Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Тополі
| ◀ Хвиля | Твори Кн. I Тополі |
Морське серце ▶ |
|
Високі, стрункі, мов стрілки, здіймаються в чистеє небо чотирі тополі зелені: балакають з вітром, вітаються а сонцем, без вітру ж шепочуться поміж собою, а темної, тихої ночі співучеє море гукає до їх приязненько.
Мурований темний колодязь між ними, що має глибоке коріння, загадано завше мовчить та блещить таємниче…
І рано і вечір татарські дівчата спішать-поспішають до пишних тополь: мають по вітрові білі серпанки, пишно по плечах розсипались коси — дрібушки, привітно дзвенить голосок, а очі блищать і іскріють, а очі говорять без мови. Чого-ж се дівчата так люблять тополі? Чому, поминувши і биструю річку, і другі усі криниці спішать, щебетухи, що-вечера й ранку і довго води набірають, додому не йдуть? Спитайся — нічого не скажуть, лиш глянуть здивовано в вічі тобі і знов озирнуться привітно до тих же тополь.
Чого се о півдні дітвора не там, не на сонечку теплім, не там в холодку під горою, а тут тільки грається любо? Спитай — нерозумні не скажуть.
Чого се старий, покарлючений старістю, дід цілісенький день під тополями мовчки сидить, або иноді щось там белькоче та тихо кива головою? Спитайся — і мудрий всміхнеться, покаже рукою кругом на все Боже створіння, а очі померклі з ласкою тихо спиняються все-ж на тополях. Немає одмови, нема од людей. А тополі шумлять та гойдаються, листочком грають, неначе все жалібно просють, щоб вислухав одповідь їх, їх мову німу зрозумів-би і скріз росказав-би по світі. Ось сонце сідає: з червоного неба приймає його в обіймах широке хвилястеє море, і сонце останній свій погляд ласкаво спинило на тих гостроверхих тополях. І вітер, прощаючись з ними, ще раз на добра ніч промчавсь по верхів'ях, — безладно хитнулось гілля, зашуміло сердито, а він вже понісся, пустуючи, далі. Погасла зірниця, стемніла блакить, все задрімало, лиш поночі тихо журливо лепечуть тополі, та море гукає до їх — обидва жаліють, що берег крутий не пуска їх зійтись побалакати щиро.
Аж ось з-за гори випливає місяць ясний та приємний — усе усміхнулось, усе просіяло і темна Алма, мов гадюка, блиснула на луці між верб, і сивий полинь на горі заблищав, наче срібло. В прозорім повітрі тополі мов тії черниці стоять, темноризі, та тихо шепочуть. Усе насторожилось слухати давні казки, що роскажуть сумнії тополі.
Раз перший кивнули тополі, і тиха дрімота весь мир обняла, і море, вкладаючись спати, тихесенько плеще об беріг. Удруге хитнулись тополі і все, що бувало чи нині, чи вчора — забулося, зникло усе, і місяць біленькою хмаркою вид свій блискучий прикрив.
Хитнулись утрете — й картини минулих часів попливли пред очима. Ворушаться темні гробки, каміння устало, построїлось в город, а трави та всохлий бур'ян піднялись аж до неба, садами ввесь степ облягли, Алма зашуміла, луги затопила, сягає до скель і леліє, мов срібная риба лускою.
Дихнув вітерець і ожив стародавній той город, завештались люди, верблюди ревуть, голосить руниста отара, співають дівчата, по воду йдучи, на конях скріз хлопці гарцюють і сонце — не місяць на небі вже сяє, і ввесь Божий мир святкує веселеє літо, співає і шле аж до моря Алму бистрохвильну — йому розказати про тихе щастя своє, привітати бурхливеє море.
Дихнув вітерець ще удруге.
З за гір піднялася і сунеться хмара. Не хмара то суне, не грім гуркотить, то ворог із військом іде — од жалю червонії гори аж стогнуть.
Сполох скрізь панує: отари розбились, скотина безладно реве, а люди ще гірші од звіра, ганяються хижо за людьми, і люди біжать од людей з плачем та прокльоном. На самім базарі палає крівавая січа, і падають люди, мов жито під гострим серпом, і кров'ю базар червоніє, і галас страшенний лунає аж в горах…
Замовкло, все тихо, все спить — хто на віки, а хто на часину, до поки той ворог, що кров'ю упився, не стане тверезий, щоб знову губити.
В великім будинку лиш досі не сплять: старшина військова бенкетує; там гомін, там регіт, музика гремить і ллється вино, і ллються там нищечком сльози у бранців і бранок вродливих.
А там за стіною слуги ворожі готують, вбірають кімнату: весь діл килими дорогі застелили, зверх їх полягли подушки все шовкові, гаптовані золотом, футра м'які, оксамитні, одвабні халати. Солодко — смачно поснуть там побідники п'яні після важкої роботи!
В темній хатинці замкнуто четверо гарних дівчат. Не плачуть дівчата, бо вибігли сльози усі, не говорять, бо голос од горя однявся, — мов камінь той, білі, німії сидять та мовчки здрігаються, як часом хто пройде проз двері.
От менша й питає: „Чого вони нас не вбивають? Жаліють, чи може забули? Чи може їм соромно стало, що й так наробили скрізь лиха“?— Ох сестро, маленька єси, нерозумна хоч рівна на зріст ізо мною! — сказала їй старша сестра: — не сором тим клятим, не шкода дівчат молодих, що забули вони нас безщасних. Не вб'ють вони всіх нас одразу: ні, кожному смерть лиш одна на віку, а нам безталанним судилось по двоє. Всі люди, вміраючи, просять, благають, щоб ще хоч годину пожити, а ми будем плакать благати, щоб смерть дали нам раніше, а нам не дадуть! Жінки, дівчата, діди й парубки, що померли сьогодня, всі знають, якими на той світ прибудуть, а ми — не жінки, не дівчата…
Сестриці, подружки? тікаймо! Я бачу щілинку в горіщі — тікаймо мерщій із неволі! Тікаймо до вільного моря!
Схопились, дівчата, засяли, заграли їх очі, і тихо і ловко, як гірськії кози, із горниці вилізли миттю на кришу. Побачив їх місяць — сховався за темную хмару, і сад укривав їх гіллям, як бігли вони через його.
І море уже недалеке назустріч їм дихає свіжо і плеще помалу, пестливо колише на хвилях малого човна.
— Сестриці, сестриці — догоня!
— Нічого, сестричко: тут близько колодязь!
— А на що, сестрице? питається менша…
Добігли дівчата. Обіймемось, сестри! прощайте, лебідки! — сказала найстарша: — колодязю — брате, сховай нас од сорому, любий!..
Догоня вже близько, догоня добігла, шукає — нікого немає, лиш сад шепотить таємниче, а темний колодязь мовчить, не розкаже. А море чекало — чекало, розсердилось, хвилями встало, розбило і човник об камінь, а любих гостей не діждало…
Минула бурхлива година, і віки важкою ходою пройшли над тим місцем, де город стояв стародавній: стіни розсипались, всохли сади, Алма, повновода колись-то, ледве дзюрчить по каміннях. Вигибли всі до душі колишні мешканці і їх вороги; почорнілі гробки простяглись по степу, а глибокий колодязь все так-же мовчав і все так-же в його глибині ключ невидимий дзюрчав.
Настала і друга година. Забутеє місто знову ожило, построїлись слободи вбогі, татарські дівчата порослую стежку уп'ять протоптали, по воду йдучи. І не втерпів глибокий колодязь: схотілось йому розказати гостям своїм любим про давню билицю; і тільки колодязь німий се подумав — чотирі тоненькі тополі виросли й стали круг його, шумлять і шепочуть, вітають і сонечко в небі, і море далеке і любих гостей, гостей молодих, розказують дивню билицю, і слухає мовчки глибокий колодязь, а море то плаче, то б'ється, лютує, що берег крутий не пускає його пригорнутись до любих журливих тополь.