Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Плавні горять
Смеркло. Вітер утомився цілоденною борнею, ізнемігся, заблудився серед вулиць, і в безладді тихо крутить пил і сміття і, плазуючи, питає: що-ж робити? де тут вихід? Вщух мороз, одлига дише і важка юга зависла у потомленім повітрі.
Темно. Сумно. Таємничо ніч спустилася над город, придушила в хмарах місяць, погасила дрібні зорі, притлумила рухи й згуки, — мов мерця сукном жалобним, чорним покривом укрила задрімавший тихий город.
Сподіваючись на місяць, ощаднії городяне ліхтарів не засвічають, лиш разками золотими сяють вулиці крамниці, а останні безпорадно потопають у мороці. Рух денний, їзда і гомін, все одлинуло мов хвиля і гуде оттам далеко, де ще вікна сяють світлом, — тут же в густому мороці лиш виття собаки чути, лиш ходу самотню часом, та нявчання пожадливе невгаваючих котів. День півсонно проморгавши, город твердо засинає, а наразливая думка серед темряви і тиші у безсонні морить душу, сушить мозок непокоєм. Тремтяча душа гукає: де-ж ти правдо? де ти сило? де ти, світло світовеє? І кругом усе так темно, безодмовно, безпорадно… Що-ж бо се? Гробовий покрив щось зненацька піднімає і яскравим грізним оком в чорну тишу зазирнуло, і од погляду страшного розірвалася жалоба, і сполоханії хмари мов рожевая завіса звідусіль заколивались. Розгоряється зірниця, розливається, як повінь і в крівавім хвилюванні вже півнеба обіймає; устають снопи искристі и тремтять пасма червоні.
Раптом блиснули в мороці вікна соннії будинків, пробудились на хвилину та одразу і загасли, тільки відблиском тремтючим ледві-ледві променіють.. і за шибами не чути ні трівоги, ці співчуття: то-ж не хатнє власне лихо, не сусідське безголов'я, то горять далекі плавні по той бік Дніпра старого, що заснув, закутий в кригу, — „хай горять! нехай палають! хай збавляють хоч потроху ту тісноту світовую, опорожнюючи місце для нових, що мають жити!“.
І на грізную картину вже уваги не звертає город сонний і байдужий.
А збентеженую душу образ лютої стихії вабить, тягне невідступно; вуха ловлять кожен вигук, кожен шелест, подих вітру, очі ловлять кожну искру, кожен рух в червоних хмарах, а уява владно пише-вимальовує картину: там покірнеє сконання беззахистної рослини, там безладня біганина, крики розпачі, змагання переляканих звіряток, вітру скіглиння зловроге, тріскот, гугот, хижий регіт невтриманої стихії. Вкупі все: надії, роспач, хіть життя і смерть видима, і тріумфи, і зневага — все злилося там докупи і в палкому пориванні келих вщерть переповняє. Смерть п'яніє з того трунку і, торкаючись об келих необорного життя, „віват!“ дико репетує і схиляється в дрімоті. А життя на п'яний вигук тихим словом одмовляє: „да воскресне!“ Все-ж то там, на тому боці!..
А на сьому? — смуток, тиша, вохкий морок, неодмовленим питанням у безладді крутить вітер пил та сміття шляхове… Відбляск заграви одбився, запалив нужденну душу і, як вихор од пожежі, мчить її в той край далекий — де життя росколихалось, наче хвилі окіяну: серце проситься туди, серце лине в небезпеку, до страхів, до саможертви, до величної звитяги. Геть од сонного мо̀року, од огидлого безділля! Ген туди, де ллються ріки — ріки праведної крови, де горить душа в надіях, де летять побідні гискри, а згоряюча неправда димом стелеться додолу, — де ціна життя дешева, а ціна свободи й правди піднеслася як ніколи, піднеслася над усе! де охочі саможертви шлях широкий устеляють до вселюдського ясного щастя, волі і братерства!
Але все те там далеко! Тут же темно скрізь і глухо і в огидлому мороці чуєш, як якісь істоти скрізь плазують обережно, чіпко держучись одного скарбу — власного життя, а за другії скарби ім байдуже! і не марять! Та коли й гадати їм, заклопотаним в шуканні стежки певної в тѐмряві, де-б найкраще, вигідніще зберегти свій скарб шкляний! Вгору ніколи ім глянуть од поважної роботи і на закиди, на поклик як ся ніч вони глухі!..
В небі заграва згасає, город твердо, тяжко спить, заблудившись, у безладді, квилить вітер тиху скаргу, очі пилом засипає, а важкий морок стає ще темніщій, ще густіщий…