Твори (Котляревський, 1922)/Том 1/Передмова

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори. Том 1
Іван Котляревський, під ред. Богдан Лепкий
Передмова
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Передмова.


Батько відродженої української літератури, автор знаменитої „Енеїди“, Іван Котляревський, родився 29. серпня ст. ст. 1769. р. в Полтаві. Дід його був діяконом, батько Петро (дворянин), служив при полтавському маґістраті канцеляристом.

Читати й писати вчився Іван Котляревський у дяка. Десятилітним хлопцем поступив на цивільну службу „въ штатѣ бывшей новороссійской канцеляріи“. Прослуживши там літ чотирі, поступив 1783. року в полтавську духовну семінарію, котру й скінчив року 1789.

По скінченню семінарії не пішов слідами ані діда, ні батька, лиш став учителем панських дітей. Перебуваючи по панських дворах на Полтавщині пізнав гаразд панське і селянське життя, зрозумів цей контраст, який був тоді між паном а селянином, навчився, як не можна краще, народньої мови, бував на досвідках і вечерницях, втягнув, так сказати, в себе арому народнього життя. Що душа потягла його не в сторону помосковщеного панства, лиш на бік української народньої стихії, на це дають нам докази його щире народні твори. Мабуть не мало до цеї націоналізації Котляревського причинився Сковорода, філософ-мораліст і великий народовець, котрий заєдно ставав на бік покривдженого українського простолюдина, як це колись давніше робив Іван Вишенський.

І часи, в котрих Іван Котляревський проживав свої дитячі та молодечі літа, були такі, що талановитий і вражливий хлопець мусів політично освідомлюватися, розуміючи тую велику кривду, яка діялася його рідній країні і його рідному народові.

Скасовання гетьманщини (1764) було ще цілком свіжою, великою подією, раною не загоєною, котра хоч-не-хоч боліла кожню вражливу українську душу.

А руїна Запорожської Січи (1775) відбувалася тоді, як Іванові Петровичеві минуло шість років. Він уже гаразд розбирався у тому історичному факті і певно, що не тільки слухав, але й плакав, слухаючи пісень про те, як Москалі підступом увійшли на Січ, як понищили гніздо козацької слави і як вивезли останнього кошового далеко на північ.

Саме тоді (1783. р.) як Котляревський вступав до семінарії знесено козацькі полки, а заведено російський мілітарний устрій. В два роки пізніще появилася „жалованная грамота дворянству“, котра була нічим иншим, як лиш масовою зрадою козацької старшини та закріпощенням міліонів вольного, українського народу.

Поневолення України було довершеним фактом і з факту цього здавав собі справу такий тямущий хлопець, яким був Котляревський, тим більше, що по панських дворах, у яких він проживав, певно не про що друге й балакали, як про ці великі політичні переміни, а й Полтава теж не затулювала уший на ці вісти, що мов громи настигали далекої столиці.

Тут і лежить основа того політичного світогляду, який золотою ниткою тягнеться крізь усі твори Котляревського, тут і криється секрет тої великої ролі, яку він відіграв в історії нашого народнього відродження.

Року 1796. поступив Іван Котляревський на військову службу як кадет. 1799. р. іменований підпоручником і тогож року став поручником (5. лютого). Року 1806 — 1807 брав участь у поході на Молдаву й за Дунай, де визначився хоробростю, а на другий рік кидає військову службу в ранзі капітана і 1810. р. стає „смотрителем“ інституту для бідних дворянських дітей у Полтаві. Великого 1812. року прийшлося йому ще раз мати діло з військовими справами. Йому доручено скласти козацький полк для боротьби з Наполєоном. Сповняючи це доручення їздив він до Петербурга і за кордон.

Року 1817. дістав чин майора, а 1822. обрано його членом петербурзького товариства „любителей россійской словесности“ (членом такогож самого харківського товариства був він уже перше). Тут не від речі згадати, що був він членом полтавської масонської льожі (до р. 1825.), а також членом „біблейського товариства“ та бібліотекарем його філії у Полтаві. Коли заходом ґенерал-ґубернатора кн. Лобанова-Ростовського заведено в Полтаві аматорський театр, Котляревський приймав у йому живу участь. Бував також частим гостем у кн. Рєпніна і для його театру написав свою оперету „Наталка Полтавка“, яка появилася на сцені полтавського театру 1819. року.

Опісля появився там також і його „Москаль Чарівник“.

В товариствах був Котляревськии бажаним і дуже любленим гостем, як образована і багата в досвід людина, як знаменитий оповідач, як чоловік із щирим, правдиво українським гумором.

Цей гумор не опускав його до смерти. Видно його скрізь у творах і в життю, хоч бували в йому й доволі важкі моменти.

Року 1829. став Іван Котляревський нездужати, 1835. пішов у відставку і доживав віку в своїм батьківськім домику біля полтавського собору, який так гарно змалював Тарас Шевченко.

Умер 29. листопада 1838. р. в тому самому домику, відпустивши перед смертю на волю своїх кріпаків-прислугу. На його могилі стояв зразу дуже характеристичний для цього часу нагробник. (Колюмна з двораменним хрестом і точена з дерева огорожа). Тепер там стоїть марморовий нагробник з погруддям поета, увінчаним вінком та з однораменним хрестом.

Кругом могили гарна огорожа з заліза й високі тополі та буйні цвіти.

Крім цього в Полтаві збудовано батькові відродженої української літератури величавий памятник з погруддям і чотирма барелєфами із його творів. Відслонення цього памятника в великі роковини стало загальноукраїнським національним святом і найкращим доказом, як високо наш народ цінить заслуги Котляревського.

Писати став Котляревський ще в семінарії. За те його й прозвали „рифмачем“.

Та з цих його перших писань нічого не осталося, бо, як знаємо, він і з „Енеїдою“ не спішився до друку і колиб не видрукував її був без дозволу автора український дідич Парпура, то Бог вість, що булоб сталося з цим знаменитим твором. „Енеїду“ став він писати мабуть за часів свого учителювання по селах, продовжував на військовій службі і три части цеї травестії появилися 1798. р. п. з. „Енеида на малороссійскій языкъ перелицїованная. И.Котляревскимъ. Часть І. Съ дозволенія Санктпетербургской Цензуры. Иждивенїемъ М. Парпуры. Въ Санктпетербургѣ 1798 года.“ Після заголовного листка йде чиста сторінка, а на ній написано: „Любителямъ малороссійскаго слова усереднѣйше посвящается.“ (Ця посвята мабуть додана Парпурою.)

Цей Парпура був багатим, конотопським шляхтичем, з козацького роду. Був це чоловік освічений, який брав участь в тодішньому літературному життю. Помер 1828. року, оставляючи щедрі записи на просвітні й гуманітарні ціли. На університет в Харкові дав 16.000 карб., а на конотопський шпиталь 40.000, — на тодішні часи великі гроші! Про охоту заробити на виданню „Енеїди“ не може бути й мови, радше треба гадати, що Парпура пізнав велику вартість твору і поспішився видати його друком, боючись, щоб не запропастився він мандруючи з рук до рук.

Що Парпура зробив це без дозволу автора, треба толкувати вісткою, немов то Котляревський запропастився. (Він служив тоді прапорщиком в сіверськім драгунськім полку, об чім міг Парпура й не знати.)

На всякий спосіб нам треба дякувати Парпурі за отеє перше його видання, бо воно стало угольним камінем нашого відродження, здобуло Котляревському славу і мабуть заохотило його до дальшої літературної праці. Друге видання „Енеїди“ вийшло в Петербурзі з друкарні Ґлазунова і мабуть йогож таки накладом.

Сам автор видав її уперве року 1809 в Петербурзі п. з. „Вергиліева Энеида на малороcсійскій языкъ переложенная И. Котляревскимъ. Вновь и исправленная и дополненная противу прежнихъ изданій. Часть первая. Санктпетербургъ, въ медицинской типографіи 1809 года“. До цього видання додана четверта частина і пороблено справді багато відмін. На прикінці додано 18 сторінок словника.

Це було перше й останнє видання за життя автора. Ѵ. і ѴІ. пісня появилися в періодичних виданнях у 20 до 30 років. Цілу „Енеїду“ приладив Котляревський до друку, але вона появилася що лиш 1842. року в Харкові, накладом книгаря Волохинова.

Це видання взяв за основу Єфремов, видаючи твори Івана Котляревського в Київі 1909. року. Видання Єфремова, тепер фундамент видань Котляревського, бо воно зладжене дуже старанно й осмотрене науково-популярним апаратом та ще прикрашене гарними ілюстраціями Василя Корнієнка. Всіх видань „Енеїди“ маємо доси поверх 30.

Були такі, що гадали її вартість обнизити тим, що немов то вона написана під впливом російської травестії Осіпова. Алеж травестії тої ніхто нині не знає, не друкує і її навіть дуже тяжко добути, а між тим „Енеїда“ Котляревського, це поруч „Кобзаря“ мабуть найпопулярніща книжка в українській літературі, вона доволі добре звісна і в російськім суспільстві, а не зашкодить пригадати, що вже 1812. року мала вона такий розголос, що Наполєон, утікаючи з Москви, забрав її з собою, як одну з замітніщих появ.

„Енеїда“ — це не тільки і гумористична травестія звісного Верґілієвого ориґіналу, це великий образ політично-суспільного і культурного побуту на Україні на переломі ХѴІІІ. і ХІХ. століття.

В образі тім, повнім руху, темпераменту, повнім гумору і правдиво козацької широкої вдачі, в образі на диво гармонійнім і колоритнім, відбилася вдача нашого народу, його звичаї й обичаї, його одяг, їжа, забави, товариські форми, його охота до своєріднього, а нехіть до імпортованої чужини, відбилася незлобива критика накиненого чужого хламу і туга за своїм власним добром. Це не травестія, а скорше національна епопея в жартовливій українській формі.

Багацтво детайлів, слів, зворотів, зближає „Енеїду“ до барокового стилю, алеж це такий чудовий український барок, як ті архітектурні барокові зразки, що остали в нас на Україні. Годі сказати, чи Котляревський як раз таку форму вибрав по зрілій розвазі, чи інстинктово, але „Енеїдою“ він зробив справжнє чудо. Показав своїм і чужим, що українською мовою можна написати не лиш журливу пісоньку про нещасливу любов козака і дівчини, але й великий, епохальний твір, привчив і своїх і чужих читати по українськи й любуватися запашними чарами приниженої „хахлацької“ мови і приневолив наших і чужих панів та достойників, мов у дзеркалі побачити свої обличчя, почути великі гріхи супроти українського народу. В І. і ІІ. частині змалював пригоди троянських бурлаків, (а властиво козаків по збуренню Січи); в ІІІ. описуючи пекло висказав не одно гірке слове правди на адресу панства й урядництва; в ІѴ. згадав кращі часи (гетьманщину), а в Ѵ. і ѴІ. дав доволі гостру сатиру тодішного свіжо спеченого на московський лад українського панства.

„Енеїда“ має таким чином велике не тільки літературне, але й політичне значіння. На ній виховалися цілі покоління свідомого не українофільства а українства, а найкращим доказом її вартости може послужити це велике поважання, з яким до неї і до Котляревського ставився найбільший український поет Тарас Шевченко, котрий у своїй оді сказав:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люде,
Поки сонце з неба сяє
Тебе незабудуть.[1]






  1. Про инші твори Котляревського буде мова у другому томі.