Твори (Винниченко, 1929)/3/Рабині Справжнього
| ◀ Глум | Твори Том III. Оповідання Рабині Справжнього |
Записна книжка ▶ |
|
РАБИНІ СПРАВЖНЬОГО
Ми страшенно й довго змагались. Одні, яких обидила Дійсність, доводили, що єдине цінне в життю — це Ілюзія, сон, уникання реального, що Дійсність — це бруд і страждання. Другі, які опеклись на Ілюзії, з піною у рота кляли облуди, мрії, всякий чад, який лише дурманить голову і збива людину з пантелику.
Доходило вже до лайки.
У куточку сидів один добродій з сумовитими ласкавими очима й весь час мовчав. Коли дебати дійшли вже до того, що ніхто нікого не розумів, добродій попрохав собі слова. Він якось так це зробив, що всі затихли й очікуючи подивились на нього. Він із тихою посмішкою озирнув усіх і сказав:
— А не думаєте ви, панове, що Дійсність і Ілюзія не так то вже й важні? Га? Може б ви згодились вислухати два епізоди з мого життя? Вони б вам, здається мені, показали, що єсть щось таке, чому Дійсність і Ілюзія тільки служать… Хочете вислухати?
— Просимо! Просимо! — охоче залунали голоси. Ми вже стомилися від суперечки й раді були спочинути від власного крику.
Добродій з сумовитими очима помовчав і почав:
— Ну, так слухайте.Перший епізод трапився зо мною років шість-сім тому назад.
Я жив тоді в одному великому місті. Знаєте, мені здається, що великі міста викликають більше мрійности у людини, ніж село, або степ, або й само море. Море та степ викликають настрої, а мрійність — фантазія родиться тільки в великих городах. Це поети набрехали на городи, що вони вбивають фантазію. Неправда. Коли бачиш, як повз тебе проходить щодня сила різних облич, а кожне обличчя ховає в собі цілі століття, коли чуєш круг себе різнотонний гук життя, то найпоганенька фантазія починає ворушитись і по-своєму комбінувати все, що бачилось і чулось.
А ще як до того чоловік живе самотою, то й зовсім біда: комбінації складаються такі кумедні, що якийнебудь тихенький реаліст із семинарів аж жахнутись може. (Ви помітили, панове, що у нас найбільше жахливий, чистий і ціломудрений нарід — із семинарів?)…
А я жив зовсім самотою. Правда, товаришів у мене було багато, але… мабуть сами знаєте, що як більше товаришів, то менше приятелів. Особливо самотним почував я себе вечорами. Вечорами ж і фантазія моя особливо розходилась.
І знаєте, до чого, з рештою, розійшлась вона? Але… прошу вибачення, панове, — коли серед вас є семинари, то хай затулять вуха або, принаймні, зроблять вигляд, що червоніють, бо дуже боюсь, що зроблю їм прикрість своїм оповіданням. Уже?
Ну, так от до чого розгулялась моя фантазія: знайти женщину. Чекайте, чекайте, панове семинари, не робіть вигляду, що одтуляєте вуха, бо це ще не кінець. Я знаю, і ви шукаєте женщину, ідеальну, високоморальну, чесну, чисту. Але річ у тому, що я зовсім не чесної, не моральної й не ідеальної шукав, а просто женщини. Ах, та почекайте ж! Я знаю, ви мені порадите піти на вулицю й купити, як іноді в скрутну хвилину й сами, грішним ділом, робите. Тихесенько, мовляв, собі вийти отак вечорком на вулицю, бочком так собі пробігти, соромливенько кашлянути, моргнути, трошки поторгуватись (але не довго, бо помітно), — і вся справа.
Ні, і не цього хотілось моїй фантазії. Я ж кажу вам, розійшлась вона до того, що аж самому чудно: їй неодмінно захотілось женщини, яка б не купувалась і не була моральна. Ну, де ви такої візьмете? Бред, правда? Раз не продається, значить — моральна. Правда? А коли не моральна — то продається. А мені якраз хотілось не моральної. Просто химера розбещеної фантазії та й годі! Але що ти зробиш, як виникла й мучить? Серед товаришів моїх, правда, були семинари, але, каюсь, я не пішов до них за порадою і з огидою дивився, як вони торгувалися з женщинами. Купуючи не на одну ніч, а на все життя (що звалось «женитись»), вони ставили умовою бути, перш усього, моральними — себто: все життя горіти жагою тільки одно до одного. На випадок недодержання контракту платиться неустойка муками сумління й карається осудом усіх семинарів. А семинари, панове, як відомо, страшенно непохитний, невблаганий, чесний народ: раз контракт зроблено, раз тіло твоє запродане — кінець: є жага, нема — на другого не заглядайся, не бажай і не смій бажати. І цілком слушно, мої панове, цілком слушно й справедливо: на те й контракт, на те й об'являється перед усіма, що от такі то й такі женяться. Інакше для чого ж це все? На сміх? Цілком згоджуюсь, панове, з семинарами!
Але мені все таки хотілось мерзлого в петрівку, хотілося знайти таку женщину, щоб не продавалась і, почуваючи жагу любощів, без контракту, без примусу, вільно, доброхітно робила зо мною обмін цінностями й не вважала б цього ні моральним, ні неморальним. Як бачите, бажання просто дике, неможливе, продукт розпутньої, ненормальної фантазії. Ну, де ви візьмете у нас таку женщину? Нісенітниця.
А тим часом фантазія моя просто не давала мені спокою. Отакі абсурдні бажання іноді найбільше допікають людині. Я думаю, це й семинари знають (наприклад, хоч би з того, що мають страшенне бажання весь світ перевести в секту скопців або, принаймні, оддати до них у семинарію на виховання).
Вечорами я вже просто не міг сидіти дома й завжди виходив на вулицю. Улиця ввечері — це зовсім щось інше, ніж удень. Вдень вона носить потоки трудової енерґії, вдень вона заклопотана, хмура, серйозна; вона грюкотить, лається, спішить. А ввечері, особливо, як виходить на небо блідий від суму місяць, улиця робиться задумливою, лагідною й сумовитою, як закохана вперше дівчина. Сміється тихеньким, приглушеним, хвилюючим сміхом, не грюкотить, не лається, а дзвенить піснею, музикою, шепоче щось у тіні темних з-піднизу і срібних зверху дерев. Не знаю, яку я більше люблю, але улиця ввечері надавала мені тоді ще більш бажання знайти витвір моєї дикої фантазії.
І я невимовно вперто шукав його. Майже під кожну хусточку й капелюшок зазирав: чи не глянуть сміливі, жагучі очі, чи не покличуть, чи не скажуть: «а! ось де ти, а я тебе шукаю так давно»… Мої ж зазирання різно приймали. Деякі хіхікали й соромливо одвертались, — мовляв, нас треба брати не зразу й обережненько; бо це ж річ така стидка й неморальна. Деякі прямо пропонували себе й одверто торгувались, — такі на знак цієї одвертої продажности вимазували щоки в білий колір, губи в червоний, а брови в чорний. Траплялись і такі, які продавались не на вулиці, а з контрактом. Такі ходили строго, гордо, а коли я підходив до якоїсь такої й говорив їй «добривечір», то вона так здивовано й ображено озирала всього мене з ніг до голови, ніби я їй сказав не просте вітання, а якусь неможливу й страшну новину, вроді того, наприклад, що всі семинари зчезли з лиця землі. Розуміється, я мусів почувати себе осоромленим і бурмотіти вибачення.
Але, вірите, від таких невдач моя фантазія ще більш розпалювалась. Лихо та й годі! Бувало, йду по вулиці, а сам і не пам'ятаю, куди повертати, де зупинитись, чого вийшов, куди йду. Стану, бувало, озирнусь і знов іду. А в голові історії одна за другою, одна чудесніше, дивоглядніше другої, та все з участю небувалої женщини.
І от один час почав я ходити в один бульварчик на перехресті трьох улиць. Нічого надзвичайного на тому бульварчикові не було але я любив його через те, що повз його ходило багато люду. І затишно було там; дерева стояли щільно одно біля одного, кудлаті всі, старенькі, спокійні, алеї рівні, чистенькі.
Раз увечері моя фантазія розгулялась щось занадто, аж серце билось, наче я вже знайшов те, що шукав. Бувають такі хвилини, особливо як маєш двадцять літ, непокійну кров і не вчився семинарських наук.
Я довго сидів у той вечір на бульварчику. Вже публіка майже порозходилась, лави порожні були і блищали під світлом лихтарів. Один тільки я та дві, три парочки й були в алеї.
Раптом справа, якось несподівано, немов з-під землі, з'явилась висока, поважна жіноча постать і тихо пройшла повз мене. Я сидів у темному кутку, далеко від лихтарів і не міг роздивитись обличчя її, але бачив, що постать направила на мене свої очі, уважно й спокійно обвела мене ними й пішла далі. Одягнена була у все чорне, голова замотана в чорний шарф, довге пальто, в руках торбиночка. Мені страшенно чомусь забилось серце, аж ворухнувсь я, аж потягнувся за женщиною, немов хотів бігти; але тут же спинив себе.
Женщина пройшла кроків із п'ять і озирнулась. Озирнулась… — чи мені здалось, чи справді так було — кивнула головою, ніби кликала до себе.
Я схопився на ноги. Схопився і став. Що за чорт? Чи мені привидилось, чи справді поманила? Очі глибокі, темні, обведені темною смугою, смугою страждання або жаги. Лице бліде, біле, таємне. Вся постать поважна, горда, упевнена.
Ні, я помилився, це мені здалося.
Але я все таки пішов за нею, помалу, хвилюючись, нерішуче, а все таки пішов. Хто знає, може я й не помилився.
І дійсно, вона знов озирнулась. Тепер я виразно бачив: вона озирнулась і, здається, посміхнулась.
Та чи посміхнулась же? А може тільки так озирнулась, може злякалась мене, і коли підійду, озирне з ніг до голови й ображено здивується?
Я рішив іти за нею оддалік.
Хто вона могла бути? А! яке мені діло до того? У неї глибокі, темні очі, які кличуть сміливо, просто. Більш мені не треба знати.
Гм! А може вона сміється з мене, думає, що я — семинар, збираюсь купити, що не підходжу до неї?
На виході з бульварчика знов озирнулась, подержала на мені погляд і пішла вперед по вулиці.
Ну, тепер ясно, що вона веде до себе. Але, значить, вона та. Значить, це вже вона!
Сказати вам, що зо мною сталось, коли я виразно поставив перед собою, що це вже вона неможливо. Передати те чуття здивованого захвату, побожности, які раптом пройшли по мені і стали в грудях, в палаючій голові, неможливо. Я йшов, як у чаду, радіснім, неймовірнім чаду за нею.
Ось вона завернула в якусь уличку. На повороті озирнулась — чи йду я. О, ще б я не йшов! Іду! Іду!!
Такого щастя, як у той вечір, коли йшов за поважною, високою постаттю жінки в чорному пальті, я дуже мало пережив за своє життя, панове. Дуже мало. Справді.
Йшли ми, може, хвилин п'ятнадцять. В ці п'ятнадцять хвилин я пережив стільки, скільки не пережив у п'ятнадцять місяців. Я двадцять раз встиг уявити всю її з ніг до голови, всі будучі наші розмови, наш сміх, радісний, вільний, навіть її кімнату, затишну, чисту, з білосніжним ліжком, з мрійним лихтариком під стелею, напівсвітом і таємно-темними кутками, де на сторожі стоять духи кохання.
Перед невеличким будиночком женщина раптом зупинилась, поманила мене головою, на цей раз уже зовсім виразно, і ввійшла в двері, трошки підождавши мене. За тими дверима було темно, а попереду чулась її хода.
Якісь сходи нагору…
Зараз вона вийме ключ, одімкне свою квартиру, прошумить поперед мене і стріне там… у тій кімнаті…
Ключа не вийняла, а просто одчинила двері, озирнулась і пішла. Знову темно… Зупинилась і стала одмикати двері… Клацав ключ і шуміло наше важке дихання… Від сходів, чи…?
— Сюди… — прошепотіла вона, одчинивши двері…
Я помацки ввійшов за нею.
Мабуть сходи були дуже високі… Я просто задихався. Лихтарик не горів… Де ж вона?… Темно, якийсь чудний запах.
— Ну, та й стєрва ж ця Дунька! — раптом злісно, хрипло вирвалось у когось у пітьмі. — Кажин раз, сволоч, лампу мою заберьоть!..
«Хто це?… Що це?… Тут хтось сидів?!»
Заторохтіло сірниками, чиркнуло. Застрибали по стінах незграбні тіні. Передо мною, спиною до мене стояла тільки вона. Я швидко озирнувся. Нікого більше!
— Ну, підожди ж ти, сука, я тібє покажу!.. — захрипіло від «неї».
Я захолонув… Щось страшно штовхнуло в голову, в серце… Ні, це не може ж бути!!
— І кажин раз! Мою заберьоть, а свою покине. Світи їйо!.. Сволоч! О!..
Сірник погас. Застукало скло, чиркнув знову сірник, знову застрибали, захитались по стінах тіні, незграбні, дикі, великі.
Потім усі зупинились і застигли на одному місці. Вона розмотала з голови чорний шарф, скинула й недбало повернулась до мене.
Що?!!
Якесь широке, трухляве, намазане білим, лице, розплесканий, у пудрі, ніс, підведені, як у кловна, брови й очі… Брудновата пасмочка волосся.
Я став весь важкий.
— Ну, мілашка, роздягайсь… Що стоїш?..
І вона, недбало і цинічно обнявши мене, байдуже одійшла до ліжка, швидко роздягаючись.
— Боже! Що ж це?
Я приголомшений дивився круг себе.
Кривий умивальник… На ньому лямпочка з склом, заліпленим пригорілим папером… У мисці в брудній воді — шкарлупи цибулі, долі — ночний горщик… Пара цікавих прусаків… Стіни з якимись безглуздими крикливими картинами. На столі тарілка з недоїденим оселедцем, пляшка від пива, шматочок хліба…
— Що ж ти стоїш? — крикнула вона здивовано.
Я перевів очі на неї. О, боже! Вона стояла вже в одній сорочці, брудній, подраній на животі, в якихсь плямах… Великий живіт випинався і видно було, як хилитався, мов тісто; ноги сіріли й на них синіли сліди від линючих панчіх.
А ліжко? Скривлене, з зсунутою на край брудною подушкою, без ковдри, оголене, завжди готове, з слідами її професії, убоге, огидливе ложе бідности, куплі й продажу жіночого тіла…
— Ну? Скарєй же, ціпка, скарєй! Нєкада. Нада ще разок вийти на бульвар…
І вона лягла, велика, незграбна, м'яка, як великий шматок тіста. Лягла з нудною діловитістю, з страшною байдужістю.
— Ну? Чого ж ти прийшов? Стоять?
Я шарпнувся, дрижачими руками вийняв гаманець і кинув їй карбованця. Вона, підвівшись, здивовано дивилася на мене, а з сорочки вилились і звисли сірі, тістяні груди. Карбованець упав на живіт і наче вгруз у нього.
— Самашедший какойсь! — вражено дивилась на мене, шукаючи рукою монету.
Ноги винесли мене на сходи, на вулицю й зупинились.
Мені хотілось сміятись, божевільно, дико сміятись!
Бліде, таємне лице з скорбними очима… Напудрений ніс і брови паяца… Мармурова чистота!
Ха-ха-ха-ха-ха!!
Сміх душив мене. Хотілось виривать його шмаками з грудей і шпурлять ним у цей місяць, у небо, у вікна спокійних, поснулих; хотілося впасти й битися грудьми, сміхом об землю, щоб повискакували спокійні, поснулі і, з наїженим від жаху волоссям, подивились на Дійсність, на велику товсту бабу Правду з тістяними грудьми і лицем паяца…
На!!!
Я озирнувся й харкнув їй у лице, в її наглі, жорстокі очі.
Н-на!!!
Я цілком щиро плюнув тоді, панове, в морду Дійсності.
А проходячи повз бульварчик, мало не став на коліна й не поцілував те місце, на якому ясно уявив, що це вона. Хіба, панове, я не мав рації так зробити? Хіба та Ілюзія не дала мені Радости, а Дійсність — Страждання? Хіба я не був щасливий ті п'ятнадцять хвилин? Хіба не реально я почував у себе в грудях захват, побожність, радість? Хіба не все одно, хто прислужився моїй Радості: Ілюзія чи Дійсність?
Я бачу, дехто посміхається, — хіба можна рівняти цю стару, брудну бабу-Дійсність до юної, чистої, красуні-Мрії? Але позвольте мені, панове, розказати вам другий випадок зо мною, щоб показати, що я їх не рівняю й не маю потреби рівняти.
Ви слухаєте?
Добре.
Другий випадок зо мною трапився років через чотири після першого. Уявіть собі, я не кинув навіть після того своєї фантазії. Правда, на вулицях уже не шукав, але до кожної жінки придивлявся всею душею.
І, можете уявити, знайшов! Як, де — це зараз не цікаво, одним словом знайшов і вона стала моїм товаришем, другом, коханою. Звалась вона Ольгою.
Ми прожили з півроку щасливо, так щасливо, як, може, семинари й не повірять.
Але один раз на нашій дорозі трапилась одна женщина, якій я подобався. Вона ні за що не вірила, що жінці без символістичних церемоній можна надовго вдержати біля себе мужчину. І, очевидячки, поставила це довести на мені. Людина вона була завзята, з себе гарна і з тим одчаєм, який являється після якогось злочинства над мораллю. Їй, мовляв, було все одно, — все одно семинари осудили її, людина пропаща, отже — не вважай ні на що.
І от стала вона провіряти. Певних і бажаних наслідків вона не добилась, а все таки зробила те, що Ольга в один день зникла, лишивши мені записку, що не хоче зв'язувати мене. Це була для мене така несподіванка, що я в тойже день, як з'явилась у мене експериментаторка, вигнав її з такою люттю, що вона навіть виїхала з того міста зовсім.
Я довго шукав Ольгу, але найти не міг. Партійні справи хутко витягнули мене з того города; я виїхав в інший, потім опинився в тюрмі, просидів місяців три і вийшов на волю.
Знову почав шукати, але не знаходив. Шукати, правда, дуже і не можна було, бо був дуже гарячий час, тоді й партійних робітників не вистарчало для всіх потреб. Все ж я кожну вільну хвилину вживав на те шукання. І от у той же час стала ходити чутка, що в тих місцях працює за шпика одна жінка, робітниця Феня. Казали, що вона дуже гарно одягається, заводить з революціонерами амурні інтриги й таким способом випитує та висліджує все, що їй треба.
Я, власне кажучи, спочатку тій чутці жодної віри не надавав, вважаючи її за звичайний об'яв шпикоманії товаришів. Але потім мусів змінити свою думку.
З деякого часу я почав помічати, що за мною вечорами часто ходить якась жінка, досить струнка, гарно одягнена, з густим вуалем на лиці. Мене не зачіпає, навіть робить вигляд, що не зверта ніякої уваги на мою особу, але видно, що знає кожний мій крок.
Я почав задумуватись і, навіть, вірити в існування Фені. Це було дуже неприємно. Став я стежити за нею, чого вона, власне, хоче від мене. З тюрми я вийшов недавно, особливого нічого не зробив ще. Хоче по мені добратись до більш цікавого осередку? Мабуть. Але чому ж не знайомиться зо мною? Чекає з мого боку перших заходів?..
Хитро, але занадто вже. Знайомитись мені не було жодного бажання. Я рішив пожити якийсь час тихо, ухилившись од усякої партійної роботи і дати їй змогу переконатися, що від мене вона рішуче нічого не здобуде.
Одсунувся і став жити тихенько. Майже ні з ким з товаришів не бачився, навіть найближчого свого товариша бачив дуже рідко й через те дуже таки нудьгував.
Але Феня все таки не одставала й раз-у-раз з'являлась на тих же місцях. Це мене почало дратувати.
«А, будь ти проклята!» — раз страшенно розсердився я й рішив плюнути та переїхати в друге місто, перемінивши пашпорта, перекрасившись і, взагалі, набувши вигляд цілком іншої людини.
Це мені остільки добре пощастило, що навіть Петро, мій найближчий приятель, не впізнав мене, поки я сам не признався до нього.
З його ж допомогою я втік із того города і, оселившись у другому, зараз же по саму шию вліз у роботу. Петрові ж доручив шукати Ольгу і, як тільки виявиться хоч якийсь слід її, дати мені зараз же знати. Петро гаряче пообіцяв.
В новій організації і взагалі у всьому городі мене ніхто не знав раніше і, навіть, товариші думали, що я живу по своєму власному пашпорту і дійсно звуся Іваном Березовським. Я дуже радий був тому.І от, уявіть ви собі: місяців через два я якось озираюсь, ідучи по вулиці, і бачу, як у чиїсь ворота хутко ховається жіноча постать, похожа на Феню! Мене так і кинуло в холод. Це вже не спроста! (А роботу в цій організації я взяв таку, що менше каторги й не жди).
«Ах ти ж, подла морда! Ну? Знайшла таки!» думав я. І страх, і лють мене взяли. Ну, що його робити? Раз вона мене таким знайшла, то сховатись мені вже неможливо. Що робити?
Не пішов я вже й по справі своїй, вернувся додому, сів і сиджу. В квартирі повно «матеріялу» — «чистить» і не берусь.
Знає вона, де я живу, чи ні? Давно вже слідкує, чи тільки сьогодні напала на мене?
Як дізналась вона, що я тут? Як упізнала? Від кого? Сама чи хтось сказав?
Розуміється, на всі ці питання одповісти я не міг.
Нудьга мене взяла, страшенна нудьга. Днів два я нікуди не виходив, а товаришів сповістив, щоб до мене не ходили й мене не ждали якийсь час — небезпечно, мовляв.
І все ходжу по своїх двох кімнатах та думаю. І, нарешті, придумав. Одягся, поклав бравнінґа в кишеню й вийшов на вулицю.
Феня вже ходила проти дому, де я жив, на другому тротуарі. Вона була в іншому вбранні, але я зразу впізнав її. Я просто став прямувати на неї.
Але вона, помітивши це, спокійно, не хапаючись, наче скінчивши прогулку, підійшла до візника, сіла на нього, щось сказала й поїхала, промайнувши під самим носом у мене. Маєте!
Я скажено здавив рукою револьвера в кишені, зціпив зуби й вернувся додому.
Що робити?
Ще більша нудьга обхопила мене. Тікати знову. Яка рація? Що поможе? Єдиний рятунок — убити її. Зазнайомитись, завести кудинебудь і вбити в той же вечір.
Але як це зробити? Вона, видно, має це на увазі, коли тікає.
Звернутись за поміччю до товаришів? Але чи маю я право втягувати їх у цю справу? Коли вона прослідила мене, то, значить, і товаришів прослідила, значить і їх буде берегтись, значить, і вони нічого не поможуть. А як не прослідила якого, то хіба я знаю якого? Хіба я знаю, чи не заберуть його, як тільки він підійде до неї?
Та й коли це зробити? Може в цю вже ніч прийдуть за мною?
Боронитись чи здаватись без бою?
Всю ніч я не спав і ждав «гостей». Задзеленчить дзвінок до дворника, я схоплюсь, замираючи слухаю і жду. Ні, не до мене.
Знову лежу, не сплю і слухаю.
Так усю ніч.
Вранці я рішив звернутись до товаришів. Але, напившись чаю, заспокоївшись трохи, знову лишив цю гадку. Над вечір не витримав, схопив пальто й хотів бігти, але знову роздумав і зостався. А може все це тільки здається мені? Може ніякої Фені тут немає?
Пам'ятаю, я був як божевільний. Злість, нудьга, лють душили мене. Голова від безсонних ночей горіла.
«Ех! — пам'ятаю, вибухла в мені постанова. — Що буде, то буде. Так далі неможливо. Стріну на вулиці, тут же вбиваю. Годі!»
Схопив капелюх, пальто, бравнінґ і вискочив на вулицю.
Її не було. Пройшов квартал, другий, озирнувся, вернувся, знову пішов уперед — нема.Став дихати трохи спокійніше,
«Може справді все нісенітниця?»
Навіть соромно трохи стало.
Коли — зирк! Попереду, в воротях якогось великого будинку, виткнувся краєчок її капелюха. Пам'ятаю, в мені страшно замерло серце. Але я навмисне одвернувся, зробив найбайдужісінький вигляд і тою ж ходою пройшов повз ворота, не дивлячись навіть у них. Був якраз невеличкий дощик, я підняв комір пальта й пішов далі, не озираючись і не хапаючись.
Вечір темний був, прохожі спішили додому і дедалі ставало їх менше та менше. Я все йшов, не озираючись і не знаючи, чи йде вона за мною, чи ні.
Може передала другому шпикові й той під виглядом хоч би того добродія з парасолем іде оце?
На розі одної вулиці, ніби спіткнувшись, я хутко глянув назад. Далеко виднілась на мокрому тротуарі жіноча постать.
Але чи вона?
Я хутко завернув за ріг, перебіг улицю і сховався в якийсь двір, виглядаючи на вулицю в щілину фіртки.
Довго ждав і вже хотів виходити, коли на тім самім розі з'явилась вона і стала пильно озиратись.
«Ага! — злорадісно думав я: — Шукай, шукай серце, ось зараз ти знайдеш щось!»
Жінка рішуче повернула вліво, в ту саму вуличку, де сховався я, і пішла по другому боці.
Я почав хвилюватись: що робити? Вийти, піти за нею і вистрілом у спину вбити її? А як вона помітить і сховається, або підніме крик і не допустить до себе та ще й арештує?
Чи зробити вигляд, що не помитів її, йти по другому боці, не озиратися й завести в якусь безлюдну вулицю, потім зразу, несподіванно обернутись до неї, підбігти й тоді?Я рішився на останнє.
Говорю ж вам, я був майже божевільний від усього того.
Я швидко вийшов із двору, знову підняв комір пальта і, як людина, що кудись спішить, заклопотана справами й цілком заглиблена тільки в них, пішов за Фенею.
Вона йшла прудко й часто озиралась. Спочатку, мабуть, не помічала мене, але, коли я наблизився вже дуже близько, раптом зупинилась і нерішуче, видно, гляділа на мене. Але я пройшов, не повертаючи голови, не подаючи ніякого знаку, що мене щось цікавіть, нахилив низько голову, немов пірнув весь у свої міркування.
Скоса подивляючись все таки на неї, я бачив, як вона помалу, ніби не довіряючи мені, обережно рушила за мною.
План удавався!
Я ще з більшим заклопотанням засунув руки в кишені і йшов так само вперед, не озираючись і ні на що не звертаючи уваги. Вуличка була маленька, з одноповерховими будиночками, немощена, брудна. Прохожих майже зовсім не було, лихтарі стояли один від одного так далеко, що в просторі між ними було зовсім темно. В одному з таких просторонів я намислив покінчити з нею. Спочатку ледве позбавити ходи, потім поправити щонебудь коло черевика, далі зразу повернутись і побігти прямо на неї.
Серце мені билось дедалі, то дужче, але рука, пам'ятаю, почувалась твердою, залізною, непохитною.
Один раз я знову спіткнувся, щоб подивитись, чи йде вона.
Ішла!
«Так-так, голубко, йди, йди!»
Я став іти тихіше. На вулиці ні душі не було. Десь гавкала собачка. Накрапав дощик. Потягнувся довгий тин чийогось саду.
«Це добре! — думав я, — з цього боку, значить, безпечно».
З її боку були будиночки, але ставні так щільно затуляли вікна, що хатки здавались вимерлими й безлюдними.
Я зупинився, нагнувся і став ніби зав'язувати шнурок коло черевика. А сам з-піднизу пильно дивився назад. Вона йшла, не зупиняючись і була недалеко від мене. Очевидячки була певна, що я не впізнав її й не думаю про неї.
Зав'язавши шнурок, я пішов знов уперед.
Але недовго йшов. Щось ніби штовхало мене, шарпало за серце, серце замирало, весь я хвилювався.
І раптом, немов з чужої чиєїсь волі, зразу повернувся й хутко пішов назад.
Жінка не зупинилась, але, мені здалося, ніби припинила трохи ходи. Я перебіг уличку й попростував прямо на неї. Вона зупинилась, потім повернулась і хотіла бігти назад.
— Сті-ій!! — закричав я несамовито.
Крик був такий дикий і чужий мені самому, що, пам'ятаю, аж я злякався.
Жінка зразу стала й повернулась до мене.
Я витяг револьвера й біг на неї.
Ось зовсім близько. Жде.
«Стрілять, чи ще ближче?» — мигнула думка.
І — підняв уже руку, коли жінка раптом здригнулась, жахнулась, крикнула і знайомий зляканий голос так і вдарив мене по нервах:
— Грицю! Чекай!!
Я аж кинувся назад: що таке?! Хто це? Як??
Жінка підбігла до мене, судорожно обняла й тут же, на вулиці, стала жагуче, нервово цілувати мене в очі, щоки, в комір пальта.— Оля?? — врешті зміг я заревти.
Це була Ольга.
Говорити, панове, про мою радість я, розуміється, не берусь, можете сами собі уявити. Скажу тільки, що вона висліджувала мене весь час, як розійшлись ми, бажаючи знати, як я живу й чи люблю яку іншу. У всьому їй допомагав Петро.
Отже, Феня і ввесь тяжкий, гидкий кошмар — була тільки Ілюзія. З щирою огидою й гнівом я в той же вечір плюнув їй у пику, а Дійсність од всеї душі обняв і розцілував.
Таким чином, мої панове, звідси виходить така мораль: єсть щось більше і за Дійсність і за Ілюзію, щось єдино-справжнє, якому служить усе. І на мою думку, панове, зветься воно Чуттям життя. І коли Ілюзія чи Дійсність служать йому погано, ми лаємо та плюємо на них; і від усеї душі вітаємо та цілуємо, коли догоджають. Отже слава всьому, що на радість Життю і ганьба поганим слугам його, як би вони не звались — чи мрія, чи калоша!
Добродій замовк. Після того піднялася ще більша суперечка, але він хутко десь зник.