Твори (Винниченко, 1929)/3/Щось більше за нас
| ◀ Кумедія з Костем | Твори Том III. Оповідання Щось більше за нас |
Зіна ▶ |
|
ЩОСЬ БІЛЬШЕ ЗА НАС
Я сидів в одній тюрмі. Не бачив ні книжок, ні листів, ні єдиного друкованого слова.
І дійшло вже до того, що я тільки лежав дні і ночі на койці й байдужими, млявими очима дивився на стіни, стелю та на вовчок у дверях. Книжок я вже не вимагав, бо знав, що все одно «вони» не дадуть мені їх. З начальником тюрми не балакав і, коли він звертався з чимсь до мене, я навіть не вставав з койки й тільки одводив погляд на стелю.
І не прохав уже перевести мене з цієї камери, де зо всіх боків були глухі стіни, за якими не було ні одного товариша. Я знав, що «вони» навмисне все це робили.
Дні, як тягучі краплі з якоїсь безкрайної ринви, капали одні за одними в темряву минулого, як краплі похожі одна на одну. Спершу я цікавився, скільки їх накапало, а потім лінь було рахувати — і я погубив дні. Погубив і, навіть, приємно часом було: наче їдеш якимсь безмежним полем — без шляху, без певности, куди їдеш, навкруги фуга, сніг помірно й невпинно пада й пада, коні ледве соваються, на очі дрімота налягає. Хай везуть коні, все одно. Іноді здалеку заманячить думка: «це ж, братіку, ти замерзаєш. Смерть це… Чуєш?» — «Смерть?… Гм… Як то смерть?» — В такі хвилини смерть дуже погано уявляється. І знов дрімаєш собі.Але раз… Грюкнули двері, розчинились і в камеру, разом з дозорцями, вступила якась постать у штатському. Дозорці щось бовкнули й зараз вийшли, загрюкавши дверима.
Я аж сів.
Господи: Васюк! Мій Васюк!
— Ну? Не ждав? Га? Це — оригінально. Здоров, здоров… Облобизаємось? Валяй…
Приголомшений і дзвенящий радістю, я почув його товсті губи на щоці у себе, машинально чмокнув його в ніс, одсунувсь і сів на койку.
Васюк же заклопотано взяв з підлоги свій клунок, переклав його в другий куток, попробував, чи гарно йому там, і став хазяйським оком оглядати камеру. Робив усе так, наче ми не шість місяців не бачились, а шість годин. Був вечір уже й верхня половина камери була жовта, а нижча темна, бо лямпочка стояла над дверима.
— Так!… Це — оригінально. Номерок ти заняв, серденятко моє, не з розкішних. А проте… затишно. Лямпу не дають у камеру?
Я зідхнув, ще не зовсім очумавшись.
— Ні, не дають.
— Це — оригінально. І курити, мабуть, не можна?
— Ні, не можна.
Васюк засміявся. Звичайно, коли людині погано, то вона сердиться, гнівається, лютує. Васюк же навпаки, чим гірше йому, тим більше сміється. Я ніколи ні з ким так не сміявся як із Васюком. Єсть такі люди, з якими найсерйозніша людина, у котрої побачити посмішку дуже важко, з ними регочуть, як скажені, беруться за боки, стогнуть і молять.
Через п'ять хвилин ми вже страшенно реготали. Дозорець кільки разів підходив до вовчка, стукав ключима й кричав:
— Слиш?… Ніззя шум дєлать…Васюк поважно підходив до дверей і ввічливо нахилявсь до вовчка.
— Як кажете, серденятко моє?
— Ніззя шум дєлать.
— Це — оригінально. А чому так?
— Не полагається.
— А через що ж не полагається?
— Через то, що запріщається.
І ми знову качались від реготу.
Ніч ми не спали. Хоч Васюкові й поставили другу койку, але ми обидва лягли на моїй і всю ніч пробалакали. І нам таки було про що побалакати: не рік і не два йшли ми поруч у житті.
Одноманітно й рівно ходив дозорець в коридорі; знадвору часами злими довгими гадюками вповзав у тишу свист вартових. Притулившись щільно один до одного ми лежали тихо, розгортали поверхню нашої пам'яті і, як діти, з скрині виймали Пережите і злегка-соромливо, але тайно, радісно колисали його, милували й тихо сміялись. І сивий, старий тюремний Сум стояв у темному кутку й привітно хитав головою й шепотів до нас щось своє, старе, тюремне, таємниче.
Під ранок, коли напівкругле віконце, немов півколеса з шпицями, посіріло, Васюк заснув коло мене. Я вже давно посварився зі своїм сном і ловив його несподівано то вдень то ввечері, а вночі звичайно він десь лазив собі самотою. Я не спав і, пам'ятаю, любовно, як мати на заснулу дитину, дивився на Васюка.
Лице його, з кучерявими білявими волоссями і розрізаним надвоє підборіддям, мирно й довірчиво схилилось до грудей мені й хотілось тихо-тихо цілувати його. Але якби він почув і прокинувся, він би реготав, як скаженний. І я тільки дивився на нього. Він причмокував губами, похрюкував, іноді злісно й хапаючись чухався і знову рівно й спокійно сопів.
«Серденятко моє»!
Ми дуже не дошукувались, через що та для чого «вони» посадили до мене Васюка. Чорт їх бери: посадили то й посадили, — однаково обом нам менше каторги ждати нічого. Однаково ми обоє ніяких показів не давали, значить, боятись якось заплутати один одного ми не мали чого.
Але книжок нам все таки не дозволяли, виразно натякнувши, що ми могли б мати навіть і тютюн, якби захотіли, не то що книжки. Ми то дуже хотіли, але показів все таки не давали; зробили з хліба шашки і стали грати, реготатись, дражнили дозорців. Їх було двоє в нашому коридорі. Один — маленький, рудий і весь надзвичайно плескуватий, наче засушений в якійсь величезній книзі. Він раз-у-раз держав великим і середнім пальцем цигарку, жмурився від її диму і, дивлячись у вовчок спокійно-пильним поглядом, з протягом говорив:
— А пє-є-сні іграть ніззя-а…
І жмурив від диму ліве око, через що здавалось, що він сам кепкує зі своїх слів.
— Через що «ніззя»?
— Не полагається… Такоє узаконєніє, що не полагається… Када б, случайно скажем, вийшло, такоє узаконєніє, що полагається пєсні арештованим, значить, нада усєм співать пєсні.
І з легкою посмішкою, невозмутимо й хитро жмурив око.
Він був з філософським напрямом думок і ми дуже любили з ним балакати; але він хутко одходив од вовчка.
Другий же так і зовсім ніколи не вступав до розмови з нами. Сухий, вугластий, з жорсткими, ніби з дроту зробленими, вусами, вимальованими в жовту фарбу, він суворо й грізно стукав ключима по вовчку і кричав до нас обох:
— Слиш ти! Приказую, штоб не було пєсній!
Ми тільки цього й ждали і аж падали на койки від реготу.
Він трохи непорозуміло, але так само грізно й строго дививсь якийсь час, потім одходив, і дерев'яно, з непохитним, невблаганим виглядом одноманітно миготів у вовчку.
Як тільки він одходив, ми, пересиливши регіт, знов зачинали:
Моментально кроки в коридорі ставали швидшими, твердішими і разом з стуканням у вовчок чулось:
— Слиш ти?! Кому я приказав, що пєсні ніззя співать! Умовкнуть січас же!
Я не знаю, чого нам було так смішно, але ми просто корчились, задихались, плакали від реготу. І, розуміється, не співали в такий час. Він же, досягнувши свого, одходив з тим же незадоволено-грізним виглядом.
Звичайно, під вечір, коли над дверима ще не ставили лямпочки, ми лягали на свої койки і починали.
— Охо-хо-хо… Нудно, сукиного сина!.. Хоч би одну книжку, сволочі…
— Да-а… Це — оригінально… Книжка нічого… Але ти знаєш, серденятко, що якби пилка, то по моєму методу можна втекти… Їй-богу…
Я знав зарані, що ні по його методу, ні по моєму ніяким робом втекти не можна, але з великою й щирою цікавістю спирався на лікоть і, ледве розбираючи контури його постаті на койці, тихо питав:
— Яким же способом?
— А от таким… Ти тільки слухай… Іди сюди…
Я пересідав до нього на койку, спирався боком йому на живіт і він, лежачи, тихо й таємниче починав розвивати старий негодящий план, тільки з маленькою якою-небудь одміною. Я слухав уважно, замирав серцем, уявляючи план дійсністю і навіть не сперечався з ним. Аж тоді, коли він кінчав, коли кидалося в очі, що крім пилки ще бракувало «яких-небудь сотню-дві карбованців», ми починали реготати, після чого я вже виступав із своїм планом. І Васюк теж уважно й серйозно слухав мене, іноді з запалом перебиваючи, доповнюючи, навіть сперечаючись, але сперечаючись що до деталів, а не до самого плану, в який він безмежно вірив. Коли ж я кінчав і виявлялось, що для мого плану не хапало тільки двох револьверів, динаміту і карбованців п'ять-десять грошей, Васюк рішуче виступав проти і знову висовував свій.
Вечеря перебивала наші сперечення. Після вечері ми співали, спершу потихеньку, сумно, далі Васюк вибирав пісні з виголосом, твердо ступав по підлозі і в такт вигукував якусь салдатську мелодію. Підходив дозорець, стукав ключами і починалась звичайна розмова.
— Слиш? Довольно пєсніпєній!..
— Довольно? Це оригінально. А ми тільки почали.
— Так от і прекраті, як почали.
— Та невже?…
І так далі.
А вночі, у снах наші плани здійснялись: ми тікали, стріляли, підривали стіни динамітом, пролазили в найвузюсенькі дірочки, прокидались від хвилювання і знову підкупали дозорців, передягались, перелазили через стіни і знову прокидались. Так кожної ночі. Вранці ж, після чаю, сиділи й оповідали один одному свої нічні удачі й неудачі.
Після обіду «дєлалі» прогулку, грали в шашки і знову лежали в напівтьмі смеркання і з захопленням слухали «нові» свої плани. А потім реготали так, що до нашої камери мусів підходити дозорець і цокати ключами об двері.
Іноді Васюк сумно спирав лікоть на подушку, клав голову на руки і, дивлячись знизу вгору у вікно, філософічно, задумливо говорив:
— А знаєш, серденятко моє, я думаю, що гірше тюрми нічого не може бути… Їй-богу…
— Гм!.. Чорт його зна… Мені теж здається…
— Ні, це — факт. Ти дивись: на волі люди гублять чи здоров'я, чи багатство, чи близьких людей… Правда? Рідко буває, що все разом… Га? Ти щось кажеш?
— Да-а, буває…
— Але рідко… А тут усе разом… Розумієш? Ні-чорта! Ні, сволочна штука ця тюрма… Та ще без книжки…
І раз несподівано додав:
— А ти знаєш, серденятко, що я вчора здорово таки кров'ю покашляв… Їй-богу.
І засміявся.
Мені стало холодно.
— Правда, Васюк? — тихо спитав я.
Він ще дужче засміявся. Потім раптом ліг на койку і, помовчавши, промовив:
— Да-а… хотів би я знати, що гірше можна знайти в життю!… Це оригінально… Гірше тюрми… Та ще такої… Ти знаєш, серденятко… Ех, серденятко ти моє!
Він хутко пересів до мене на койку, обняв за груди і прихиливсь.
— Хочеш, скажу тобі такий план, що ми через тиждень будемо на волі? Га? Хочеш?
— Ну?.. — чекаюче протягнув я.
— Слухай же…
Він зручніше вмостився, плямкнув навіть губами, сам наперед смакуючи свій план і тихим шепотом докладно виложив усе передо мною.
Так, план був справді певний і простий. Треба було тільки підкупити двох дозорців. Це його трохи ускладняло. Але коли не зважати на цю обставину, то можна було б ручатися за успіх.
— Слухай… Але ж ти забуваєш, що у нас нема кому підкупити їх?..
— А, почекай!.. Це не так важно… Головне, ідея… Уявім собі, що є… Тоді, значить, ти дивись…
І знову малював всю майбутню картину нашої втечі.
Ні, план таки дійсно прямо геніяльний. Геніяльний своєю простотою, несподіваністю, одважністю. От тільки якби знайшовся хтось, щоб з волі підкупив тих дозорців, що коло воріт.
Ми замовкли, потім зразу обоє почали реготатись. Реготали так, що до вовчка підійшов засушений дозорець і таким тоном, ніби оповіщав нам якусь цікаву новину, промовив:
— Господа!.. Слиште, господа? А ви знаєте, що не полагається так крупно сміяться?
Але як ми не то що не перестали «крупно» сміятись, а ще більше закотились реготом, то він помірно, але сильно почав стукати об дверці вовчка й підвищеним голосом заговорив:
— Гей, господа, а реготатьця так не полагається. Слиште?
— Ой, умру… — стогнав Васюк.
— Слиште, господа? Просю вас вас з убеждєнієм. Довольно.
Пам'ятаю, Васюк ще довго схлипував від сміху, а мені… сумно-сумно раптом стало.
І от чогось з того вечора (і чого саме з того, я й досі не можу з'ясувати собі) почалося щось… не таке, як раніш. Як пригадую собі, на другий день ми якось ні разу не реготали. Васюк майже весь час ходив із кутка в куток по слідах, витертих на підлозі попередниками, і посвистував. Я лежав на койці. Пригадую також, що це був мало не перший день відколи жив я з Васюком, що я пролежав, як раніше, цілий день на постелі. Ввечері, в сірому світлі смеркання, ми сіли, було, в шашки пограти, але на половині гри обом стало нудно й ми покинули.
І не розвивали ніяких планів у той вечір.
Другого дня, виразно пам'ятаю, Васюк, вчепившись руками в ґрату, весь час після обіду до самої ночі просидів на вікні. Ми часто сиділи й раніше, але не так подовгу.
А я цілий день лежав на койці. Не хотілось рухатись. Потім потроху, непомітно стало так, що Васюк, звичайно, ходив по хаті й посвистував, а я лежав. Майже не балакали, а коли балакали, то потроху й дедалі то сухіше, холодніше. Шашки десь порозгубились і, коли хотіли раз заграти, то не змогли знайти всіх. Нових робити не хотілось.
Васюкове ходіння мене дратувало. Іноді він починав кашляти, спирався об стінку рукою і, нахиливши голову, кашляв хвилин п'ять. Це також було нудно й досадно слухати.
— Ти поменше б на вікні сидів… — сказав я раз.
— Це не вікно… — грудним шепотом промовив він і, постоявши ще трохи, знову заходив.
— І ходив би не так багато…
— Тобі що?
— Та мені нічого… Ти стомлюєшся…
— Плювать!..
— Глупо…
— Не находжу… Глупіше лежати цілий день.
— Я принаймні лежу тихо й нікого не турбую своїм ходінням…— Це оригінально. Значить і я повинен лежати?
— Ах, одчепись… Хочеш, ходи…
І він ходив, похиливши голову, ніби глибоко думав про щось. Але я знав усе, про що він міг думати, знав, як він повернеться, сяде, закине руки за шию й ляже поривчасто на койку. Знав, що він мене знає так само, як і я його. Знав навіть, що, коли він уночі чудно крекче, йому сняться женщини, а як раптом сяде на койці, значить, снилось, що тікав. Спершу питав його, а потім питати перестав. Ну, що він мені може сказати? Все те саме, відоме, старе. Пробіжить по наконечних слідах мозку і сліду не лишить. І дедалі, то все менше й менше він сміявся, а все частіше лягав на койку й важко сопів носом. Це було дивно спочатку, але хутко стало старим, відомим. Все у нас вмент ставало старим, тим самим. І через те, що нового не бувало, старе від довгого лежання в мозку обтиралось, губило всякі фарби, зморщувалось, а далі починало гнити. І якби можна було розчинити наші черепи, я певний, що мозки наші світились би в темноті фосфоричним, гнилим світлом.
Іноді, чомусь, по задурманеній душі морозом проходило щось непокійне, жахливе, тоскне. Особливо ввечері, коли камера робилась напів темною, напів ясною. Тоді й Васюк починав якраз найбільше сопти носом. Це ще більш дратувало.
— Слухай, Васюк, чого ти сопеш так?
— А що таке?
— Та нічого. Негарно слухати.
— Це оригінально.
Ідіот! Він ще на смішки пускається.
— Нічого оригінального нема, а тільки погано.
— Може я турбую тебе цим?
— Ах, одчепись ти ради бога! «Турбую, турбую». Подумаєш, делікатність яка!..— Так якого ж чорта чіпляєшся? «Не ходи, не сопи». Твоя камера, чи що?
— Щоб ти знав, що моя! Мене першого привели сюди.
Він аж сів.
— Слухай, ти або здурів, або…
— Сам ти дурень!..
Він мовчки, пам'ятаю, посидів, потім тихо ліг. Мені стало трохи соромно, але зараз же я почув страшенну злість за це на Васюка. Мені хотілось зробити йому, коли так, ще гірше, ще поганіше.
— І кашляєш ти… Перше вночі не кашляв, а тепер кашляєш… Я ж не винен, що ти не можеш спати.
Він мовчав.
— Я теж міг би, коли в мене безсонниця, кашляти і взагалі перешкоджати спати.
Васюк ворухнувся.
— Я це навмисне роблю? — глухо спитав.
— Я так думаю. Перше ти не кашляв. А тепер на злість. Я, мовляв, не сплю, так і другий хай не спить.
Васюк скинув ноги на підлогу й сів. Сів і схилився до мене. Я лежав і дивився у стелю, але почував, що він дивиться на мене.
— Ну, та й сволоч же ти, слухай, — помалу й злісно почав він. — Така сволоч, що я й не сподівався… «На злість».
— Ну, я прохав би тебе не лаятись, бо теж умію дулю скрутити.
— А хіба ж не сволоч таки? Яке ти маєш право так говорити… «Я на злість йому кашляю». Ти, брат, може, по собі міряєш. Але коротка мірка…
— Скажіть, довгий який! Подумаєш! Обізвався.
Васюк раптом замовк і знову ліг.
Більше ми в той вечір не балакали. Вночі Васюк кашляв надзвичайно голосно й подовгу. Я був певний, що він навмисне, цей раз уже навмисне, на злість мені, кашляв. Я не міг спати всю ніч. Ну, чекай: коли так, то й ми будемо так. Чекай, чекай.
На другий день я не лежав уже. Коли Васюк починав ходити по камері, я теж вставав і ходив. Нам незручно було, ми товклись один об одного, і мусіли навіть зупинятися. Васюк мовчки поглядав на мене, посміхався й сідав на свою койку. Я теж в унісон йому посміхався, ходячи сам по камері.
Після обіду він довго й болісно кашляв. Потім, трудно дихаючи, заплющив очі й задрімав.
Тоді я встав, заходив по камері, голосно заспівав. Він злякано прокинувся, підвівсь на лікті, подивився на мене.
— Хіба ти не міг би посідити тихо якісь півгодини? — хмуро спитав нарешті. — Ти ж бачиш, що я дрімаю.
— Зо мною не церемоняться… Чого ж я маю церемонитись? — не зупиняючись, кинув я рівно й жорстко. Він помовчав.
— Ех, та й злий ти, я тобі скажу…
— І чудесно!
Подивився на мене довгим поглядом, потім щось зле пробігло в тому погляді, і посміхнувся.
— Ну, добре… Хай так… — промовив і ліг.
З того часу ми обоє вже не лежали апатично і мляво. Ми напружено слідкували за кожним рухом і словом один одного. Ми, навіть, почали знов наші розмови, гру в шашки, але розмовляли тільки для того, щоб спіймати один одного, притиснути і примусити почути своє безсилля і приниження перед другим. Грали в шашки для того, щоб любуватись, як злісно кривляться губи переможеного.
Тільки не співали й не реготали.І дедалі, то погляди наші ставали гострішими, слова пройняті більшою отрутою ненависти, вчинки все більш направлені з певною метою: тільки для нього. Все, що я не робив, я робив для нього. Він також.
Ось він виліз на вікно. Сидить і понуро дивиться в небо. Чогось посміхнувся.
— Слухай, Васюк, може б ти зліз уже?.. Я теж хочу трохи посидіти… Ти цілий день сидиш сьогодні…
— Цілий день? Це оригінально. Я тількищо виліз.
— Я теж хочу сидіти…
Посміхається і злазить.
— Будь ласка, — іронічно поводить рукою до вікна. О, як я його ненавиджу за те, що він зліз!
Вилізаю й сиджу з задоволеним виглядом. Мені зовсім не хочеться сидіти, мені холодно на вікні, небо хмарне, брудне, нічого цікавого. О, як я його ненавиджу за те, що сиджу на вікні з задоволеним виглядом.
Ну, хай-хай! Побачимо…
Ми на нудьгу вже навіть не жалілись. Принаймні, щодо мене, то я іноді майже забував, де я. Забував про свою справу, про покинутих на волі, навіть про волю саму. Я тільки чув і бачив Васюка. Часом, ночі не спав і перебирав, що він сказав мені, яким тоном і як я міг так одповідати йому й чому я не зробив отак або так. Тоді б він не посміхався так єхидно й злорадісно.
Так минали наші дні.
І був раз вечір. Ми лежали непорушно в напівтьмі й мовчали. Я лежав лицем догори і непокійно мій погляд блукав по стелі. Блукав і раптом за щось зачепився. І в той же мент з глибин несвідомого щось штовхнуло моє серце. Боже! Стеля! Дерев'яна стеля! На горище! Вилізти на грубу, перепиляти дошку, вибратися на горище, з горища по ринві на вулицю, з вулиці. Господи!.. Подрати простині й зробити шворку. Пилку зробити можна з бляхи, найти на дворі, на прогулці… Ніччю один пиляє, другий стежить…
О, ідіот! А він лежить і не знає. Цілком байдужісінько, як купа мокрих ганчірок, важко лежить і не догадується навіть! Ха-ха-ха! Хай лежить!
Як я сміявся! Ох, як я сміявся всю ніч. Тепер він побачить, хто з нас чого вартий, він, що сто літ пролежав би й нічого не побачив, чи я, який…
Я йому нічого вранці не сказав. Тільки поглядав на нього й з серйозним виглядом невпинно реготавсь. А він плямкав собі, сопів носом, потім ходив, сидів, лежав, кашляв.
— Може, Васюк, хочеш сидіти на вікні? Будь ласка, сідай, я потім посиджу.
Він здивовано дивився на мене. А я потуплював очі. Навіщо показувати йому, як блищить моя гордість.
— Я серйозно кажу: сідай, я потім…
— Дякую. Ти сьогодні чогось занадто добрий.
І неймовірно поглядав на мене, а я про себе посміхався: «Жалкий ти!»
— Чи може тобі хочеться ходити по камері? Ну, то ходи, я нічого не маю проти…
Він не зводив з мене пильного, неймовірного погляду і був насторожений.
А я з серйозним виглядом реготав і крадькома поглядав на стелю.
Нарешті, я рішив сказати йому.
Ввечері, підсівши до нього на койку, я тихо й холодно розказав усе. Він слухав мовчки, понуро. О, я бачив, що він буде сперечатись, бо то не він знайшов. І він, справді, вислухавши, почухався й сказав:— Фантазія!
Ох, як я його ненавидів!
— Чого фантазія?
— Звичайно, фантазія! Чим же ти пиляти будеш?
Да! Я так і знав, що він це спитає.
— Чим? Пилкою!
— Якою?
— З бляхи зробимо!
— Де ж ти бляхи візьмеш?
Господи! Він смів ще сумніватися! Він, що сто літ, як купа ганчірок, пролежав би отут і не побачив би нічого, він ще сміє…
— Я з тобою більше й балакати не хочу! Можеш лежати собі…
— Та чекай! Я тебе питаю, де ти бляхи візьмеш. У дозорця попрохаєш?
— На дворі знайду! От де! Або від підвіконника одломлю. Ну, годі!
Більше з цим йолопом я не хотів балакати.
Але вранці він сам забалакав і видно було, що щиро кається за вчорашнє.
Ага! Голубчику!
Проте я не хотів зовсім пригнічувати його, і тому холодно й діловито сказав:
— У такому разі ми сьогодні ж повинні знайти.
— Ну, певно! (Він спробував навіть руки потерти). Вмент повинні знайти бляху! Ого! Тільки знаєш, треба обережно. А потім, мені здається, що на правий бік було б краще тікати? Га?
Я холодно і строго промовчав. Без тебе знаємо, на який бік краще!
Ми вийшли на прогулку. Я не хотів, щоб він знайшов бляху. Він — незграба, недотепа, він не повинен найти.
Найти повинен я.І справді, знайшов я. В кутку, де лежала купа цегли, я присів спочити. Блукаючи очима по землі, я раптом, під самими ногами, помітив шматок заржавілої бляхи, що витикалася з-під глини. Самої справжньої бляхи, якраз такої, яку я собі уявляв, навіть так же погнутої. Коли вартові дивилися в другий бік, я з замиранням серця вийняв хустку й ніби мимохіть упустив її на бляху. Потім помалу й байдуже нахилився, схопив разом із хусткою дорогоцінну знахідку, і так само помалу й ліниво сунув її під пальто. Ура!
Васюк усе бачив і вже хитро підморгнув мені, але я холодно встав і, міцно держачи рукою бляху, помалу й ліниво став ходити між вартовими. Позіхаючи, я поглядав у небо й виразно бачив, що на правий бік тікати не можна, бо там стояла будка і вартовий найшвидше міг бути на тім боці.
Бавлячись і позіхаючи, я підняв з землі декільки камінців і непомітно сховав їх у кишеню.
В камері я сказав Васюкові про правий бік і зараз же залишив балачку, не бажаючи пригнічувати його. Він покірно згодився.
Потім ми взялись до вироблення пилки. Ах, треба було тільки подивитись, як він тер камінцем цю нещасну бляху. Лишенько моє, він нічого не вмів, цей міцнолобий дурень!
— Ні! Дай сюди! Вартуй ти, я сам буду робить.
Він винувато передав мені камінь і бляху, а сам став коло вовчка пильнувати. Іноді він підходив до мене й несміло зазирав до рук моїх, але я холодно нагадував йому про дозорця й він, дурновато посміхаючись, поспішно йшов назад.
Я тер цілий тиждень і цілий тиждень він несміло зазирав до моїх рук і цілий тиждень я строго кричав на нього. Не міг же я, справді, допустити, щоб через дурну його цікавість пропала вся справа. Коли більш ні до чого не здатний, то хоч пильнуй до ладу.
Але пилка вийшла все таки пречудова. Правда, була трохи крива, зубці нерівні були, але зате гострі, як у справжньої пилки. Хіба він міг зробити щось подібне? У-у, балбес!
— Не стій, христа ради, перед носом. Іди до дверей!
Він щулився й одходив.
Нарешті ми постановили приступати до самої стелі. Було постановлено, що першим полізу я. Правда, він уперто стояв за те, щоб йому першому лізти, але як я стояв проти того, то було постановлено, що полізу я. Він же, незграба, неодмінно зробив би щось не так.
На мою койку поклали опудало, накрили його ковдрою, а Васюк повинен був ходити по камері, поглядаючи в дірку. На випадок серйозної небезпеки він повинен був чхнути, а на знак того, що дозорець наближається до дверей, покашлювати. Але я вже був певний, що він переплута, або чхне там, де цього не треба.
— Тільки, будь ласка, не переплутай…
— Ну, що-о ти! От ще сказав!..
Ще образився! Подумаєш, який моторний!
— Ну, добре. Ставай!
Васюк уперся руками в грубу й нахилив спину. Я пильно подивився в коридор, швидко підійшов до Васюка, виліз на спину і, схопившись руками за край грубки, помалу й обережно виліз на неї.
Васюк зараз же одійшов до дверей, подивився в дірку й заходив по камері.
Серце билось надзвичайно. Я вийняв пилку й обережно став намацувати стелю. Було темно, на руки липло старе, товсте павутиння, в коліна муляли дрібні камінці, пахло димом і паленою глиною.Камера згори здавалась дивною, чужою, і постать Васюка якоюсь безглуздою, куцою.
Ось, нарешті, здається, та дошка. Дивно, яка вона зовсім не така, якою здавалася знизу. Товща, ширша… Страшенно незручно!.. Нема як почати… Здається Васюк чхнув? Ні, ходить. О, йолоп, йому добре походжати. Тільки цього й уміє, а все мені доводиться робити. Хіба спробувати так?…
Насилу вдалося почати. Пилка гнулась, муляла руку. Шум від пиляння був такий, що, мені здавалось, його зараз повинна зачути вся тюрма. Я для чогось дуже стискував щелепи і, щохвилини прислухаючись, дивився вниз. Але Васюк так само ходив, поглядав у вовчок і мовчав.
Тоді я знову пиляв. Але пилка гнулась, рука боліла, я задихувався. Мацав пальцями свою роботу і з злістю бачив, що вона майже не посовується. І безсило пустивши руку, понуро дивився вниз. Ходив Васюк, добросовісно щоразу зазираючи в вовчок, чорніло вікно, миготіло жовте світло лямпочки у верхній половині камери.
І пригадую, яким нікчемним уявлявся я сам собі там, на тій грубі — безсилий, вимазаний павутинням і порохом! І невже ж у цей самий час десь гули трамваї, кудись ішли люди без ключів, жінки, діти, малесенькі любі діти?..?
І знов я брався за пилку, стискував щелепи, прислухався й пиляв. Але подла пилка гнулася, муляла руку, рука нила, падала.
І знав я, ох, я знав, що не пилка винна, а безсила, худа рука моя.
І знав, що вилізе він і пилка не мулятиме його руки, мускулястої, сильної.
Рішуче покинув і зліз.
— А що таке? — стурбовано спитав він.
— Стомився, — хмуро муркнув я. — Лізь ти…Він стримано посміхнувся.
— Смішного рішуче нічого нема. Спробуй, тоді й смійся…
Він мовчки взяв у мене пилку, незграбно виліз мені на спину й видряпався на грубу. Я думаю, що він на злість так давив мені плечі каблуками. Йолоп!
Але пиляв він, справді, не так, як я.
— Ти надиво мало зробив! — весело прошепотів він, злізши по моїй команді.
— О, ще б пак! А почати, по-твоєму, це легко.
— Та хіба ж я до того?
Але я вже бачив, до чого воно йшлося. Я це виразно бачив зо всього стомлено-поважного вигляду, коли він злізав звідтіля. Звичайно, він уже уявляв собі, що голова всій справі — він. Ця капустяна голова, цей белбас був цілком щиро переконаний, що він мене рятує.
— Ну, справа посовується! — говорив він звичайно.
І треба було тільки подивитись на нього, коли він промовляв ці слова!
О, як я ненавидів його за те, що справа посовується! Як я хотів, щоб він зломив пилку, порізав руку. Він би не бундючився так.
Дні прожогом пролітали крізь нашу камеру і зникали в безодні Минулого. І кожний день був несхожий на попередній день і кожна ніч відрізнялась від попередніх ночей.
Люди з ключами не помічали нічого й так само ходили коло наших дверей, або дрімали десь там у кінці коридора.
І тільки ставили лямпочку на двері, Васюк вилізав мені на спину, ловко піднімавсь на грубу і шепотів звідти:
— Готово! Позирай!
І я ходив, і позирав.«Шр! шр! шр!» чулось з-над груби, а я ходив і позирав.
І щоразу, злізаючи, він все холодніше й коротше, стомленим, сухим голосом говорив мені:
— Хутко кінець.
Я вже мовчав. Я боявся говорити щонебудь, бо з грудей мені вирвалась би така дика зграя слів, що краще мовчати.
Я тільки думав про себе. Дивлячись удень на його колючі холодні очі, напрямлені на мене, я думав, що я сам не вилізу на грубу. Чи полізе він перший, чи я?
Я був певний, що полізе він. Ну, хай! О, хай лізе він, а я зостануся тут, побачимо, чи далеко він сам долізе, покинувши мене.
І думав, що якби я виліз першим, я б… я б поміг йому, не покинув тут. Я ж знав його, знав добре люту ненависть очей його, щоб покинути тут. Він же здатний був покликати дозорців і видати мене. Він би з великою охотою покинув мене тут, якби не боявся, що я на його манір покличу дозорців. І коли не покине, то тільки з страху, що й сам не втече.
І справді, він злякався й поліз першим я. Став йому на спину й виліз на грубу. Потім ліг на ній і звісив йому вниз руку. Він схопився за неї і, важко тягнучи мене донизу, став дряпатись. Виліз і зараз же став дивитись до вовчка.
— Ти мало руку не вирвав мені… — прошепотів я.
— Ну, мовчи там! «Руку». Не до рук твоїх. Дивись на вовчок, я вийму дошку.
Я зціпив зуби і став дивитись на жовтий квадратик у дверях.
На койках непорушно лежали опудала, укриті нашими укривалами. Верхня половина камери, помережена тінями грати, була освітлена, а нижня, з койками, темна.За спиною сопів Васюк, вовтузячись із дошкою. Мені ніяк було повернутись, подивитись, але я хвилювався так, що боявся упасти з груби.
— Готово! — нарешті прошепотів він.
Я з усиллям повернув голову й побачив, що голова його стала зникати в чорній дірці стелі, далі ввійшли туди плечі, потім ноги його стали розгинатись і з легким шарудінням все тіло всунулось у стелю. Мені стало вільніше на грубці. Я наготовився теж. Ноги його одна за другою зникли.
Тоді я підсунувся під дірку і теж уліз у неї.
— Швидше лізь! — сердито прошепотів Васюк і шарпнув мене за руку. Я нічого на це не сказав.
На горищі було холодно, темно і кожний наш шорох викликав луну.
— За мною! — дихнув коло мене Васюк, і я почув, що він став одходити од мене.
Він робив усе так, наче виріс на тому горищі.
Упевнено знайшов дірку на покрівлю, ловко проліз у неї й поміг мені пролізти. Потім злим і безапеляційним голосом наказав хапатись руками за шви покрівлі й повзти коліньми. І поліз. Я за ним. Він ліз тихо, нечутно, як кішка, але у мене щоразу під колінами покрівля гуділа так, що я аж цепенів весь і замирав. А Васюк зупинявся й з ненавистю шипів:
— У, ідіот чортів! Тихо, будь ти проклят!
Внизу ж і вгорі було тихо. Нас не чули. Чув тільки холодний вітер та чорні мовчазні димарі на покрівлі. Було моторошно, чудно.
Ми підповзли аж на самий край покрівлі з того боку, де будинок виходив на пустир. Васюк мовчки вийняв шворку, довго вовтузився біля ринви і, нарешті, прошепотів:
— Сиди тихо. Я полізу вперед. Як будуть стріляти, не лізь. Уб'ють. Чуєш?— Я полізу перший… — несміло вирвалось у мене.
— Ну, це чорта з два!
— Ти мене хочеш покинути…
— Іди к чорту! Сиди!
І став спускати ноги з покрівлі. Безумовно, він хотів, щоб піймали мене, а не його. Він наробить гамору, а мене піймають.
Він зник. Я вп'явся руками в ринву і зазирнув униз. На землі, під стіною, горіли далеко один від одного лихтарі, роблячи круг себе невеликі жовті круги. Але ні Васюка, ні вартового не видно було. Тільки ринва, до якої прив'язана була шворка, важко скрипіла й хиталась під незримою вагою.
Потім зразу затихла. Очевидячки він був уже на землі. Я, хапливо й трусячись увесь, схопився руками за ринву й перекинув ноги вниз. Налапав шворку, замотав ногами в повітрі і став спускатись. Шворка терла руки, тіло тягнуло донизу й таке було важке, що я аж здивувався тоді. Спершу я думав про вартового, як би не спуститись йому на голову, думав, щоб не робити гомону, але дедалі всякі думки пропадали й було тільки одне жахливе бажання — не зірватись. Я вже не перебирав руками, а просто сунувся весь, повісившись на витягнутих руках. Долоні горіли, ноги безпомічно висіли, по тілі проходили хвилі холодного жаху. Дедалі, то все більш і більш почував я, що сунусь швидше й швидше, що ось-ось руки мої не видержать і я гепнусь униз.
Трапився вузол. Пам'ятаю, одна рука моя сприснула, потім друга, замерло серце і… я почув, що шворки не стало в долонях. Потім шум в ухах і страшенний біль у нозі від чогось твердого. Я лежав на землі. Спробував підвестись. Не можу — права рука й нога за кожним рухом так болять, що краще десять років тюрми, ніж хвилина такого болю.
Я ліг. Очевидно ніхто не чув мого падіння. Так само вітер часами сердито пробігав понад стіною, так само хмура тиша панувала над темрявою.
Долоні боляче горіли, Холодна й мокра земля липла крізь промоклу одежу до тіла.
Але тупе байдужжя обхоплювало мене. Справа моя (це ясно!) погибла. Мене зараз знайдуть, заберуть і каюк. Васюк, певно, далеко вже. Ну, і бог з ним. Покинув — і бог з ним.
Я навіть на хвилину не подумав, що, може, він десь поблизу тут жде мене й зараз вернеться за мною. Чого ради? Що могло вернути його? Страх? Але тепер йому боятись мене нічого. Коли я й нароблю крику, то тільки ж мене одного й заберуть. Обов'язок товариша? Е, він силуваних обов'язків ніколи не визнавав — модерність. Чуття — один обов'язок його… А що могло бути більше його чуття — ненависти до мене? З ненависти він навіть навмисне кинув би мене тут. Навмисне. Ну, і бог з ним. Хай кида. Я зла йому не бажав. Я собі лежав під стіною розбитий, жалкий, покинутий, ну, хай. Зараз заберуть… Тільки б не били.
І раптом я почув якесь шарудіння у темряві, ніби хтось повз. Я напружено настороживсь.
Щось тихо покликало мене. Я хутко повернувсь у той бік і несподівано застогнав від страшенного болю.
— Що з тобою? Чого ж лежиш? — близько коло мене зачувся сердитий шепіт Васюка.
Це був він! Ніхто, як він!
Я навіть біль забув свій з чудного радісного дивування. І, пам'ятаю, мені дуже захотілось притягнути його до себе й зазирнути йому в лице — яке воно.
— Я впав… Ногу зламав…
— Я так і знав… Ідіот проклятий! Хапайсь рукою за шию мені, я понесу. Ну? Швидше ж!Голос був злий, повний ненависти.
— Не хочу! — різко одіпхнув я голову його.
— Я тобі говорю, берись! Чуєш ти, сволоч! Берись.
Ще трохи й він кинувся б на мене. В голосі його було щось надзвичайне, чудне, ніби хтось наказав йому там іти за мною й він не міг не послухатись, прийшов, але ненавидів за це мене ще дужче. І така була сила в цьому голосі, що я боязко й мимоволі покірливо схопив його за шию й повис на ній. Правою рукою він обняв мене за спину, підвівся і поніс. Хвора нога моя черкалась об землю з таким болем, що мені ставало млосно, але я не стогнав. Я весь час з гострим дивуванням силкувався зазирнути йому в лице і щось зрозуміти, побачити на ньому. Але темно було й бачив я тільки очі одні, напружені, напрямлені вперед, ніби слухаючі щось всередині у себе. Вигляд лунатика або заґіпнотизованого.
Тільки як я застогнав, він повернув до мене лице й воно знов виявило злу огиду.
— Тихо! Не стогни…
І озирнувся. Пустир темнів круг нас. Він обережно підтягнув мене вище і знов поніс, цупко держачи, боячись упустити.
Я знову застогнав. Він раптом сильно здушив мене й прошепотів:
— Ти замовкнеш? Ще раз застогнеш і я кину тебе, як собаку, тут!
І знов поніс, як брата, як щось надзвичайно цінне йому; ніс, як кішка носить у зубах кошенят своїх.
Позад нас понуро й грізно темніла мовчазна тюрма; вітер у буйнім танці крутився між нами, немов радів за нас; хмари, темніші ночі, заклопотано сунулись поперед нас, немов спішили попередити когось; а ми, як двоє звірів, міцно обнявшись, зігнулись, бігли у тьмі, озирались, спотикались, важко дихали. Так, мабуть, колись бігли наші пещерні прадіди, рятуючи один одного в темряві давніх ночей.
Іноді він зупинявся, клав мене на своє коліно, озирався до тюрми і, витираючи піт, напружено дивився туди. А я, заціпивши зуби від болю, гостро впивався в лице йому, шукаючи те, що перемогло ненависть до мене, любов до волі, страх смерти, що вернуло його до стіни.
Він ловив мій погляд, злісно стріпувався, мовчки з ненавистю хапав мене в обійми і знову ніс, обережно, цупко, як кішка кошеня своє.
І знову вітер танцював круг нас, а хмари незграбно сунулись уперед, немов спішили сповістити когось про перемогу чогось, такого ж темного, древнього й несвідомого, як вони, про перемогу чогось більшого за ненависть, страх, любов, більшого за нас. Спішили й незграбно сунулись поперед нас. А вітер, танцюючи, підганяв їх.
Васюк у ту ж ніч передав мене товаришам, не сказавши зо мною більш ні слова.
Ми розійшлись ще більшими ворогами.