Твори (Винниченко, 1929)/2/Честь
| ◀ Голод | Твори Том II. Оповідання Честь |
Ланцюг ▶ |
|
ЧЕСТЬ
Що Гуня був справжній божевільний, тому вірило все «8-є отдєлєніє», починаючи з професора, що приїздив до госпиталю «на резинках» і якого вважали за знаменитого, і кінчаючи «дневальним» Мискою, що завжди куняв на Гуниній койці й сердито з'їдав його «порції».
Іноді, коли Миска був у доброму гуморі, вони балакали між собою.
— Ой, Гуня, ти, брат, «ваньку валяєш»[1], — якось знехотя жартуючи, говорив Миска, дивлячись на Гуню. — Приставляєсся… Боїсся на службу йтіть. Царя обманюєш…
— Нє… — кротко крутив головою Гуня й усміхався тихою, дитячою посмішкою. І все лице його, сіре, як казенний халат, з кущиками чорної борідки коло вух, чудно якось випнуте наперед, мов придивляючись до чогось, світилось добродушшям і незлобивістю.
— Ой, обманюєш, анафема… А на слободу хочеш?
— Нє…
— Брешеш, стерво, хочеш.
— Нє…І знов посміхався лагідною, ніжною посмішкою.
Він ніколи не бився без глузду об підлогу, як робили ті, що «ваньку валяли», не говорив нісенітниць, не гавкав по-собачому, — він тільки ходив собі по палатах, заклавши руки за спину й посміхався своєю тихою, надзвичайною тут, в цьому царстві хвороби, посмішкою. І того, що вона була така проста й ніжна, така тиха й людська, було доволі, щоб вірити його божевіллю. І вона майже ніколи не сходила йому звуст. Круг його скажено носилось, в безглуздому танцю, божевілля, гасаючи під музику дикого реготу, під повні жаху й мук ридання, під свист, під крик, скавучання, верещання в темряві низьких, похмурих палат і коридорів. Круг його клекотіло ціле пекло страждань і жаху, а він ходив собі в цьому хаосі, заклавши руки за спину й задумливо, ніжно-сумовито посміхався, неначе гуляв десь в романтичній алеї в червоних проміннях вечірнього сонця.
— Що, Гуня, скоро до професора пойдьош? — зупиняв його якийнебудь «дневальний», сидячи на стільчику коло дверей номера, в якому гасала гола істота з напруженими, блискучими очима й настовбурченим волоссям.
— Не знаю… — посміхався Гуня, зацікавлено зазираючи в номер.
— Говорив смотритель, що скоро твоє спитаніє кончається. Признають, брат, здоровим.
— Я… я разі больной? Я — здоровий.
«Дневальний», не знаючи, що сказать, одганяв його від номера, він ішов собі далі, випнувши трохи наперед лице й тихо посміхаючись.
Дні минали. Тих, що «ваньку валяли», або виписували, як «здорових», або вони справді божеволіли. Справжніх божевільних переводили в «номера», а з номерів в палату безнадійних; «безнадійні» виписувались на кладовище. Самі дневальні не видержували й то один, то другий починав або співати півнем, або командувати дивізією, — його переодягали з салдатської одежі в сірий халат, засаджували в «номер» і так само били кулаками, каблуками, шворками, так само в'язали в «сорочку», як він недавно сам бив і в'язав.
А Гуня все ходив собі та посміхався.
Ніхто з цих сірих істот, зачинених в номерах, набитих в палатах, не цікавився ніким і нічим. Всі вони кишіли в коридорах, палатах, спали на підлогах і койках плече о плече, але не знали один одного. Десь за їхніми вузенькими, заґратованими вікнами люди єднались, чогось хотіли, за щось бились, раділи, вмирали, а цим, схожим до людей, істотам не було до того ніякого діла.
Ці сірі страшні істоти гризли свої руки, дряпало тіло, сиділи цілими днями недвижно, немов прислухаючись до чогось у себе в середині; вони реготали поруч з тими, які ридали, але ніхто з їх нікого й нічого не чув і не бачив, крім того, що діялося в ньому одному.
Гуня ж усіх знав, всім ласкаво, помалу казав «дра-а-сстуй», а випрохавши цигарку, схиляв трохи набік голову й говорив:
— Спа-ссі-і-ба.
І це було теж надзвичайно й дивно.
Але був такий час, коли і з Гунею щось приключалось. Частіше всього бувало це в місячні розкішні ночі, коли вгорі над госпиталем і землею жило величним життям небо, а внизу, коло вікон осяяні білим світом тополі задумливо-недвижно стояли одна коло одної, немов сумуючи перед розлукою. Бувало це тоді, коли гостро видно було простір життя поза цими стінами, коли ласкавий до всіх промінь місяця, напруживши сили, розпихав густе, смердюче повітря напівтемної палати й милував замучені, знесилені постаті сірих істот.Тоді на Гуню «находило». «Дневальні» те вже знали і з досадою та нудьгою йшли за сорочкою. Гуня, звичайно, сидів тоді на койці й понуро, недвижно дивився у землю. В густій напівтьмі палати бувало тихіше, тільки десь з номерів так само котились хвилі реготу, ридань, стуків, криків. Вікна були білі й ґрати виразно чорніли в них, а на підлозі та койках лежали сумні, бліді смуги місячного проміння, помережені тінню от ґрат.
Гуня підводив голову, зідхав і озирався. Забачивши дневальних, він вставав, випинав наперед голову і глухо говорив:
— Ну, фараони! Чого собрались? Бить, гади, хочете?
«Гади» з нудьгою позіхали й чекали, не одповідаючи йому.
Він знов сідав, сидів понуро якийсь час, потім враз схоплювавсь, випускав з грудей дикий несамовитий крик і кидався вперед.
Тоді в один мент до нього збігались «дневальні», з'являлася звідкись сорочка і починалась одна з звичайних сцен. Його в'язали, наступали коліном на груди й починали бить задками чобіт у груди доти, доки він не ставав недвижним. Тоді його клали на койку, розгонили шворкою цікавих хворих і, закуривши, позіхаючи, ліниво розходились по своїх місцях.
А на другий день Гуня знов ходив по коридору, заклавши руки за спину й лагідно посміхався.
— Що, брат, закусив учора? — підмітаючи в палаті, сердито питав Миска, не дивлячись на Гуню. Гуня, не одповідаючи, любенько дивився на нього.
— Ото то ж бо й є… Не строй дурня… Одійди на бік, не бачиш, що замітаю… Сьогодня мінє свою порцію оддаш. Слиш!
— Харашо, — лагідно говорив Гуня.— Ну, от… А другим разом, як будеш «ваньку валять», колєном в пузо не бий… Так можна челаєку пічонки спортить… Дурак!.. З тобою обращаєсся, как з челаєком, а ти, как свиня. Другого б зв'язали так, що й не встав би сьогодні, а ти от, помєщик, ходиш сібє. Надо совість мати!
— А разі я вдарив тебе? — тихо питав Гуня.
— Конешно, що вдарив. Я тебе, конешно, как порадошного, под сердце не бив… а то б ти не дригав ногами… Нада чуствовать обращеніє. А то другим разом, брат, каблуками бить не будемо, а прямо в ямку і вся тобі візитація… Принеси швабру!
Гуня приносив швабру, помагав Мисці прибрати в палаті, все йшло по-старому. Знов Гуня ходив собі по коридору й палатах і знов його зачіпали й жартували:
— Що, Гуня, на слободу хочеш?
— Нє…
— Назад, у тюрму хочеш?
— У тюрму…
— А ти ж на слободі був коданебудь?
— Нє… Дві недєлі всього…
Слухачі задоволено сміялись.
— Ну й Гуня! В тюрмі виріс, в тюрмі помре й на слободу не хоче. А матка була в тебе?
— А чорт єйо знає, — здвигав плечима Гуня. Слухачі падали од сміху.
— Що ж тебе ариштанти родили, чи що?
— Нє… Дай папироску!
Йому давали. Він уважно обдивлявся її, обережно закурював і, задоволено посміхнувшись, ніжно говорив:
— Спассі-і-ба…
Потім знов на нього «находило». І знов «дневальні» сердились, в'язали його, били каблуками під боки й кидали на койку. І знов на другий день Миска читав йому нотацію, а він лагідно посміхався й винувато говорив:
— Тьомно було… Не видно, що ти стояв там. А разі дуже забив?
— Конешно, що дуже… Как ти думаєш, чашкою по лобі дать? Дурак… Нада совість мать. Чуствуєш, що находить, как порадошний, прийди й скажи: «так і так мов, господін дневальний, нада мінє пожалуста сумашедшую рубашку»… От… А то чашками шпурлять у голову: добре що не розбилась, а то плати за тібє… Даси мінє свою порцію сьогодня…
— Харашо-о… — покірливо зідхав Гуня.
Так минали дні.
Але раз у третю палату прийшов старший «дневальний» і крикнув:
— Гуня!.. Де Гуня? Подать сюда Гуню?
Гуню знайшли десь коло милосердної сестри, яка завжди годувала його білим хлібом.
— До професора… Гайда!
Гуня перестав посміхатись і дивився на старшого напруженими, великими очима.
— Ну, чого? Ідьом!
— Я не хочу на слободу, — скривився Гуня. Підборіддя йому вмент затрусилось, губи затіпались і він заплакав жалібно, безсило, по-дитячому.
— Та чого ти? — обступили його «дневальні». — От дурачок… До професора ж! На виписку. Пойдьош у роту. Дурак!
— Я хочу на службу, — схлипнув Гуня.
— Та нуда ж на службу, а то ж куда! Конешно, що на службу… Професор напишеть своє наставленіє, тібє признають здоровим і пойдьош сібє в роту… Прямо на службу… А плакать нема чого, дурачок…
Але Гуня не міг заспокоїтись і так з слізьми на очах і пішов за старшим. Проходячи через канцелярію в кабінет, де був професор з лікарем, він знов захлипав.
— Ну й дурак, — ляснув себе з досади по боках старший, зупиняючись.
— Ах, та й дурак же ти, бенеря на твою голову! Ну, чого ти?
— Не хочу на слободу…
З кабінету визирнула голова старшого лікаря з жовтою бородою, з жовто-сивими кучерями круг лисини і з окулярами на товстенькому носику.
— Что такоє? — здивовано спитав він.
— Плачить, ваше високоблагородіє…
— Чего плачет?
— Не могу знать. Чисто наказаніє господнє з ним, ваше високоблагородіє… На слободу, говорить, не хочет ітіть…
— На какую свободу? Вєді єго сюда!
Гуню ввели в кабінет, заставлений шафами з якимись пляшками, трубочками, ножами, щипцями. Стояли якісь чудні крісла, стільці, койки, оббиті блискучою шкірою, блищали своїми коліщатками якісь машини.
Професор, одягнений у «вольну» одежу, з жовтим зморщеним лицем, наче зробленим із пом'ятого пожовклого паперу, і гострими оченятками, колупав у зубах якоюсь палічкою й сердито чогось балакав з лікарем, який завжди давав Гуні пити щось гірке та тягуче.
Почали Гуню питать, як він спить, що й де йому болить. Професор дихав на нього чимсь пахучим і сердито колупав палічкою в зубах. Гуня то трохи заспокоювався й уже посміхався знов добродушно й лагідно, то знову починав хлипати й проситись не пускати його «на слободу».
Професор поклав палічку в кишеню жилетки й сердито сказав:— Ну, раздєнься.
Гуня злякано глянув на нього.
— Раздєнься, тєбє говорю. Скажітє єму, чтоб он раздєлся…
— Раздєвайсь! — крикнув старший лікар од столу, де він сів щось писати.
— Я не хочу на слободу… — скривився Гуня.
— Да какая там свобода? Раздєнься, тєбя нужно осмотрєть.
Гуня недовірливо глянув на професора, потім на свого лікаря й помалу став скидати халат. Сіре лице йому було якесь жалібне, забите.
— Рубаху, рубаху сбрасивай!
Гуня скинув і сорочку. Худе, смугляво-сіре тіло його було одного кольору з лицем і, здавалось, в жилах йому текла не кров, а юшка того сірого кандьору, який їм давали щовечора їсти.
Гуню поставили лицем до світла й почали дивитись в очі, торкать йому вії, проводити нігтем по шкурі, довго потім слідкуючи за смужкою, яка червоніла на тому місці. Гуня й собі дивився на свої груди, часом схлипуючи і збираючись заплакати. Професор після кожного разу щось казав до старшого лікаря, а той записував. Потім професор взяв якусь довгу голку і, кольнувши нею в груди Гуню, спитав:
— Больно?
Гуня смирно посміхнувся й добродушно сказав:
— Нє…
— Гм!.. Странно… — сердито пробурмотів професор і кольнув з другого боку.
— А тєпєрь больно?
— Нє…
— А тєпєрь?
— Нє…
— Что за ерунда! Неужелі нє больно? Ти говорі правду… Совсєм нє больно?— Нє… — покірно зідхнув Гуня.
— Странно… Очень странно… Ану, повернісь спіною ко мнє.
Гуня став не спиною, а боком до нього.
— Да спіной стань, болван! — роздратовано крикнув професор і з серцем тикнув його голкою в бік.
Тоді сталось щось несподіване.
Гуня раптом повернувся, страшно почервонів і мовчки подивився професорові в лице.
Губи йому злісно дрижали, очі напружено й гостро блищали, все лице враз стало якесь інше, розумне, тверде, немов стальне.
— Ти, гад, за що ето вколов? Га? — просичав він з ненавистю. — За що?
І вмить розмахнувшись, ударив професора кулаком у лице. Професор кинувся, одстрибнув убік і, приглушений несподіванкою, розтеряно бурмотів:
— Уберітє єго… Уберітє єго!..
Старший лікар з широко-розкритими здивованими очима схопився з-за столу, а Гунин лікар вмент опинився коло дверей і побіг за «дневальними».
А Гуня з оголеними, ребрюватими грудьми голосно сопів носом і мовчки дивився то на професора, то на лікаря.
— Ах, ви ж гади, мучителі!.. — нарешті з ненавистю посміхнувся він. — Я вам покажу колоть!.. Спитаніє дєлаєте? Дєлаєш спитаніє, то дєлай, муч, а колоть по злобє не смєй! Я вам не салдат, а арештант… І пошли ви к чертам з вашою одставкою! Не нада мінє! Я вам ваньку валяв і совсьом не сумашедший… Посилайте мінє в тюрму. Гади ви прокляті!..
І повернувшись, став одягати сорочку.
В кабінет з напруженими обличчями вбігло декілька «дневальних». У одного в руках була «сумашедша» сорочка.
— От скольки їх професора защищать прийшло, — злісно посміхаючись і натягаючи халат, спокійно промовив Гуня. — І самашедшу рубашку взяли. Не нада вже! Я вже не самашедший. Годі «ваньку валять» та подставлять спину, щоб всякий масалка колов тібє…
— Связать єго і в отдельний номер! — скажено крикнув старший лікар.
— Зачем в'язать? І сам пойду, я ж уже…
— Молча-ать!! Я тєбє, негодяй, покажу! Вяжітє!
Гуню зв'язали й посадили в окремий номер, поруч з гусаром, який день і ніч бігав голий по номеру і кричав:
— Равня-айсь! Кар'єром ма-а-арш!!
Все «8-є отдєлєніє» було здивоване й схвильоване історією Гуні з професором. Всі, починаючи з лікарів, фершалів і кінчаючи знов таки дневальним Мискою, цікаво підходили до дверей його номера й обережно дивились у «вовчок».
— Що? — озиравсь до їх Гуня од вікна. — Ловко «ваньку валяв?» Га? Ех, ви! А ще дохтура називаєтесь! Понімаєте ви! Када б той гад не оскорбив мене, дак я б уже ето чистую од вас імєл…
Лікарі і взагалі всяке начальство мовчки одходили від дверей, а «дневальні», навпаки, ще ближче присовувались до «вовчка» й питалися:
— Та невжелі ти його так-таки прямо по храпу?
— А що ж! Що ж он, сволоч, колить без надобності! Разі ето спитаніє, када он мінє в бок голкою і говорить: «повернись, болван?» Конешно, що обидно?
— Та разі ж так больно було?
— Конешно, що не больно… Но тольки не смєй без надобності колоть. Я, брат, не з тих, що дають сібє бить. Мінє і каторгою не злякаєш, а не то, що он мінє страхає дисциплінарним батальйоном. Плювать я на нього хочу. Я десять год слободи не імєл і плювать хотєв на єйо!— Гм!.. — задумувались деякі з «дневальних» — Пропала, значить, твоя чистая… Заморить он тібе тут.
— Нну! — хитав головою Гуня. — Не заморить.
— Е, не говори!.. Они з нашим братом дєлають, що схотять.
— Не здєлають! Що они мінє сдєлають? Я — здоровий, от і всьо. За мордобитіє садови в тюрму, позивай. А держать тут не має права…
— Еге! — сумно посміхались «дневальні» й несміло озирались. Деякі одходили, а деякі зоставались і довго ще балакали з Гунею. І хоч вони розуміли його, оправдували, а дехто, може, й сам би зробив так, але хитали головами й мовчки одходили від «вовчка».
Минув тиждень. Кожного дня, коли проходила візитація, Гуня кричав у «вовчок» до старшого лікаря, вимагаючи, щоб його випустили, але той наче не чув його і йшов далі, навіть не глянувши на його двері.
— Ах ти, гад! Людоєд ти, с… с…! Пускай, бо двері рознесу тібє, суча лапа ти!
Візитація наче не чула нічого й довгою процесією проходила повз його номер.
— Равня-айсь! Кар'єром ма-а-аарш!! — кричав сусіда й чуть було, як лопотіли голі ноги його по підлозі.
— Радуйся, Варваро Каневська, радуйся, — чулось одноманітно, гуняво, безнадійно від другого сусіди, — радуйся…
— Ха-ха-ха!.. — дико, пронизувато ляскотів попід стелею чийсь регіт і тяжким холодом падав на душу.
— Дневальний!.. Дневальний!.. — гукав Гуня. Приходив «дневальний».
— Пойди і скажи, щоб пускали, бо двері буду бить! Накажи мінє бог!
— Нічого, брат, не поможе! — байдуже одповідав «дневальний» і одходив кудись од дверей.
— Равня-а-айсь!!— Радуйся, мухо невмитая, радуйся.
— Ха-ха-ха!!…
Гуня став бити двері. Але йому декільки раз одягли «сумашедшу» сорочку й він перестав гукать до лікарів, перестав балакати з дневальними — тільки стояв коло вікна та дививсь на вершечки тополів, задравши голову догори й щільно стуливши губи.
Але одного ранку раптом коло його номера візитація зупинилась. Гуня озирнувся й замер.
— Ну, что? — зачувся голос старшого лікаря. — Будєш буйствовать?.. Слишіш, ти? Гуня! Подойді сюда.
Гуня підійшов.
— Будєш буйствовать?
Гуня мовчав. Од сусідів неслись крики, регіт, нявчання.
— Будєш просіть прощенія у господіна професора?
Гуня мовчав і понуро дивився вбік.
— Ну? Будєш?
— За шо? — тихо, глухо бовкнув Гуня.
— За то, что ударіл, что оскорбіл господіна професора.
— Они мінє первії оскорбили…
Лікар обурився.
— Ну, что ти єму скажеш?! Відєлі ви такоє нахальство? Оскорбілі єго!.. Тут єго до полусмерті днєвальниє ізбівалі вєрьовкамі, а професор іголкой оскорбіл єго. Да что ти, братєц? Да вєдь я тебя сгною здєсь в етом номєрє і сам бог тєбя не вирвєт. Подумаєш, какая персона!
Гуня раптом підвів своє сіре лице з чорними глибокими очима й кущиками борідки коло вух і зо зла промовив:
— А така персона, що не смєй колоть, от і всьо! А ти випускай мінє сцюдова! Що ти мене держиш тут? Какоє ти імєєш право здорових людей морить у самашедшім домі. Вампіра ти, сучий нос твой.Лікар зараз же одійшов од «вовчка» і, поправивши очки на носі, пішов мовчки далі. За ним пропливла вся процесія, цікаво зазираючи по черзі у «вовчок» і пересміхаючись між собою на Гунину лайку.
Гуня знов спробував бити двері, але його прив'язали до койки і три дні не одв'язували. Всі три дні він лежав, тісно стиснувши губи, чорно-сірий ввесь, з синяками по всьому тілі, упертий і злий.
Потім знову мовчав і цілими днями не одходив від вікна, понуро дивлячись на вершечки тополів, які сумно так іноді хитали головами, мов співчуваючи йому.
А за стінами його номера божевілля не вгавало і справляло свою страшну роботу. Воно пройняло всі стіни й визирало з кожної щілини, з кожної дряпинки; воно єхидно посміхалось і підстерегало його в кожному рухові його. Куди очі його не звертались, він бачив знаки його: ось попередник його гриз стіл, зоставивши слід од зубів на ньому; ось якийсь малюнок, безглуздий, дикий, як саме божевілля. Воно проймало кожний атом повітря і пробиралось йому в очі, в ніс, в уха, в серце й розум.
— Радуйся, Варваро Каневська, радуйся, — неслось зліва.
— Ня-яв…няв…няв… — скавучало справа.
— Ха-ха-ха!… — скажено гасало круг його й неначе хапало його за мозок і тягло кудись.
А тополі так безнадійно, так сумно тріпотіли листям і хитались, хитались.
— Ох, гади!.. Вампіри!! — скажено кидався він у двері й падав на підлогу, дряпаючи тіло і глухо ховаючи ридання в долоні.
Пройшов ще якийсь час.
Раз увечері, заступивши на свою зміну, дневальний Макарюк зазирнув до Гуні. Була місячна ніч; у вікно падали білі, срібні проміні, і одбиваючи тінь на підлозі, якось чудно мережили її. З-над дверей теж лягало жовте світло від лямпи й теж одбивало наддверню ґрату на підлозі та стінах.
Посеред номера стояв голий Гуня. Ноги були йому в тіні, а сіре лице, осяяне світом, було дике, з поширеними очима, з настовбурченим волоссям, але разом з тим якесь хитре й єхидно-люте. Він скоса дивився на своє ліжко й бурмотів щось. Макарюк не рушився.
— Равня-а-айсь! — залопотів раптом сусіда.
— Дурак! — гнівно глянув у його бік Гуня й обережно подивився знов на свою койку.
Потім якось зігнувся, підкрався й разом стрибнув на неї.
— А тепер больно?.. Больно?.. Ха-ха-ха!.. — дико, зухвало зареготавсь він, шматуючи зубами й руками подушку й бігаючи по номеру.
— Равня-айсь!.. Кар'єром ма-а-арш!!
Макарюк тихо одійшов і поспішно пішов «докладувать» старшому.
А тополі білі й невинні стояли одна коло одної й сумно хитались, і тріпотіли жалібно листям, і з страхом зазирали вершечками у номер.
- ↑ „Ваньку валяти“ на тюремно-больничному жаргоні значить удавати з себе божевільно-хворого.