вітер дунув з другого боку, і всі слова почули козаки. Та за таку раду дістався йому тут же удар обухом по голові, який все перевернув в його очах.
Пустились козаки щодуху підгірною стежкою; а вже погоня за плечима. Бачать: крутиться і в'ється стежка і багато дає вбік закрутин. — А, товариші! куди не йшло! — сказали всі, спинились на мить, підняли свої нагайки, свиснули — і татарські їх коні, відірвавшись від землі, розпластавшись у повітрі, як змії, перелетіли через прірву і шубовснули прямо в Дністер. Двоє тільки не дістали до річки, гримнулись з вишини об каміння, пропали там навіки з кіньми, навіть крикнути не встигли. А козаки вже пливли з кіньми у ріці і відв'язували човни. Спинились ляхи над прірвою, дивуючись нечуваному козацькому ділу і думаючи: чи скакати їм, чи ні? Один молодий полковник, жива, гаряча кров, рідний брат прекрасної полячки, що очарувала бідного Андрія, не подумав довго і кинувся з усієї сили з конем за козаками. Перевернувся тричі в повітрі з конем своїм і прямо грякнувся на гострі скелі. На шматки порвало його гостре каміння, пропав він серед прірви, і мозок його, змішавшись з кров'ю, оббризкав кущі, шо росли по нерівних стінах провалля.
Коли очумався Тарас Бульба від удару і глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипалися на них зверху, але не діставали.
І спалахнули радісні очі в старого отамана,
— Прощайте, товариші! — гукав він їм зверху: — згадуйте мене і на ту весну прибувайте сюди знову та гарненько погуляйте! Що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є щось у світі, чого б побоявся козак? Стривайте ж, прийде час, буде час, дізнаєтесь ви, що то є православна руська віра! Вже й тепер чують далекі й близькі народи: підніметься з руської землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не скорилася йому!.. А вже вогонь здіймався над багаттям, захоплював його ноги і розіслався полум'ям по дереву… Та хіба знайдуться в світі такі вогні, муки й така сила, що пересилила б руську силу?
Не мала ріка Дністер, і багато на ній заток, річкових густих комишів, мілин та глибокодонних місць, блищить річкове дзеркало, над яким лунає дзвінке ячання лебедів, і гордий гоголь прудко несеться по ньому, і багато куликів, червонодзьобих курухтанів[3] та всякого іншого птаства в очеретах і на прибережжях. Козаки швидко пливли на вузьких двостернових човнах, дружно гребли веслами, обережно обходили мілини, сполошуючи злітавших птахів, і розмовляли про свого отамана.
——————