Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Суперечка
| ◀ Буревістник | Твори Кн. I Суперечка |
Скеля ▶ |
|
Устало на небо веселеє сонце, зирнуло, всміхнулось привітно на любих дітей молодих, що в обіймах кохання і досі дрімають.
Які-ж то у сонечка діти, які то коханці щасливі?
Кохана — земля-чарівниця.
Зубчастії гори віночком блакітним вінчають її, зелені луги і сади кучеряві поясом пишним підперезали її; зпід його одежа червона важкими згортками пада униз, а поділ весь унизан камінням рябеньким.
Коханий — то буйнеє море.
Зелено-блакитний жупан на йому полами шовковими тихо хвилює і блеще од проміня сонця, неначе камінням унизаний весь дорогим, а піна мереже смужками перлистими його вподовж і поділ обкладає рясним брузументом.
Всміхнулося сонце у друге: земля пробудилася перша і вся счервоніла, ніби засоромилась, стала вона надівати темні стрічки холодків та прозорі серпанки туману. А море ще спить, не проснулось і плеще крізь сон, і горне кохану, цілує тихенько.
Всміхнулося сонце у третє, сказало: „Кохайтесь щасливі!“ Зітхнула земля, усміхнулась усмішкою щастя, засяла красою.
Між горами в темній безодні таївся, мов гадина, вітер лукавий: він на ніч туди спочивати ховався після денної роботи: усе по-над світом літав він, усе розглядав та підслухував, брехні носив-переносив. Ось постеріг він, що сонце святе усміхалось комусь-то привітно і заздрістно стало йому і тут перешкодить схотілось. Виліз тихесенько він, крадеться тихо ярами, хиляється по-під кущами, усе стереже-наглядає, кого святе сонце вітає. І ось вже доглядівсь. Заграло ненавистю серце; підняв він похнюплене чоло з трави, прошумів між гілками, скубонув з пересердя дуби за чуприну й понісся на крилах могутніх.
Літав, метушивсь він чимало та землю влещав, намовляв, щоб зрадила синєє море.
Що-ж? так не слухала земля: як вірна дружина все так-же ласкаво спокійно на море вона поглядає, уся червоніє рум'янцем веселим. Узлився ще гірще вітер лукавий: і виє, і свище, і сичить, мов гадюка.
Покинув він землю, до моря припав, під боки штовхає і шепче на вухо брехливії вісти, що буцім кохана ізрадила милого, буцім вночі не йому простягає обійми, а небові темному, зорями вшитому рясно.
Не слухалось море, тихо крізь сон буркотало: „Та брешеш! та брешеш!“ Брехун не втихав і плів ще мудріще-хитріще. Добився свого: повірило ворогу море, проснулось, зирнуло сердито, кинулось раптом і стало кохану питати: „Чи правда тому, чи неправда?“ Нічого не каже кохана: все так же ласково обійми йому простягає, блещить — червоніє під сонцем. Вразила усмішка ся милого: кинувся він і почав дорікати коханій, що мабуть не любить його, коли вже на лемент, на сльози його не вважає.
Земля все мовчить.
— Кажи-ж чи, то правда? Чи правда? — вже грізно питає розгніваний милий. Земля все мовчить, і усмішка пропала, сутінок пробіг по виду, поблідли й роскішнії шати.— А! так се правда! Так ось як кохаєш ти вірного друга свого! Боїшся і глянуть тепер йому в вічі!…
Земля загорнулася в темний серпанок щільніще, — мовчить, а море лютує, а море реве, скаженіє, плює перлистою піною, злими слізьми обливається, дико шпурляє на беріг пісок золотий, камінці-самоцвіти — дарунки, що мила колись дарувала. Вітер радіє: як хижий орел над сполоханим сірих гусей табуном він літа і бавиться їх переляком.
І довго ревло-скаженіло роздрочене море; закутана в темний сутінок, довго і мовчки дивилася скривджена мила на лютого друга. Розгніване сонце сховало обличчя у синюю хмару, всім сумно було і ніяко, лиш вітер один утішався: ревів, реготався і скиглив, аж поки себе вдовольнив, — втомився, поліз спочивати в безодню.
Ще біснувалося море, та нікому більше дрочить його, — тихше і тихше ставали незграбні докори, втомилось воно лютувать, лиш збентежено якось в безладді питає: „Чи правда, чи правда?“
А мила мовчить.
Вже й сонце, прощаючись на ніч, глянуло з хмари червоно-сердитим лицем: — не вгамується море ревниве, не прощає йому і земля, не вітає його вітерцем легкокрилим.
Заснуло сердитеє сонце, розбіглися жваві хмарки, поставлені сонцем на варті, і срібно-ясний молодик засяяв на спокійній блакиті. Цікаво перехиливсь з вишини, загляда на сердитих коханців і ось усміхнувся й посипав додолу срібним ласкавим промінням на землю й на море. Скинула мила своє покривало і знов засіяла красою, всміхнулася милому так, як і перше сміялась. Стрепенулося море, побачивши дивну красу, зажевріло місяшним сяйвом, заколихалися груди його од кохання і кинулось море до ніг чарівниці-землі, припадає, цілує і просить прощення, а місяць лукаво моргає на них з-за гори, кивнув на останці, сховався за гору. Земля соромлива ще далі обійми свої простягла, дихнула на милого духом пахнючим і теплим, а милий зітхнув, затремтів і обидва в палкім поцілунку завмерли…