Твори (Коцюбинський, 1955)/1/Примітки
| ◀ Цвіт яблуні | Твори. Том І Примітки |
|
Вперше цей твір надруковано в „Україні“ за 1924 р., кн. III. Автограф зберігається в Чернігівському музеї М. М. Коцюбинського.
Історія цього твору така: як згадує Ол. Саліковський у своїх спогадах про М. Коцюбинського („Из воспоминаний о М. М. Коцюбинском“, „Украинская жизнь“, 1916, кн. IX), він бачив цей твір десь року 1884—5. В той час Коцюбинський жив у Вінниці і часто бував у домі місцевого священика П. І. Вікула, де збиралося товариство, що цікавилось науковим і літературним життям. Бував тут і відомий етнограф, співробітник „Киевской Старины“ Ц. Нейман. Нейманові й передав Коцюбинський свій перший твір на перегляд. Саліковський пригадує, що він бачив у П. І. Віперса рукопис цього оповідання, при чому додає, що „в конце тетрадки он (Нейман) написал несколько менторских строк, в которых советовал автору бросить несоответствующее ему занятие и „не калічити святу нашу мову“.
В архіві М. Коцюбинського зберігся рукопис цього твору, але він не відповідає описові Саліковського. Можливо, це інший примірник. Написаний він у двох зшитках (на 62 сторінках) шкільного типу, синювато-зеленого кольору. Згадуваної приписки Ц. Неймана в ньому немає. На кожному з зошитів наклеєні цифри, на одному — 1, на другому — 2, вирізані з одривного календаря, і відбита печатка: „Михайло Коцьубинській“. Повний заголовок його такий:
Андрій Соловейко, або вченіє свит, а невченіє тьма.
Зложив
Михайло Коцюбинський
1884 року“.
Вперше цей твір надруковано в „Україні“ за 1924 р., кн. IV. Автограф зберігається в Чернігівському музеї М. М. Коцюбинського.
Твір написаний в одному зшитку з оповіданням „Дядько та тітка“. Зшиток не підписаний, але немає сумніву, що це твори Коцюбинського. Під „21-го грудня, на Введеніє“ дати не проставлено, але треба гадати, що твір написаний, певно, у 1885 р., бо дальший твір „Дядько та тітка“ має дату: „4 лютого 1886 року“.
Спершу в рукопису заголовок був такий: „21 ноября, на Введеніє“, а потім „ноября“, виправлено на „грудня“. Цей чудний для теперішнього читача переклад можна пояснити тим, що до недавнього часу назви останніх місяців року не були сталими: „декабрь“ звали тоді „студнем“, а „ноябрь“ — „груднем“.
Написано цей твір „ярижкою“.
Друкуємо за автографом.
Вперше надруковано 1925 р. в V томі „Творів“ М. Коцюбинського, вид. ДВУ. Автограф зберігається в Чернігівському музеї М. М. Коцюбинського.
Написано рукопис „ярижкою“ в одному зшитку з „21-го грудня, на Введеніє“. В кінці дата: „4 лютого 1886 року. Винниця“.
Друкуємо за автографом.
Вперше цього вірша опубліковано в „Записках історично-філологічного відділу ВУАН“, кн. XV, 1927 р., Київ.
При публікації зазначено, що цього вірша Коцюбинський написав у листі до своєї приятельки Марії Федорівни Мальчевської, як новорічне побажання на новий 1887 рік. Оригінал не зберігся.
Вірш цей зберігся у двох редакціях. Список, який зберігається в архіві М. М. Коцюбинського в Чернігові (наведений у нашому виданні), дечим відрізняється від списку, що зберігався у Марії Федорівни Мальчевської. На першому списку немає присвяти „Марусі М.“ (М. Ф. Міхневич); написаний він начисто „ярижкою“.
Список М. Ф. Мальчевської зберігся погано — розпався на клаптики; деякі з них загубились.
Подаємо тут цей список. Одірвані рядки автографу подаємо в дужках [ ], за теперішнім правописом.Як ранім морозом — [побитії квіти]
Головы[1] сумно додо[лу схиляють,]
Як нібы тугою [та горем повиті]
Завчасу и марне [навік пропадають, —]
Оттак тепер [молодь досхочу невспіє]
Жыттем молоде[цьким у світі пожити,]
Гляды — уже в ёго в[олосся сивіє]
Дывысь — уже в ёго [і серце розбите].
Из чого на світі [те лихо коїться]
Що забороняє на[м весело жити].
Від чого так бо[ляче серце ятриться].
Чы ж то мы не вміе[м мир Божий любити.]
Эй де-там! Эй де-[там! Гарячим коханням]
Здолалы б мы світ [весь нагріти,]
Знайшлы бы мы місце і чыстым бажанням —
А нам так і гірко і тяжко так жыты.
Бо кругом з неправды и горе й бідота,
Аж серце стыскае від страшної мукі…
А поміч даваты… даремна турбота: —
Хоч розум розвязан, так звязані рукі…
Така то, така то, дівчинонько гожа,
[Людей на цім світ]і прычына морочыть…
Хоць як бы там пышно не росцвіла рожа —
[Зів'яне завчасно], як хробак підточить.
Вперше опубліковано цього вірша в „Записках історично-філологічного відділу ВУАН“, кн. XV, 1927 р., ст. 126.
В архіві М. М. Коцюбинського зберігається ориґінал цього вірша. На ньому немає заголовку „Шановній пані Н. Г.“
Там таки в архіві зберігається й початок списку цього вірша, на якому стоїть і заголовок. Наводимо цей список:
Як променем щастя, спахнувши, засяють
Ті очі, мов зорі,
А хвылі відрады серденько гойдають,
Мов човен на морі —
Як хочеться долі і другім жадати,
Тоді памятайте про мене згадати.
Публікатор висловлює думку, що присвята „пані Н. Г.“ може вказувати на приятельку Ц. Неймана та Тжцінського — Габріолович.
Дату написання цього вірша треба, певно, віднести на кінець 80-х рр.
Вперше опубліковано в збірнику „Україна“, 1926 р., кн. 1
„Маруся Н.“ — Марія Зосимовна Недобаровська, дочка З. Ф. Недобаровського, автора „Моїх спогадів“ („Киевская Старина“, 1894, т. VII) та ін. Недобаровські з 1883 р. і до 1893 жили у Вінниці і були в близьких товариських відносинах з родиною Коцюбинських, особливо з Михайлом Михайловичем, з яким потім листувались. Листи ці загинули.
Вірш „Марусі Н.“ написаний на аркуші лінованого в клітку паперу, певно, з бльокнота. Написаний вірш „ярижкою“. Як згадується в публікації, М. З. Недобаровська так розповідає історію цього вірша: одного разу вона і М. М. пішли гуляти за місто. Недобаровська була чогось сумна. М. М. багато говорив про кохання, старався її розважити, а потім на другий день приніс цей вірш.
Вірш цей написано в кінці 80-х рр., але коли саме, Недобаровські не пам'ятають.
Ориґінал зберігався у Недобаровських.
Вперше надруковано в журналі „Дзвінок“, 1890 р., № 8.
Дата — „29 березіля 1890“. В архіві М. М. Коцюбинського зберігається рукопис цього твору. Написаний він на піваркушику поштового паперу.
Проти друкованого тексту в цьому рукописі є відміни. Після другої строфи в ньому є ще така незакреслена строфа:
На стінах світлиці біленькіх-снігових
Замріє малюнок напрочуд чудовий:
Козак виїжджає бряжчить острогами,
Сестричка вмиваєсь дрібними сліз(к)ами.
Над третім рядком є ще один варіянт так само незакреслений: „Козак (іде, іде) бряжчить острогами“.
Передостанній рядок написано замість такого: „За садом посієм ми жито на полі“.
Вперше надруковано в журналі „Дзвінок“, 1891 р., № 15, стор. 121—123.
Автограф датовано „6 січня 1891 р.“. Зберігається в Чернігівському музеї М. Коцюбинського.
Друкується за текстом „Дзвінка“.Дата написання, позначена в автографі, — 18 липня 1891 р., с. Лопатинці. Вперше надруковано в журналі „Дзвінок“, 1891 р., № 16, стор. 129—132.
Друкується за текстом „Дзвінка“.
Дата написання, позначена в автографі, — 15 листопада 1891 р., с. Лопатинці. Вперше надруковано в „Правді“ 1892 р. за серпень, вересень і жовтень.
Коцюбинський надіслав був рукопис „На віру“ до журналу „Зоря“, але звідти одержав від редактора журналу Василя Лукича такого листа (подаємо уривок):
„Ваша повість „На віру“ наспіла теж, і я прочитав її швиденько, дякуючи дуже гарному і виразному письму. На жаль одначе мій превеликий, — не можу її помістити в „Зорі“, бо сюжет її такий, який у нас в Галичині вважається неморальним. Вам, Добродію, може се стане смішно читати, але воно суща правда. У нас взагалі „жити на віру“ вважають неморальністю, так як дітей „неправих“ клянуть лише в суспільності. Походить се, мабуть, з того, що у нас попи мають чималенький таки вплив на нарід і вони дбають о те, щоб люди не жили на віру. Знаю добре, що у Вас інакше, — але так як наші редактори мають великі неприємності, наколи містять щось погане про життя попів чи ченців, хоч би українських, так і я мав би що слухати, коли б помістив повість, котру вважали б у нас неморальною. А не треба забувати, що „Зоря“ се не моя власність, а товариства імени Шевченка.
Не гнівайтесь, Добродію, на мене за те, що я не в силі дати місця Вашій праці у „Зорі“, — але справді годі. Вона одже стоїть до Вашої розпорядимості. Може її передати „Правді“?“
Одержавши, очевидно, від Коцюбинського згоду на те, щоб передати рукопис повісти до „Правди“, Лукич в другому листі до Коцюбинського від 10 вересня 1892 року писав:
… „Вашу повість „На віру“ передав „Правді“, і так редакція, як і читачі вельми з неї задоволені. А треба вам знати, що „Правда“ не потрібує так оглядатись на все, як „Зоря“, на котру дивиться остро цензура урядова і цензура передплатників, що не хотіли б бачити нічого, що б порушувало їх чувства релігійно-моральні. Можна б очевидно спорити проти тому, чи іменно такі речі, як згадана повість нарушують ті чувства, але факт єсть, що у нас в Галичині виробилась така опінія… Єї треба викорінювати, але дуже злегка“…
І повість була надрукована в „Правді“.
В архіві М. М. Коцюбинського зберігаються два рукописи повісти „На віру“: один — чернетка рукопису з поправками і другий — переклад повісти на російську мову.
До російського тексту в примітці до заголовку Коцюбинський написав такий коментар про „життя на віру“:
„Под таким названием известны в Подольской губернии (а также в Киевской и Волынской, в Галиции) гражданские сожительства в крестьянском быту. Много различных условий и причин вызывают это явление. Чаще всего живут „на виру“ в том случае, когда канонические преграды мешают легализации брака, а экономические условия побуждают к совместному сожительству. Так, например, крестьянин, похоронивший трех жен, для поддержания хозяйства, для сохранения обычного течения семейной жизни, с которой он свыкся, ищет себе подруги и находит ее обыкновенно в лице вдовы, похоронившей трех мужей, или в лице бобылки, брошенной мужем. У более молодых причиною вступления в гражданский брак часто бывает неудачная женитьба, невозможность ужиться с мужем или женой при влечении к другому лицу. Контингент живущих „на виру“ с женской стороны пополняется в значительной мере „покрытками“, желающими как-нибудь пристроиться, а с мужской — зашлым людом, быть может оставившим свои семейства на родине. (В особенности по селам, где существуют сахарные заводы). Несмотря, однако, на распространенность описываемого явления, мне никогда не приходилось встречать или даже слышать о гражданском сожительстве между холостою молодежью.
Словом, жизнь ставит много задач, которые так или иначе нужно решить, а крестьянская находчивость не обинуясь рассекает гордиев узел, если его нельзя развязать.
О распространенности сожительства „на виру“, о территории, которую захватило это явление, — точных сведений не имею. В Подольской же губ. мне приходилось встречать села, где насчитывают более десяти семейств, живущих „на виру“. В Киевской губернии, на Волыни, в Галиции — тоже известны подобные факты. По всей вероятности можно встретить их на левой стороне Днепра (так в Черниговской губ., Сосницкий уезд); жена, бросившая мужа, называется „покыдячкой“, а если сойдется с другим — „прыставакой“.
Практиковались ли сожительства „на виру“ в прежние времена или же представляют наслоение новейшего времени — определить с точностью трудно. По народным рассказам, раньше реже встречались невенчанные, чем теперь. Г. Рыльский в статье „К изучению укр. народн. мировоз.“. (Киевская Стар., т. XXXI, 1890 г.), слегка касаясь интересующего нас вопроса, решение суда, где обвиняются живущие „на виру“, помечает 1864 годом. По всей вероятности, жили и раньше вне брака.
Не буду разбирать описываемого явления со стороны этической, замечу только, что сами крестьяне относятся к нему с полной терпимостью, особенно в том случае, когда оно является необходимым следствием экономических условий крестьянского быта.
Предлагаемая повесть была напечатана на украинском языке в одном из галицких журналов (август, сентябрь и октябрь 1892 г.), с предисловием от редакции, которая видит причину распространенности нелегальных браков в упадке нравственности и религиозном индиферентизме среди украинского крестьянства.
М. Коцюбинский“.
Дата написання, позначена в автографі, — 21 листопада 1891 р., с. Лопатинці. Вперше надруковано в журналі „Дзвінок“, 1891 р., № 24, стор. 193—196.
Друкується за текстом „Дзвінка“.
Дата написання, позначена в автографі, — 28 січня 1893 р., с. Лопатинці. Вперше надруковано в „Зорі“ 1893 р., № 23, стор. 447—449.
Друкується за текстом збірки „Поєдинок“.
Дата написання, позначена в автографі, — 23 березня 1892 р., с. Лопатинці. Вперше надруковано в журналі „Дзвінок“, 1892 р., № 9, стор. 65—67.
Друкується за першодруком.
Першу редакцію вперше надруковано в „Ілюстрованій бібліотеці для молодіжі міщан і селян“, 1892 р., кн. IV, стор. 50.
Другу редакцію вперше надруковано в журналі „Дзвінок“, 1893 р., № 13—14, стор. 103.
Друкується за текстом „Дзвінка“.
Дата написання, позначена в автографі, — 28 січня 1893 р. Вперше надруковано в „Зорі“, 1893 р., № 17, стор. 330—334 і № 18, стор. 350—355.
Друкується за текстом збірки „В путах шайтана“.
Дата написання, позначена в автографі, — 2 лютого 1893 р., Вінниця. Вперше надруковано в журналі „Дзвінок“, 1893 р., № 15—16, стор. 113—116.
Друкується за першодруком.
Дата написання, позначена в автографі, — 20 лютого 1893 р. Вперше надруковано в „Зорі“, 1894 р., № 2.
Друкується за текстом збірки „По-людському“.
|
Дата написання, позначена в автографі, — 18 січня 1894 р. Вперше надруковано в „Зорі“, 1894 р., № 24, стор. 509—518.
Друкується за текстом збірки „Поєдинок“.
Дата написання, позначена в автографі, — 14 січня 1895 р. Вперше надруковано в „Зорі“, 1895 р., № 22, стор. 421—424.
Друкується за текстом збірки „Поєдинок“.
Відзначено премією на конкурсі „Зорі“.
Дата написання, позначена в автографі, — 18 лютого 1895 р. Вперше надруковано в „Зорі“, 1896 р., №№ 1, 2, 3, 4, 6.
Того ж 1896 року оповідання було видане окремою книжечкою (Львів, 1896); царська цензура заборонила ввозити цю книжку в Росію. Подаємо з цього приводу листа „С.-Петербургского Цензурного Комитета“ до „Главного Управления по делам печати“.
|
МИНИСТЕРСТВО С.-ПЕТЕРБУРГСКИЙ |
В главное управление |
- Канцелярия Главного Управления по делам печати за № 9236 препроводила в С.-Петербургский Цензурный Комитет для рассмотрения в цензурном отношении брошюру, изданную в Львове в 1896 г. на руссинском языке, вполне подходящем к малороссийскому, под заглавием: „Для загального добра“ (Для общей пользы). Оповіданнє Михайла Коцюбинського. Виданнє Василя Лукича“.
Цензор Граф Головин доложил Комитету о содержании брошюры следующее:
Молдаван Замфир Нерон все свои надежды, для прокормления себя и семьи, возлагает на роскошный урожай винограда. Но ходят слухи, что в той местности появилась филоксера и что для борьбы с нею явятся „дохтора“, как называет их народ, которые будут уничтожать зараженные кусты. Молдаване и в том числе Замфир страшно волнуются и готовятся защищать свое имущество с оружием в руках. Коммиссия действительно приезжает, и виноградник Замфира оказывается настолько зараженным, что его весь приходится выжечь. Замфир и жена его так подавлены этим происшествием, что первая принимается есть филоксеру, проклиная членов коммиссии, а Замфира силой приходится увести с виноградника. Он впадает в мрачное отчаяние и приводит к Тиховичу, одному из членов коммиссии, своего отца, полупомешанного старика, требуя, чтобы Тихович его кормил, так как семья совсем обнищала. Тиховичу едва удается отделаться от старика при помощи священника, который и сам не сочувствует действиям филоксерной коммиссии. Жена Замфира умирает от отчаяния.
Брошюра эта написана весьма популярно и очевидно предназначена для народного чтения. Но в душе крестьянина она может возбудить только ненависть к властям, действующим на его пользу, так как, по брошюре, последствия стараний коммиссий оказываются ужасными: расстраивается целая семья. Кроме того и правописание брошюры не соответствует правилам, установленным в России для произведений на малороссийском наречии. В виду этого цензор не признает возможным дозволить брошюру к распространению в России.
Соглашаясь с изложенным мнением цензора о неудобности допущения к обращению в России этой небольшой, предназначенной очевидно для народного чтения, заграничной брошюры, напечатанной при том без соблюдения установленого правописания.
С.-Петербургский Цензурный Комитет имеет честь представить о сем на благоусмотрение Главного Управления по делам печати самой брошюры.
Председательствующий,
Член совета Главного Управления
по делам печати (підпис)
Секретарь (підпис)
На вихідній сторінці — резолюція (олівцем): „Запретить“.
Друкується за текстом збірки „По-людському“.
|
Дата написання, позначена в автографі, — 15 квітня 1896 р. Вперше надруковано в журналі „Зоря“, 1896 р., № 22, стор. 427—431; № 23, стор. 447—449.
Друкується за текстом збірки „По-людському“.
|
Дата написання, позначена в автографі, — 17 січня 1897 р., Вінниця. Вперше надруковано в журналі „Життє і слово“, 1897 р., кн. II, стор. 97—106.
Друкується за текстом збірки „По-людському“.
Вперше опубліковано в „Україні“, 1927 р., кн. III.
Написав цього вірша Коцюбинський в листі до дружини 15 грудня 1897 р. з Житомира.
Заголовку „До дружини“ в листі нема.
Друкується за автографом, що зберігається в Чернігівському музеї М. М. Коцюбинського.Дата написання — 30 червня 1898 р., Чернігів. Вперше надруковано в „Літературно-науковому віснику“, 1914 р., кн. IV.
Друкується за першодруком.
|
Дата написання, позначена в автографі, — 28 вересня 1899 р. Вперше надруковано в збірці оповідань М. М. Коцюбинського „В путах шайтана й інші оповідання“.
Друкується за першодруком.
Дата написання, позначена в автографі, — 28 квітня 1900 р. Вперше надруковано в збірці оповідань М. Коцюбинського „По-людському“.
Друкується за першодруком.
Дата написання, позначена в автографі, — 20 вересня 1901 р. Чернігів. Вперше надруковано в альманаху „Дубове листя“, Київ, 1903 р. із значними цензурними купюрами.
У першому виданні „Лялечки“ цензура викреслила такі місця:
„Скривлене від злості єзуїтське обличчя попа“.
Починаючи словами: „Коли вона прилюдно вигнала його“… і кінчаючи: „приїздив інспектор, член земської управи, було слідство, допити“.
„…де певно, — ох, Боже, є піп і попадя“.
„У Раіси раптом стиснуло серце — і вона міцно стулила вуста. Ну, що ж — їй не першинка: коли доведеться, буде воюватись“.
„Біла церква серед могутньої зелені робила приємне враження“.
„… а більш за гріхи йому одробляють. Тепер зажерся з дяком, ніяк не поділять приносів“.
…„заборонені“,
„…навіть про те, що нема Бога“.
„нещасного“.
„Але там не було того улюбленого страдника народу, він був десь далеко, в Росії“.
Починаючи словами: „Вона, наприклад, ніяк не могла уявити собі…“ і кінчаючи: „обіцяв принести їй їх“.
„Правда, вони притакували їй та часом дивувались трохи, що слова проповіді і вчинки батющині не зовсім сходяться якось, Раіса гнівалась, замикалась у собі й почувала відразу до невдячних“.
„Архангел Гавриїл давав йому дорогу, і о. Василь зникав у вівтарі“.
Починаючи словами: „З солодким стисканням серця“ і кінчаючи: „благодать Божа“…
Починаючи словами: „Вона навіть не протестувала“ і кінчаючи: „почуття боліло Раісу“.
„То був Христос, напевне Христос. І вона чула, що любить його. Вона Йому молилась. В тиші й самотині вела з їм солодкі бесіди. І він розумів її“.
Починаючи словами: „Там, у цій монастирській келії“… і кінчаючи: „велика фотографія о. Василя“.„… з очима, втупленими в портрет о. Василя“.
Починаючи словами: „Затуманена запахом квіток“… і кінчаючи: „прикликала до себе потіху“.
Починаючи словами: „Сірі очі його променіли“ і кінчаючи: „і клав собі на груди“.
Починаючи словами: „Він гарний… його сірі очі“… і кінчаючи: „голос музикальний“.
Друкується за текстом збірки „Поєдинок“.
Дата написання, позначена в автографі, — 4 листопада 1901 р., Чернігів. Вперше надруковано в журналі „Киевская старина“ 1902 р., кн. 1.
В бібліотеці Коцюбинського збереглися книжки, що їх використовував письменник, працюючи над „Дорогою ціною“.
1. Лупулеску „Русские колонии в Добрудже“ (историко-этнографический очерк), „Кіевская старина“, 1889, кн. I, III.
2. Кондратович Ф. „Задунайская Сечь по местным воспоминаниям и рассказам“, „Кіевская старина“, 1883, кн. I, II і IV.
3. Защука А. „Бессарабская область. Материалы для географии и статистики России“, СПБ, т. II.
4. „Записки южно-русского крестьянина“, „Устои“, 1882, кн. II.
5. Костомаров Н. Н. „Мазепа и мазепинцы. Исторические монографии“. СПБ, 1885.
Очі — яка́
гарний, а — сапшу кар +
ніс — нак
губа — лушті
уші — кап
рука — васти
нога — пыпры
Що кажеш? — Содес душа?
Добре — мішто +
Есть и — Сы ту?
Земля — пеу
Йди сюди — ао́рде +
Як зовуть — сарбу шос +
вчора — іжара
сегодня — а гіс
завтра — тігара
чоловік — мануш +
жінка — ромни
чол. — ром
Дівчина — шей
Куди йдеш — кай жа
Ты еси — ту сан
Задунайські січовики вербували в свою січ браччиків, посилаючи в Басарабию, а то й на Вкраїну емісарів — „вожаїв“, котрі, обійшовши часом усю Вкраїну і зібравши по панських економіях ватагу охочих, переправляли її через Дунай. Часто до Січі тягли й такі, що одружилися вже в Басарабії, втікши од панів. Притягали їх туди воля, родинні звязки ба й вільні землі.
Запорожці повернули до Росії з О. Гладким р. 1828.
Збільшились переслідування втікачів за Дунай й в Бас[арабію] з того часу, як в р. 1834 настав басараб. губернатором ген. маіор Федоров, а особливо з часу надання в р. 36 влади йому на Ізмаільский повіт. Того ж 1836 р. назначено начальником Новоросійського козачого війська полковника Василевського. (Про лютість до втікачів цих добродіїв память і досі жива в Басарабії).
По всій границі, що йшла тоді од Прута повз Рені по лівому березі Дуная і Георгієвського гирла до самого моря, розтяглися козачі пікети од дунайських козачих повків, спеціяльно посланих туди в рр. 1835—36.
За перехід границі били різками (батогами), а, одсилаючи до пана, голили половину голови.
За кожного спійманого бурлаку платилось козакам побережним.
Чорний шлях (Чумацький) починався на Волині, звідти йшов на Умань, а звідтіль потайними стежками, глибокими ярами та берегами степових річок проходив до Балти, відтак до Ольвіополя і врешті до Микитської переправи на Дніпрі.
Остап, Марина, Котигорошок Іван.
Остап, Марина, Іван Котигорошок.
Іван Мазепа.
2 й 3 г. злучити. Після сцени над Дунаєм, вони тікають, ночують в проваллі і йдуть до знайомого мельника-українця. Сидять поки до ночі у млині і звідти, забравши провізії та шнурів, — йдуть під Прут здійснити давній замір. В'яжуть пліт і спускають на воду.
Пожежу плавнів описати більш детально.
В плавнях. Вибігають на дорогу і бачуть недалеко, серед верб, хати, в яких світиться.
В циганській родині. Стара і старий. Цигани. Дочка і зять. Спочатку не хотять впускати, та Соломія благає і оддає усі гроші, які має. Описати образ життя циган і кожного. Стара курить люльку. Мають конячку (маленьку) і віз з ящика. Жінки їздять прохати. Старий і зять по цілих днях сплять, на ніч зникають. До них приходять якісь люди непевні. Видно злодійське гніздо. По вечерах танці, музика. Старий грає. О[стап] поволі поправляється. С[оломія] мусить заробляти в городі — Галаці, або (приб…) близьких селах, по цілих днях не вдома. Раз привозять старого цигана побитого, пораненого. На другий день з'являється поліція і (забір…) арештує всіх циган — і Остапа, який, обороняється. Соломії тоді не було дома.
Соломія на роботі стрічається з Іваном, що служить наймитом в одному селі. Він радіє. Плани заробити гроші і разом оселитися в українських колоніях. Вони йдуть до циганської хати, щоб поділитися планами з Остапом — і застають хату пусткою. Здивування і непокій. Шукають Остапа. По дорозі в Галац випадково дізнаються від пастуха, що О. арештовано. Митарство по поліції [конак]. Заробляють грошей, щоб викупити О. в турецьких чиновників. Та грошей мало. Вони дізнаються, що О. певно перевезуть за Дунай, як підданого російського і оддадуть російській поліції. Це значить, що його покарають канчуками, обголять половину голови, таврують і одішлють до пана. Ця перспектива наводить жах на Соломію. Вона зважується на сміливий план — одбити О, коли його будуть перевозити. Оповідає про це Йванові, той боїться. Але вона уживає свого впливу і він годиться. Ранком, коли О. перевозять 3 турок (два гребе, один з рушницею москаль) — од берега одділяється другий човник з Солом. і Йваном. Вона має пістолет. Соломія співає: „Остапе ми їдемо визволяти тебе. Коли Іван нападе на москаля, я стріляю другого, а ти накинься на третього“. Пускають човен по течії. Його наносить на турецький човен. Звідти кричать, щоб минали їх. Човни стукаються. Іван веслом б'є москаля. Солом. стріляє, але промахнулась. Остап кидається на третього. В той момент той, що в нього стріляли, схоплює москалеву рушницю і пакує набій у живіт Йванові, Іван хитається, перевертає човен і обоє з Соломією падають в воду. Москаль очутився і одпихає човен, який теж вода зносить. Соломія пливе до берега, но не справляється з водою і тоне на очах Остапа. Остапа таки одвозять за кордон…
В басарабських ланах. Сторожка коло пам'ятника, де колись бились яничари з москалями. Старий дід Остап веде там одиноке життя. Охоче (розказує) показує [як] спину, де списана його історія, і оповідає, як він удруге втік на волю і вже тут, в Басарабії, дочекався її — та не вертав на Вкраїну, бо нікого там не має. Найдорожче в життю лежить на дні Дунаю. Коли вітер гучить у грубці, а він сидить у хаті, він чує, як його кличе Соломія, і виходить на двір, щоб послухати, звідки йде голос. З Дунаю! Чекає, чи скоро Господь пустить його до неї.
Кожну главу перше, ніж писати, детально обдумати.
Танці.
Помічає, що злодії.
Вночі бачив, як заганяли коні в очерет.
Привозять Гіцу уночі раненого. Переполох.
На третій день вранці арештовують усіх.
На волю!
Дорога воля.
З неволі.
На волю.
За дорогу ціну.
Дорогою ціною.
Воля
Друкується за текстом збірки. „У грішний світ“.
Дата написання, позначена в автографі, — 10 січня 1902 р., Чернігів. Вперше надруковано в журналі „Літературно-науковий вісник“, 1902 р., кн. IX.
Алі і хазяїн баркаса ночують над морем, біля (реш) човна. На другий день під вечір буря стихає. Хазяїн йде у друге село в справах, а Алі лишається, щоб направити баркас… Ночує над берегом. Мемет кличе його в кав'ярню. Алі оселяється в Мемета. Описати Мемета і його жінку Фатьму. Їх дім, кав'ярню і село. Нурла. Мулла. Родичі. Корова. Горні буйволи. Татари проходять з кухлями до чишме. Мечеть. Алі вдень лагодить баркас, а по вечорах грає в кав'ярні, чи коло неї на струменті. По ночах татарки гуляють під музику.
Розмова межи Алі і Фатьмою. Вона на дахові, він біля кав'ярні. Він червоніє. Вона стежить за ним, як він на березі лагодить човен. Червона хустка на голові у нього.
Минає кілька часу.
Вранці Нурла вертається з Яйли з сином і заходить в кав'ярню. Питає про Алі, а далі про Фатьму. Каже, що бачив їх повертаючи в горах, як плутались по дорозі в (Туч) Суак. Мемет скаженіє. Всі, що були в кав'ярні, переймаються його горем — за хвилину звістка розноситься по селу. Все село — мужчини, родичі — збирається і рішає разом з Меметом погнатися за втікачами. Вони йдуть в гори, знають стежки і наганяють втікачів. Перша помітила їх Фатьма. Вона з жахом біжить на гору, дряпається. Татари хотять загнати їх на високий мис, щоб там зловити.
Заганяються. Фатьма біжить і зривається з скелі в море. Алі рішив оборонятися. Як молодий орел. Його струнка фігура на високих ногах видніється на тлі неба. Він виймає ніж. Не дається. Царапнув когось. Тут на нього навалюються і Мемет різницьким ножем заколює Алі. Потому бере його за ногу і тягне по землі у село, так що гарна голова Алі бьється о (бок) кам'янисту дорогу.
В селі всі дахи (загрузли) захрясли татарками. Сади Семіраміди. Тіло Алі кладуть у човен, одпихають в море і дивляться, як море поволі забирає його.
Друкується за текстом збірки „Поєдинок“.
Дата написання, позначена в автографі, — 8 лютого 1902 р., Чернігів. Вперше надруковано в „Літературному збірнику на спомини Ол. Кониського“. Київ, 1903 р., стор. 374—385.
Вона — Антоніна — 40 л.
Дочка — Людя — 11.
Він — Микола. Цюпа. 53 л.
Учитель Іван Тулубінський, 22.
Коли Іван лежить — події проходять картинами, з розмовами, з характеристикою і образом дієвих осіб. У це вривається згадка події вечірньої.
Весна ніби вбиралась в білі шати.
Своїм поведінням вона нагадувала старий французький роман, і він читав його, бо все ж це був роман.
Цілує руку. Круглий стіл з останками закуски. Вона показує пальцем, де цілувати, розщібує рукав. Грюкіт у вікно. Зрозуміли. Вбігає в шубі, в шапці і в калошах з снігом. На лиці червоні смуги од морозу. Проганяє. Крик.
Він вибігає непритомний в сіни, одягає шубу (барани). Схоплює хазяйську палку.
Маленька 11 літ дівчинка вибігає на гвалт напівроздягнена, видко довгі ноги, голі вище колін, і голі руки. Притискає до грудей, згинається і благає не проганяти вчителя.
Морозна ніч.
Вражіння вулиці.
Геть.
Одно бажання — швидше до себе в хату.
Хоче звощиком; згадує, що не стає 5 коп.
Лягає вдома без світла, не роздягається. Скандал!
Розуміє, що був смішним, безпомічним, безсловесним, видався таким пані.
Згадується їх зв'язок. Вона. Не молода з зеленкуватими злими очима, що заходять сльозою; злегка червоніють. Вона сама кинулась в його обійми — так владно, що він не смів перечити. Вона імпонувала йому високими тримкими грудьми, тим, що була паня, а він убогий вчитель з міщан. Вона надягала для нього легку одежу, що давала доступ до тіла, мучила його вишуканими пестощами або нещадним висміюванням — Найдорожче — серце мого серця… мій малесенький, ідеал — осел! Вона по двічі на день писала йому високим стилем листи, які передавала при стрічі сама, посилала поштою, передавала через дочку — його вченицю. Вона потребувала од нього теж довгих, палких одповідей, повних рицарського духу й неземних почувань і робила йому сцени, коли він не спромігся або полінувався написати одповідь. Він прів, мучився і не вмів. І тепер він видався смішним, спасувавши перед чоловіком. Треба помститися, щоб врятувати в очах пані честь.
Він. Чиновник, блідий, пом'ятий (?), замкнутий трохи. Уявляється, як проганяє, скандал. Гіркий осадок в роті, не спиться, щось душить.
Поєдинок!! Ні, та як же він вийде на поєдинок — він не вміє стріляти — та й коли його заб'ють. Хай. Він труп — над ним плачуть, спочувають, йому пишуть довгі ніжні листи, яких він не прочитає вже. Та рішено. Поєдинок. — А як він не прийме визова, коли він заявить в поліцію на нього? Тоді ще гірше… Ні, так буде: він напише до нього листа — „з повним поважанням“ — і одішле на адресу жінчину. Вона не допустить ані до поєдинку, ані до доносу. І він виправдається перед нею з смішного становища. Згадується учениця напівроздягнена… Він встає і пише.
Лист. Світає. Ходить по хаті, треба переждати до 9-ої години, бо раніш не встають. Виходить, наближається до дому і через москаля, обіцяючи останніх 10 коп., посилає листа. Сам вертається додому. Не може йти на лекції. Пришиблений. То лежить, то бігає по хаті. Під вечір, (світла не світить, поночі) хтось стука у двері. Входить хазяїн. Він трохи жахається. Хаз. говорить крізь зуби.Він був п'яний, просить приходити й не сердитись… Одлягає од серця.
На другий день іде на лекцію. Обідає; хаз.: їжте… їжте. А він їсть, а вона нахиляється і щипає його за ногу, або кладе його руку собі на коліно.
Друкується за текстом збірки „Поєдинок“.
Дата написання, позначена в автографі, — 10 вересня 1902 р. Вперше надруковано в літературному збірнику „На вічну пам'ять Котляревському“ (вид. „Вік“, Київ, 1904 р.), стор. 125—131.
Як серед горя, що здається безпросвітним, гнітучим, паралізуючим життя, все таки вривається життя з його надіями, відчуттям, з імпульсами звірячими, егоїзмом — і все це разом сплітається у такій тонкій і штучній мережці.
Кінчається словами: „моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?“
Приніс цвіт яблуні, яким заквітчав тіло, і був певним, що опишу це все.
Світ лежав захоплений ніччю.
Стукачка думав — скільки жизней вона пережила.
Щоб облегчить дихання, мені самому хочеться дихати.
Ніч. Зачиняє двері. Сутеніє. Горить лампа. Послала в кабінеті постіль. Ходить. Уявляє, що діється в спальні. Коли б швидше. Лікар. Лихий погляд жінки. Розкриті груди. Невисловлена думка. Плаче, кидається йому на шию.
Заходить в спальню. Дитина вмирає. Жадібно виривається (?). Серце йому розривається, а він дивиться, щоб не забути нічого для опису. Запах теплоти. Ранок. Цвітуть яблуні. Лопот босих ніжок. Згадує вислови. Як цвіт яблуні. Несе квітки.Епізод до роману.
Стрепенувсь, опам'ятавсь. Припав до дверей — слуха. Свистить? Свистить… Болить мене свист. Щоб попільжити, починає сам глибоко дихати у пропасниці.
Служебка.
Коли ви в горі, коли Ви що хвилини сподіваєтесь лиха, зупиніть дзигарі, бо нема нічого страшнішого, як вони починають рахувати.
Мчусь наосліп б'ють руками об двері.
Теплий запах холодного тіла.
Лиця сохнуть.
Запах тепла.
Щоб не забути.
Мозок регіструє.
Жах обхоплює.
Друкується за текстом збірки „У грішний світ“.
——————
- ↑ Варіянт, що більше підходить до метру: «головоньку».