Твори (Коцюбинський, 1955)/2/Примітки
| ◀ На острові | Твори. Том II Примітки |
|
Дата написання, позначена в автографі, — 12 січня 1903 р. Вперше надруковано в журналі „Киевская Старина“, 1904 р., кн. III, стор. 383—412.
Друкується за текстом збірки „У грішний світ“.
Дата написання, позначена в автографі, — 31 березня 1910 р., Чернігів. Вперше надруковано в журналі „Літературно-науковий вісник“, 1910 р., кн. VI, стор. 417—444, кн. VII, стор. 3—39. Друкується за текстом збірки „Дебют“ з відновленням за автографом розділу про мітинг у лісі, який фігурує у всіх плянах і конспектах II частини повісти, але перекреслений в рукопису, очевидно, з цензурних міркувань.
Подаємо головніші авторові нотатки і матеріяли до твору.
Андрій Побідаш у неділю вранці вийшов своїм звичаєм на руїну заводу — і оглядає. Він чув свіжу звістку (котрий уже раз), що незабаром побудується тут фабрика. Думає. Виходять з церкви люди. Маланка і Гафійка. Кличуть його обідати. Прийде потому. Вертається — коло хати стоїть Гафійка з Прокопом. Прокіп йде на заробітки. Андрій знає, що вони любляться. Що ж! йде в хату, лишає їх на дворі. Розмова. В хаті. Описати Маланку. Замолоду робітниця, вийшла заміж уже старою дівкою. Великі симпатії до земельного хазяйства, ідеал — бути хазяйкою на своїй землі. Любить свою Гафійку без міри, все марить, що вона віддасться за хазяйського сина. Живе надією на розділ землі. Гафійка чиста і пещена смаглянка. Дитина (натури) природи.
Андрій ненавидить хліборобство на клаптях землі. Воно нічого не дає, опріч злиденного життя. Вся надія його на фабрику. Він колись був на фабриці і не може забути, що брав по 13 руб. на місяць. Часом заробляє випадково в економії, то на почту піде то риби зловить, то качку заб'є. Всі головні роботи бере на себе Маланка. Часто сваряться споміж себе.
Всі живуть надіями, кожен своєю, а життя йде і не справджує надій тих. Неврожай, хоч Маланка з Гафійкою жали, та заробили не багато, на зиму не стане і доводиться Гафійці йти на службу, чого стільки літ, пам'ятаючи свою службу, боялась Маланка.
Землі не ділять, хоч Маланка й була певна, особливо, коли побачила, що поля оглядали якісь чиновники (пани), фабрики напевне не поставлять, заробити ніде, надії вийти заміж нема, бо й Прокіп повернувся, не знайшовши заробітку. Заробітчани вертають, бо не знайшли роботи, скрізь багато народу без роботи, неврожаї. От Макар Гуща — мав роботу і втратив. Пересуди. Проходить літо. Осінь з дощами. Шляхом ідуть втомлені заробітчани, під дощем. Сумна картина… Очевидячки, що треба Гафійці йти на службу.
Центр у тому, що всі живуть якимись надіями на краще, а тим часом дійсність розбиває їх.
Все крутиться коло Гафійки, всі покладають надії, що вона зазнає кращого життя, а тим часом її чекає доля матері.
Макар Гуща не з'являється в оповіданні, про нього довго йдуть на селі пересуди.
Хома Гудзь з'являється посередником поміж панком, що хоче найняти Гафійку, і Побідашем.
Все — настрій.
| Маланка — 45 | комірники, безземельні, пролетарі | |
| Гафійка — 17 | ||
| Андрій Побідаш — 50 |
Прокіп (Ліндрик) Самосійний — 22, робітник, пролетар, безбатченко.
Макар Гуща — під доглядом, висланий з Адесу, з фабрики.
Хома Гудзь старий парубок, п'яниця, служить за „парубка“ по економіях, без кола і двора, без роду і племени. Ходить коло товару, сам став як тварина.
Діється весною, літом, осінню.
Побідаші (жив) седять в комірному в хаті, що належить до заводу, край битого шляху (12 карб. на рік).
На горі, де руїни фабрики. Андрій. Краєвид. Річка, долина села, звонять. Виходять люди з церкви.
Гафійка з Прокопом. Зриває стеблину ногою.
Хата.
Розмови про фабрику, Гудзь Хома, переділ землі. Прокопа.
Маланка. Сидить і думає.
| Андрій. | Розмови про Гущу. | |
|
Гафійка з „козаками“. |
Фабрики не буде. |
Про М. Гущу.
Гаф. про нього думає.
Посуха. Сінокоси пропадають.
Андрій живе нервами. Завод йому сниться. Він все розпитує і ходить на руїни. Голодно.
1) Сцена з рибою.
2) Сцена з землемірами.
Маланка тільки й живе надіями, що її Гафійці буде добре.
Хома знов переказує про найми.
По жнивах хліба заробили мало, думки про зиму/
Прокіп повернув — нічого не заробив.
Фабрики не буде, землі не ділять.
Гуща кудись подався.
Осінь. Дощі. Неминучість на службу йти.
„Весна стояла“.
„З Весн…“
Весна стоял“
[На звороті]:
1) Переробити все, що написано про М. Гущу.
Пересуди.
Вставить в кожну картину розмови про нього, що б його характеризували.
2) Гущу беруть в тюрму.
3) Пани міряють. Виганяє Андрія — бліда, роз'ярена.
4) Радощі: сон. Вечір. Кісточки ломить. Сон обіймає, твердий сон.
Осінь.
Гудзь приходить по душу.
Він забив вола, пан вигнав його, він п'є. Гей, ти фабрикант, оддай дочку в най…
Побилися Андрій з Маланкою.
Чи вона коли побачить.
У Маланки такий інстинкт прив'язання до землі, як у ластівки до будування гнізда.
Маланка суха, чорна, чиста. Раз-у-раз засукує руки, незвичайно працьовита і ввічлива, навіть солодка.
Андрій — „пане добродзєю“…
(Звонили в церквах, а здавалось, що то дзвонить золото сонця)[1].Андрій любить пиво.
Частує Гудзя, що ходить ціле життя біля панських волів, щоб той довідався од панів, чи будуть будувати фабрику й коли.
Маланка по копійках складає на комірне, 12 карб. на рік.
Гафійка безжурна, чиста, поетична, мов дитина. Щаслива, бо батьки обороняють її од усяких неприємностей.
На селі судять Маланку, що при своїй бідності не наймає дочку, мов яка богатирка.
Андрій обурюється на Макара Гущу, що той бунтує. Чого йому треба? Добре заробляє…
Остання картина — дощ, по вулиці йдуть згорблені змарнілі заробітчани. Йдуть та йдуть, мов осінній дощ. Побідаші седять у хаті (жу) прибиті тим, що Гафійка мусить іти на службу, дивляться в вікно і не питають заробітчан — чи добре їм було: знають.
Там, під усихаючим вязом (було любиме його місце) він зупинився і присів на випнутому корінні. Це (було його любиме місце) був його любимий захист, сюди (тут то) він часто приходив (ховався з своїми думками та мріями) що витоптане його ногами (лисинка) (воно) місце не заростало навіть травою, воно лисина.
(В праву руку) В право од нього (зараз) (лежав) (під горбом) (поблискував) грав на сонці срібними брижжами (фабричний) ставок і (здавало ся, що) немов риби купались в ньому, а за ставком, на горбі ховалась у вишневому цвіту стара, (в зелені смуга) церковця. Ззаду, зза дерева-деревом лежала долі (внизу) широка й зелена лука, порізана кривульками синьої річки. (Сіро зелені). Верби й верболози сірозеленим туманом котились по луці і закривали подекуди воду. На виднокрузі, в далеких околишних селах, біліли (на сонці) дзвіниці.
Був сонячний ранок провідної неділі. По церквах дзвонили. Далекі дзвони гучали в ясному повітрі тихо і мелодійно і здавалось, що то дзвенить золото сонця.
А Андрій дивився на розвалені камян[и]ці і радісно хитав головою.
Розмова з Гудзем. Кличе на пиво.
Андрій при домі бачить, що Гафійка подає води Прокопу.
Обід. Розмова про Гущу. Гафійка рветься на музику, щоб побачити й послухать Гущу.
В неділю під вечір Меланка седить і думає. Вівці. Картина улиці.
У Менделя на ниві. Картина.
Повернувши увечері, Андрій каже Меланці, що Гафійку кличуть на службу.
Посуха…
Андрій все ходить на руїни заводу, все розпитує.
Ледве дишуть — голодно.Сцена з рибою.
Пани міряють землю. — Вбігає засапана (певність Маланки).
Час іде. Андрій звіряється у надіях. Меланка теж. Гафійка теж.
Осінь. Прокіп давно прийшов, дощ (вд) ідуть заробітчани… певність, що й Гафійка пійде на службу (картина).
Перемішувать картини[2]. То Андрій, то Гафійка, то Маланка.
Пора вести Гудзя[3]
„ „ Гущу[3]
1) А. і М. посварились і побились.
| Де твоя фабрика Де твоя земля |
Гафійка |
2) Прийшов Прокіп. Маланка бігала дізнатися про нього. Повернувся худий, злиденний, без копійки. Блукав, не заробив. М. мовчить, перед своїми сама журиться.
3) Не може байдуже слухати, як гуде буб[он], все сподівається сватів, чепурить щодня Гафійку, хату і чекає. Нема нікого. Чутка: там засватали дівку, другу. Таких миршавих — обурюється. Не може равнодушно слухать музик весільних, що лунають по селу. А все таки вибігає, як зачує бубен.
[Збоку дописано] Маланка находить приємність у тому, що ганить усіх дівчат, яких сватають.
4) Наближається Пилипівка. Надії гинуть. Ясно, що Гафійка мусить йти в службу. Дощ. Ідуть та й ідуть робітники. Сидять в хаті і думають.
Сірі дні зміняють темні ночі.
Де небо? Де сонце?
Крива похилена халупка з чорною стріхою і білими стінами (заховалась) стояла поміж порожніми, покинутими забитими [вікнами] (хатинок) осель, колись побудованих фабрикою для (своїх) робітників і здавалась чимсь живим і теплим серед холодних мерців.
біля хати сіріли скопані грядки, од…
справка.
|
|
і пішла. Вона йому вичитувала, вона його сповідала, вона кропила його, підкурювала і садила чортами так обережно, так делікатно, як тільки можна було в неділю, по службі Божій, а він червоний, немов варений рак (вищав високим тоном) спочатку мовчав, а далі і собі почав вищати тонким й надірваним голосом. Врешті він переміг.
Тьфу, тьфу, тьфу! Тричі тьфу на твою землю хай вона тобі западеться. Не наймуся я і не буду (тобі) в землі ритися. Вона витягла з мене усі сили та й пустила на старість голого. Тьфу, ще раз тьфу на неї.
Тоді і Маланка стала як стовп і зняла руки до неба.
Хмару розбила ластівка і нащебетала повну хату оте чисте, виплекане, немов вилизане матір'ю звірятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками і ногами в золотих волосинках — ота весняна золота бджілка — вкинула в хату щось таке, що білі стіни під…
Старі помирились на Гущі.
Вона ще була під вражінням розмови з Прокопом — і (непомітно для себе) говорила його словами.
Маланка наставила вуха. Про що говорив Прокіп? Чи видко з його бесіди, що повернувши з Таврії засватає Гафійку? Але Прокіп говорив не про себе, а про Макара Гущу.
Ач насінє! 15 карб. бере на місяць, панє добродзею, а ще бунтує. Та ти гроші бери тай в руку цілуй, небоже… Бунтує оден з другим.
— Дурна! Та же то бунтар… він значить збунтувавсь… о! А ти, Гафійко, з ним не приставай, бо він бунтує — о!
Гладуха! трясе салом — нагуляла!.. шипіла душа в Маланки услід Ковалисі.
Але душа Маланчина шипіла „Ач Гладуха! трясе салом, (нагуляла) розносить поговір!..“ проводила вона Ковалиху ворожою думкою.
Спочатку непропорціонально довго. Розмова з Гудзем несподівана. Краще почати її. Дуже різкі і негарні переходи од психології до описів. Прокіп Кандзюба.
1) Написати сцену або підкреслити тривогу Маланки з поводу служби Гафійчиної.
2) Останню главу розширити. Думка про те, що Гафійці доведеться пройти шлях матері. Маланка згадує своє життя.
3) Андрій сам приймає участь у доносі на Гущу.
4) Розділ про арешт Макара починається тим, що Гафійка плаче.
(Гафійка стоїть не з Прокопом, а з Гущою). Коли вона входить, то всі розмовляють про Гущу. Старі лають. Гафійка боронить.
Старі кажуть, що він злодій, а Гафійка обороняється, каже: за правду.
Одд. 3. Розмову з Гудзем продовжити. Треба пояснити, що він дика сила, ворожа панам, груба, страшна і непримирима. Матеріал.
Одділ 4. Новий. Гафійка.
Одд. 5. виправити.
Одд. 6. Яскравіше.
Новий.
Кінець розширити.Крестьян связывали, укладывали в телеги и увозили на законный сход, с гиканьем и криками налетали драгуны с бичами, подвергали крестьян избиению. Крестьяне прыгали через заборы, забегали в ворота и бросали в драгун камнями и палками, был ранен драгун, и убита лошадь, но зато убегавший кр-н, бросившийся в реку, был застрелен драгуном. Всех арестованных нельзя было уложить в телеги, остальную часть, человек 25—30 мужчин с детьми водворили в яму, из которой брали глину; и приставили сторожа. Дней через 10 в яму явился к больным участковый врач.
„Ну, в'яжіть за правду“, сказал один кр-н. Исправник сам подошел к нему и связал руки. Драгуны были выстроены в боевой порядок с ружьями в руках, исправник велел „братцам“ взять мужичье „в перемет“. Были насилия над женщинами.
… Сходы с участием „сторонних лиц“. Крестьяне считали их за богов и прятали у себя, потому что они пообещали им много всяких благ и сулили передать все экономии и крупные владения крестьянам.
… В движении участвовало все село, состоящее из бедняков. А два-три зажиточных двора поневоле были обязаны поддержать, иначе были случаи, что не соглашавшихся после избивали.
… По ночам собирались на митинги. Были составлены общественные приговоры с требованием учредительного собрания и отобрания земли от землевладельцев. Все одно думали и об одном мечтали.
… Если мало мыслящий мужчина не соглашался итти на забастовку, то его выгоняла жена, чтобы за неучастие в движении не потерпеть крушения от толпы“.
… Имевших 10—15—20 дес. земли кр-не считали богатыми. Их все время задевали, над ними смеялись и глумились.
… Явился пристав с 50 козаками, которые сделали стрельбу вдоль улицы. Убитыми оказались двое совершенно невинных (один, проезжавший через село, а другой мальчик, несший белье с реки, где мыла его мать). Человек 50 взяты в тюрьму.
… Кто не возвращал взятого у помещика по первому требованию, тот „был избит нагайками на глазах своих жен и детей. Сколько было перепугано детей за то время“.
… Затребовано было 300 солдат и 50 Козаков; многие новые постройки разорили.
… Когда в селе появился карательный отряд, крестьяне забили в набат и бежали кто куда мог.
… Главной причиной движения было малоземелье, но многие, подстрекаемые агитаторами, примкнули к движению на политической почве, как-то: перемена правительства, учреждение республики, уменьшение налогов и пр. в чем темному и малоразвитому кр-ству чудились всевозможные блага[5].
… Вражда к помещику искони существует (и наоборот помещика к кр-ну) за крепостное право, за захват панами лучших угодий, озер, рек, лугов, далекий, неподручный отвод наделов и сдачу земли в аренду на таких условиях, что крестьянину за труды ничего не остается, а при недороде — одно разорение для рабочего люда, живущего земледельческим трудом.
… Крестьяне говорили: „Ми панам робили панщину, а земля должна принадлежать нам“.
… По окончании аграрн. движения кр-м стало возможно пасти скот в помещичьих лесах и собирать грибы и ягоды, о чем раньше кр-не не смели и думать, и были раньше случаи, что провинившихся в селе кр-н голых бросали в крапиву.
… Благодаря движению (забастовочному в Пет. экономии) поля остались не осемененными ни экономией, ни крестьянами.
Вследствие аграрного движения некоторые земли остались необработанными.
… После ликвидации движения. Настроение кр-н как было, так и есть и еще ухудшилось: участвовавшие сидят в тюрьмах, семьи дома страдают, зажиточные, которых не разорили хорошо, а разоренные очень пострадали.
Настроение не изменилось и даже стало более озлобленным.
Настроение зажиточных кр-н изменилось, а бедные и среднего достатка относятся враждебно ко всему чужому. Настроение одно и то же, только молодежь все более превращается в грабителей, воришек и поджигателей.
… Козаки и заж. кр-не не были согласны (на движение) боролись за собственность. Лодыри кричат: даровой земли, а купившие и козаки стоят за собственность: „Наши деды и прадеды веками и кровью добывали нам собственность и она должна быть неприкосновенна“.
Крестьяне, купившие землю за собственные деньги и через кр. банк боялись движения и зачастую являлись доносителями.
Боялись национализации земли.
После ликвидации „в деревне участились кражи, убийства, насилия, самосуд, ранения, потравы друг у друга и в экономиях, порубка леса; бедняки и средние кр-не все таки твердо убеждены, что их земельная нужда будет удовлетворена“.
… Душа движения в том, что и кр-не считали, что их деды и прадеды вполне заработали панскую землю.
… Во время движения власти бездействовали, а затем было введено военное положение и был прислан карательный отряд: сколько пролито крови, трудно описать. Одно селение обстреливалось артилерией, несколько хат было сожжено и кр(естья)не выпороты. В одном селе козаки убили 2 кр-н, несколько ранили, в другом изрублены на смерть 2 кр-на.
Были убитые и затоптанные лошадьми/
После ликвидации. Настроение у всех стало бодрее, все почувствовали свою силу и думают, что это только начало.
Кр-не изыскивают все способы поставить на своем.
… Чувство страха охватило деревню и взамен бодрого, смелого настроения тяжелым гнетом легло уныние.
Благодаря одногодней аренде земля истощена, родит мало, поэтому каждый, чтобы прокормиться, старается возможно больше нанять земли — „идет захват“.
Отсюда, вытекает страшный и бесполезный труд. Удобрять землю нет желания, т. к. аренда одногодняя, а помещик за удобренную землю страшно поднимает цену.
… Т. к. крестьянское терпение уже переполнилось за много лет помещичьих взяток — то кр-не хотели отобрать свою кровную дань: вот пойдем и отберем тот хлеб, который за много лет взят с нас непосильно.
… Кр-не желали уровня земли, уменьшения бремени налогов и предоставления им прав, которыми ныне не пользуются.
… Цель движения — выжить помещиков. Разорили насиженные гнезда помещиков, — они больше сюда не возвратятся и хозяиновать не будут. Нам будет больше земли и будем жить свободнее.
… Женщины были впереди, подстрекали мужей.
… Репрессии придавили и успокоили только наружно, оставив внутри глухое недовольство
1905—6 18
Уезд. Н. Северский Хильчачская волость с. Хильчачи.
15 Листок…
В нашей местности мирно, бунты утихли, положили все мнение на Государственную думу ожидаем великой милости и справедливости. Рекомендую кореспондента Емелька Андреева Сидоренка села Глазова тое волости и уезда.
1905—6 18
Уезд Черниговский. Волость Слабинская. Селение Шеставице. 15 Листок…
Крестьяне с нетерпением ждут даровой прирезки земли, все покупки на землю прекратились, не охотно пашут владельческие земли, а также и нанимают сенокосы, восставать против правительства начинать не хотят, говоря — пусть начинают другие села, а мы потом.
Кореспо[н]дент А. Данилевич.
1906 г. Июня 10 дня.
1905—1906 18
Уезд Конотоп, волость Дмитровская, сел. Рябухи.
15. Листок для особых замечаний…
В сем 1906 году в местности с. Рябух жители изменили большой выд в покупке земли по случаю сезда Госудатвеной (!) думы и изменений законов так что покупки никакой не производят незакакие цены даже о покупке и разговоров нету…
Кореспон. Игнат Гриценко.
1905—6 18
Уезд Борзенский, Ивангор. Сел. д. Махновка.
15. Листок для особых замечаний и дополнений г.г. корреспондентов.
Народ с нетерпением ожидает думы может быть дадут народу из чего бы то достать хлеба ипонно (?) ожидают надела земли. Каждый кроме земельных этого жаждет. И когда это получится тогда будет мир и тишина и деревня пойдет в гору и процветет во славу.
1905 г. 22
Уезд Конотопский, вол. Конотопска, селение Сосновка.
Примечание к стран. 9-й: В этом году на заработки не уходили в другие губернии по случаю мобилизации на войну да еще и начали расчитывать на авось да небось, что то будет новое. Говорят: не даром люди все бастують по станциям и заводам, ведь земли дадуть тогда заживем. Вот так другой сложа руки и дожидает.
1905 г. 22
Уезд Сосницкий. Волость Бабская, Селение Баба.
22 Листок для особых замечаний и дополнений г.г. корреспондентов… все товары сельского хозяйства продаются вяло, осень была беспутная, поехать было невозможно по случаю большой грязи, во всем застой, сена в стогах много погныло от частых дождей в народе смуты разнии толкования и разнии понятия; большинство народа ожидает даровой прирезки земель, другии против этого но последних менше, покупать земель больше не желають, говорить что когда соберется Государственная Дума то будет для всех достаточно земли. Многии почувши Эти слова народа колебаются, Бог знает что будет дальше.
1905 г.
Борз. у. Ивангорская вол., с. Махновка.
22. Листок для особых замечаний…
В этом году народ впал духом, первое желае малоземельный получить даровую землю но не в собственность, а чтобы до смерти пользоватся и не имевши права продать и купить. Общество же имело право оставшую землю по смерти давать другому. Именитый народ этого не желае. Малоземельному люду приходится искать места но и самы не знают где. На мести же прожить, невозможна.1905 г. 22
У. Черниговский, Слобинская волость, сел. Шеставицы.
В народе происходят волнения о даровых наделах земли… крестьянство намеревается запахать все владельческие земли и завладеть лугамы само вольно.
1905 г. 22
Уезд Черниг., Волость Горбовская. Сел. Выбли.
В октябре месяце рабочая молодежь и безземельные часто собирались в сборне сельской и совещались о том, как бы поднять плату рабочему, приглашали и зажиточных хозяев для совместного суждения о том, но хозяева не соглашались. Тогда безземельные работники гурбой ходили по домам к хозяевам и уговаривали увеличить плату рабочему, но так как и это не подействовало, тогда они составили приговор, что-бы никто из мужчин не работал дешевле 50 к. в сутки и не молотил бы дешевле 10-й мерки.
Хотя такой приговор и недействительный был, но все таки хозяева и малые экономии уступали много рабочим — бедным; начали приглашать молотников уже не за 15-ю мерку, как было прежде, а за 12 и даже за 10-ю мерку, а платить начали рабочему не 25 и 30, как прежде, а 35 к. 40 и даже 50 к. Хотя хозяева подняли цену на солому, вместо 1 р. 20 к. как прежде, 1 р. 50 к. и даже 2 р.
1905—6 г. 18
Уезд Черниговский, Вол. Горбовская, Селен. Выбли.
С октября мес. жизнь тружеников бедняков, зарабатывающих себе кусок хлеба у более состоятельных и богатых людей, отчасти было улучшилось благодаря им же самим (об этом говорилось в прошлый раз)…
1905—6 г. 18
Трофим Кулев. Честь имею просить Оценочно-Статистическое Бюро оказать вашу милость выслать мне за труд газету что очень важно потому что в сие время расстроенны разными толками, а настояще никто не может прочитать и узнать подробности.
Мглинск у. Старос. вол. Лизогубовка.
1908—9 г. 23
Уезд Конотопский, Кошерская волость, Селение Фесевка.
35. Листок для особых замечаний и дополнений г.г. корреспондентов. Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/495 Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/496 Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/497 Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/498 Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/499 Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/500 Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/501 Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/502 Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/503 Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/504Дата написання, позначена в автографі, — 9 грудня 1903 р. Вперше надруковано в альманасі „З потоку життя“, Херсон, 1905 р.
Дата написання, позначена в автографі, — 7 січня 1904 р., Чернігів. Вперше надруковано в альманасі „З потоку життя“, Херсон, 1905 р.
Друкується за текстом збірки „Дебют“.
Дата написання, позначена в автографі, — 17 серпня 1904 р., Чернігів. Вперше надруковано в альманасі „За красою“, Чернівці, 1905 р., стор. 91—103.
Друкується за текстом збірки „У грішний світ“ (примірник О. І. Аплаксіної).
Матушка ігуменья — 60
Мат. казначея (Аркадія) Серафима під 40 л.
Піп — чернець.
Дід пастух.
Дві послушниці: 1 Олександра — 19
2 Варвара — 22
3 послушниці
Марфа — 20
Устина — ідеал. 26
(Лукина)
Секлета — 25
Корови
буйволи.
фургон.
Альма.
Здорова вода.
Олені.
Дикі кози.
Чорна гора (Синибдаг).
Байугон Яйла.
Буковий ліс.
Прелюдія. Гори, ранок. Дві послушниці вигонять у ранці на полонину (в гори) коров і несуть харчі дідові пастухові. По подвір'ю ходить піп чернець і лає коров. Фургон стоїть їхати з черничками в город. Щасливі, любимиці. Послушниці по дорозі розмовляють про монастирські справи. Поговори й пересуди. Сварки. Голодні. Скалічена нога. Гори ростут (sic!). Краєвиди. Одрізують хліба з пастухового і їдять — бо голодні. Дикі кози. Гори ростуть. Олені бьються. Дуб. полянка. Дід — пастух. Буйволи. Лізуть далі. Бабуган. Вершок. Море залите сонячним сяйвом. Вертають. Вже скоро обід. На дворі метушня. Злі погляди, заплакані (?) обличчя. Новини про ігуменю і сестер, що посварились.
Матушка казначея, що йде ловити рибку — гроші. Розказує про свої нічні привиди при сонці. Малинник. 5 послушниць. Краєвиди. Сцена з ігуменьєю. Вечір. Ідуть вигнані лісом. Згадують зиму, як чистили шлях. Миряться.
(Смеркає). (Тиша. Падав камінчик, ломились гилячки). Ковзька руда глиця. Шишки. Скабіози. Діктамнус. Сарни. Руді, червоні стовбури сосен. Яснішає. Зелені горби. Промінь соняч. Рудоваті горби. Вивернені дерева).
(Співають. Понесли спів у грудях, що не міг пройти крізь гори. Ліс восени. В місячну ніч. Падали гори в низ. Глибокі долини.
Коли збігали назад, скакали, росли, вискакували одна на другу.
Коли минали галяви з плямами свіжо витолоченої трави, де ще сеї ночі лежали олені, невидані в долині квітки, сірі мхи, якими мов косами, обросли дерева. Все вище лізли.
Горбата матушка — крамарка седіла в своїй крамниці, немов павук той заснована павутинням злості і проводжала недобрим поглядом ворогів.
Скелі, сірі і голі, як земля — мати родила.
Зелений виноград стеливсь по долинах, як роспущені коси.
Дата написання, позначена в автографі, — 26 вересня (на першій сторінці) і 22 жовтня 1904 р., Чернігів (на останній стор.). Вперше надруковано в журналі „Киевская старина“. 1905 р., кн. III, стор. 372—422.
Друкується за текстом збірки „У грішний світ“.
Авторові нотатки до твору див. в „Записних книжках“ (т. III нашого видання).
Дата написання, позначена в автографі, — 7 лютого 1906 р., Чернігів.
Вперше надруковано в „Новій Громаді“, 1906 р., кн. II, стор. 26—40.
Друкується за текстом збірки „Дебют“.Дата написання, позначена в автографі, — 25 серпня 1906 р., Чернігів.
Вперше надруковано в журналі „Літературно-науковий вісник“, 1906 р., кн. XI, стор. 170—178.
Друкується за текстом „Літер.-наук. вісника“.
Дата написання, позначена в автографі, — 17 лютого 1907 р., Чернігів. Вперше надруковано в „Літературно-науковому віснику“, 1907 р., кн. IV, стор. 4—11.
Друкується за текстом збірки „Дебют“.
Бо думки бистрі і легкі, як птахи, а слово має сільце, в яке їх ловиш! Одно спіймається, а решта і відлетить.
І встав од півночі лютий ворог — ясний і гострий, як меч і світив холодними очима і гнав диханням дими під небом, а по снігу їх чорні тіні. Загіпнотизував сонце і воно стало на небі безпомічне і нерішуче, і боялось навіть моргнути. Сніг міцно притуливсь до землі, рівний і твердий, немов випрасуваний гарячою прасою. І все стало білим: пара, якою дихали коні і люди, сані й шерсть на худобі, всі чоловіки обернулись у сивих дідів, і тільки обличчя жінок цвіли, як польові маки.
9—I.—907.
Низько спускались сизі, як оливо, хмари, а над городом (од електричного світла) стояв німб, як над святим. Святий, бо мученик.
Дата написання, позначена в автографі, — 20 червня 1907 р., Чернігів. Вперше надруковано в літературному збірнику „З неволі“. Вологда-Петербург, 1908 р., стор. 38—54.
Друкується за текстом збірки „Дебют“.
Опановує ідея — загубити того, хто каже все те робити. То йому докучило ремесло, а то раптом він набірає охоти (забити) вбити, смакує і тільки н думає, як би вирватись (звідти) звідси, добратись туди, де той є, що все (приказує) велить, од кого виходять усі накази. З якою б насолодою закинув він мотузку йому на горло.
В тюрмі до 1 разу. (Неволя) Горілка.
Перший раз. (
Потому — Втома, неохота. Ще гірше горілка.
Карти.
Забастовка. Силою.
Манія.
Скорився, але друга манія.
Забавляло, що він все може. Вередував. Повернув на рабів Ів. і Кал.
Старався вгадати: хто він? Який?
Повісить без покривала, щоб бачить його муки.
Уявляв собі якусь лиху істоту, немов паука, що світить лихими очима з паутини й підстерігає жертву.
Вставити десь його обличчя.
Його думки, що перше снувались як нитки, тепер звились в (клубок твердий) твердий клубок.
Смотритель прислав старе споловіле мягке крісло, в якому він розвалював ся, як пан. Побив його.
(Конон.) Рудий.
В камері: часто дивиться на свої руки. Подивиться з суворим виразом і сховає руки. Часом простягне їх до хліба — і не візьме сховає руки. Грає в карти з своїми сторожами. І раптом йому здається, що ті дивляться на його руки, ззираються по між себе. Кине карти, подивиться з злістью на них і сховає руки. Пив, але не їв.
Згадки останніх подій, окремої роботу прилинали до нього. Прилинав погляд, тонка шия, мягке волосся, прилипла одежа, рухи.
Щось росло в середині, як тісто в діжі, (опара) потай у пітьмі творились якісь процеси.
Забастовка.
Рудий груба, нерозвинена людина. Живе більше інстинктами ніж розумом. Великий, міцний, трохи згорблений, з сірим, як арештанський халат лицем, з глибокими чорними зморшками. Руді вуси — стрижені.
Дата написання, позначена в автографі, — 1 вересня 1907 р., Чернігів. Вперше надруковано в „Дзвоні“, 1907 р., стор. 159—176.
Друкується за текстом збірки „Дебют“.
Його займали хмари — ця неспокійна людність (далекого) неба, вічно жива, вічно рухлива. Часами здіймались там бучі, народні повстання. Мчали (збент…) (спочатку гонці вершники і піші за ними) обурені юрми чорні од гніву, грізні, з риком, з громом рушниць, з вогнями бомб, з червоними прапорами. Точились небесні війни, падали трупи, а їм толочили груди нові й нові лави. І невідомо хто переміг. Часами там було спокійно, і людність гуляла, як на бульварах. Радісно і легко пливли веселі громади, в білих і синіх серпанках, ніжні дівчата, (і) пишнії дами, рожеві діти — і скрізь було повно радощів і сміху. Та знов з'являлись бліді хмаринки, довгі, худі, прозорі, немов сухітники проходжались десь на курорті (над берегом) понад блакитним морем. Або паслися вівці — цілі отари білих ягнят і як пастух золоте сонце.
(Найцікавіше було (стежить) спостерігати) Цікаво стежити було творчі процеси, що відбувались (у тій країні) на небі. Хтось невідомий, (якийсь) великий майстер, ліпив з сірої маси звірів, людей, птахів, будинки, вежі, городи, цілі — і пускав їх на волю, щоб заселити небо. Але все це було сіре, (і) не встигало ствердіти і втрачало форму. Звіри змінялись у вежі, з вогнями на вікнах та на рубцях з людей виходили гори, (високі альпи); з городів птахи; (з гор…) будинки приймали форму людей, а ті знов змінялись у скелі, що оточали озера, глибокі, повні, прозорі. Валились роскішні храми, (розсипались) роставали на альпах сніги, і з пишних троянд обсипались рожеві листочки. (А невідомий геній гострив шалену фантазію і знов все творив там і пускав). А шалена фантазія генія не мала (вже) впину — він творив вже драконів, крилатих (слонів) коней, грифів та крокодилів, які жили тільки хвилину, щоб перетворитись у щось нове. (Та руки слабли, фантазія вяла і в) Тоді в розпуці (в безсилій немочі) та в безнадії в несилі створити трівке щось, творець змішав все (разом) раптом у сірий хаос і сам розплився (сумом) (у чорний) у сум.
Хвилювалось небесне море.
Архитекст.
У південь тіни корчились під кущами, під пнями дерев, під кожнім порогом (хатів). Їм було боляче і не вигідно. І лиш тоді, як сонце втомилось і од вершечка слави спускалось униз, тіни помалу і обережно (рос…) простували (зібгані) скорчені члени, росли і лізли все далі та далі. Над вечір вони лягли вже у весь свій зріст, лягли по долинах без краю довгі чорні тополі, тонкі крилаті вітряки (крилаті, як янголи) (немов небесне військо), шпилясті дзвиниці, димарі фабрик, весь город ціклопів, чорний німий і ниций.
На самому споді жовтілі черевички і дрібна потентіля, як зерна золотого піску, а над ними здіймались (сині) (з корони срібних листочків) з срібних корон топольки вероніки, то сіро-блакитні, то (цвіту барви волошки) густо сині. Червоні помпони конюшини, немов маленькі їжачки, стовбурчили щетину з (трьохлистих) трилистих підставок, а (запашний) пахучий чебрець ткав (на просторі) по схилу гори геліотроповий килим. Кашка (роскрила свої) пораскривала скрізь паросольки; (а) серед білих наметів її тріпались крильця блакитних метеликів. Часом на білу парасольку спускався великий жук і ловив сонце в зелене зеркало крил. (Жалібний) Похмурий звіробой викидав купи зірок, яскраво-жовтих (і разом), проте сумних, як золоті (кітиці) кутаси на чорних боках домовини, (а ряд…) а обік нього виганяв сіре та вузловане стебло петрів батіг, по якому дряпались (вгору розтріпані) зрідка, блідо блакитні квіти, (розпатлані) немов полинялі, ніколи й нечесані. З трави наводив лукаве око ромен. Дрібні дзвіночки розбіглись на луці й скрізь сіяли сум, такі делікатні і (та…) такі ніжні, що самі дивувались, як животіють на сьому світі. Недоступна кропива обважніла насінням, немов бджола пергою, хозяйновато шепталась по своїх логовищах. А там знов волохата центаврія хилилась на всі чотирі боки, немов хотіла засипать (за…) синьо-рожевим цвітом усі простори. Оддаль кінський щавель, зруділий на сонці, куривсь брунатним димом, як похоронний факел, і стояли поважно, як золоті семисвічники по (сінагогах) древніх храмах коров'яки, (Евфорбія седіла) (і тає…) По долинках (седіла) евфорбія (і) таємничо котила в сочистих та сирових, як дійки корови, стеблинах молоко, од темнососнового низу до жовтих кругленьких розеток, а на високих місцях поріс, як джунглі (сірий) сивий полин і п'янив повітря гіркими пахощами, густими й задушливими. (Перед з) (Безліч зірок заткали) То там то сям простягайсь до сонця котячі лапки; сухі, бездушні мякенькі, немов оксамит, а між ними польова м'ята, кожних пару листочків прибірала в пояс з геліотропів. Наівні діангуси червоніли в траві, як дитячі обличчя, а над ними схиляв свої віти журливий дрік, і плакав золотими сльозами. Окремо займали великі простори сині будякі, (такі) сині, (і такі сизі) аж сизі. Вони здавались покинутим вогнищем, (од якого здіймався) що конало перед смертним блакитним димком. А там по луках горіла жовта кульбаба, як зорі на небі, (пялася в гору) (танцювала) крутилась на одній ніжці берізка, міцно тримався землі деревій, кивала сірими вітами собача рожа і на горохах сиділи квіти як метелі білорожеві, червоно-сині, і жовто гарячі. (І вся та) Це була оргія квітів (та гірких) і трав пьяний сон сонця, (усе) якесь шаленство кольорів, пахощів, форм.
Йшли кудись сосни, ряди високих пнів, і на вершечках жовтих, як ананаси, лежали чорно-зелені корони (як) (мов шапки) волохаті папахи. Здавалось, сосни відбули далеку дорогу, переходили річки, фіолетові дороги, глибокі багна й замазали ноги, бо до половини пні були сірі, наче (як) засохле болото. Йшли і щезали у сизій млі. А в лісі — нога сковзалась як на паркеті, (а) над головою химерно корчились гильки (зелені парасолі з великих віток) як жовті гадючки висіли кошлаті (гильки) віти (що були як мягкі) наче фотелі (для сонця і разом віка для живих) де спочивало сонце, а маленькі галузки, пучечки соснових голок (стели…) стелились по небі, як дороге (китайське) гаптування по блакитному шовку. А там де сосон не було, зелені луки, наче стоячі води, під матом ряски, так гармонійно зливались з небом, як ряст з лісовою травою. (По луках блукали небесні). Зрідка по небі летіли хмари гонці, а по луках (небесні) блукали їх тіні, немов хорти припадали, нюшили, шукали і щезали в просторах.
Тиха вода злегка тремтіла, а зелені берези відбивались у ній, як вишиті шовком на китайській картині. Часом з крутого берега сповзало пить воду руде коріння, покручене, ніжне і волохате, як стебло мохової троянди. (В низьких місцях). З низького ж берега білий пісок (так) лагідно припав до (землі) води, (що) і не знати, хто кого цілував — вода пісок, чи пісок воду.
(Білий пісок цілував воду і вода цілувала пісок).
(Маленькі озера тріпались як срібна риба, викинута на берегову траву).
Дата написання, позначена в автографі, — 9 вересня 1908 р., Чернігів. Вперше надруковано в „Літературно-науковому віснику“, 1909 р., кн. 1, стор. 5—15.
Друкується за текстом збірки „Дебют“.
Дата написання, позначена в автографі — листопад, 1908 р., Чернігів. Вперше надруковано в газеті „Рада“, 1908 р., № 291.
Друкується за текстом збірки „Дебют“.
Дата написання, позначена в автографі, — 26 листопада 1910 р. Вперше надруковано в „Літературно-науковому віснику“, 1911 р., кн. IV, стор. 4—13.
Друкується за текстом збірки „Тіні забутих предків“.
Вона була така давня, що навіть сорокалітній син Юшечка звав її бабою. Тіло її в'яло й зсихалось од літ та з нужди і вона сама раділа, що займає так мало місця. Та проте, коли у невістки знайшлась восьма дитина і на піч до баби полізло третє — там стало тісно. Баба мовчки злізла з печі, перекотилась по хаті, мов осінній листочок, до мисника, послала долі ряденце і обляглась. І такою непомітною стала та чорна купочка в чорнім кутку, як шабатурка висохлої жаби на стоптаній ногами стежці. Тепер буде ближче до порога — і коли знов попаде Юшечка у велику печаль та темну злість — йому легше буде покласти, як тоді, мамину голову на поріг та підняти над нею сокиру. Тоді не зарубав, — чому?
Хіба їй треба кращого місця? Он в головах, під лавкою, лежить цвілий буряк, зморщений, чорний, як і вона, а він потрібніший за неї, бо піде в борщ. Картопля в темнім вохкім кутку пускає парости — ще жити хоче — а бабі нащо здалось життя? Була людина — лишилась лушпайка, а все непотрібне викидають із хати. Воно лучче б ту крихту хліба або ложку страви з'їла котрась дитина…
Однак і так вона заважала. Не можно було доступитись до мисника. Невістка толочила їй ноги, дістаючи миски, або впускала ложки на голову бабі, і сама ж лякалась та проклинала, аж чорно ставало в хаті. Діти раз-у-раз спинались над нею і запорошували їй очі кришками з хліба. Вона корчилась, зменшувалась, притискалась до самої стінки. Юшечка тільки на третій день помітив, що баба не на печі вже, а долі. І то зашпортнувшись за її ноги.
— Отуди к бісу! Понакладали під ноги. Приберіть зараз! — А коли йому пояснили, що то баба примостилася, бо на печі тісно і ніде більш спати — він мовчки сів за стіл і спокійно одрізав скибку хліба.
Тепер, з долу, син відався бабі більшим, чужішим і дальшим. Не таким як тоді, коли бачила його з печі. Та й взагалі всі — діти й невістка — немов повиростали.
Дата написання, позначена в автографі, — 28 травня 1911 р., Чернігів. Вперше надруковано з журналі „Літературно-науковий вісник“, 1911 р., кн. IX, стор. 257—278.
Друкується за текстом збірки „Тіні забутих предків“.
До твору використано нотатки, зроблені письменником в „Записних книжках“.Дата написання, позначена в автографі, — 3 жовтня 1911 р.. Чернігів. Вперше надруковано в журналі „Літературно-науковий вісник“, 1912 р., кн. I, стор. 4—32, кн. II, стор. 209—226.
Друкується за текстом збірки „Тіні забутих предків“.
Чорт — початок всякої культури.
Він був обміненник, знав, що трава говорить, звір і т. д. (ч. V, 202).
Привижується чорт (великий чоловік як дерево. 93 XI) у білій сорочці. 95 XI міх 94 XI.
Як був на полонині, його кликала лісна (ч. V 198—99).
Розигри (ч. V 200—201).
Він на сім світі, як блиск на небі, або на землі цвіт черешневий.
12 судців присужують долю дитини (ч. V 218), родини.
Ой висока полонина з вітром говорила.
Яка ж тота полонинка на весні весела,
Як овечки у ню ідуть із кожного села.
Ой овечки, ой білечки, писаний ботею
Хто буде вас випасати, як я си й оженю.
Як упали тяжкі зимки.
У зеленій полонинці, зеленій, зеленій
Стоїть стадо біленькоє, вівці не доєні.
Ягнєта бліють.
Яка ж тота полонинка весела, весела.
Як до неї вирушила худібка із села!
Полонинка веселая лиш до розлучення,
А як пішла худібонька, вона засмучена,
Полонинко, верховинко, чим єс так згорділа,
Ци не тими коровками, шос тільки уздріла?
Полонинко, верховинко, чим єс так згорділа,
Ци не тими овечками, шос тільки уздріла?
Питає ся у баранця
Круторіжка вівця:
Чи ти вробиш, бараньчику,
Зеленого сінця?
Не знаєш ти, круторіжко,
Йика буде зима,
Ци ти вийдеш, чи не вийдеш
З полонинки жива?
Співаночки мої любі,
Де я вас подію?
Ой піду я в полонинку,
На швару посію.
Ой як будут вівчарики
білі вівці пасти,
будут мої співаночки
за крисаню класти
бо так тими кічирками
Мрачки сі знизили,
Що сараки вівчьирики
Вівці розгубили.
Изгадай мньи, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе їзгадаю
Сім раз на годину.
Звійили си буйні вітри.
Тельичко заруло
Мою мамку розговоріш, шо най сі не журе.
Та вимечи із городця запашне з'їльичко,
бо вже не меш ти робити, мамко, весільичок!
В лици попісніла
Йик ударит Семен плазом тай сі не кинула.
Ишов Семен з Ясенова до білої днини,
Шоби йому на Скуповій зорі зазоріли.
Поки ми си та любили,
Сухі дуби цвили,
А йик ми си залишили,
Сиренькі повйили.
Чорногора хліб не родит,
Не родит пшеницу.
Викотує вівчариків,
Сирок і жентицу.
Співаночки мої милі,
Де я вас подіну
Хиба я вас, співаночки,
Горами посію.
Гой ви мете, співаночки,
Горами співати,
Я сі буду, молоденька,
Сльозами вливати.
Ой йик буде добра дольи,
Я вас позбираю,
А йик буде лиха дольи,
Я вас занехаю.
Ой би тото писарчики
В папір не списали,
Шо ми собі за сю нічку
Перещебетали.
Туда моя солодошко
по воду ходило
Куда мила походила
Білими ногами,
Туда трава шовковая
Лежить облогами.
Ой прибігла з полонинки
Білая овечка,
Люблю тебе, файне бідньи
Тай твої словечка.
Зозулька ми закувала сива та маленька.
На тім боці при потоці баран дикий блудить
Посьижінє
Мут весночки наставати, зозульки кувати,
Та йик свічку засвітили, тиха ему мова
Постіль моя застелена, хто ме на ні спати?
Біле личко, чорні очі, хто ме цюлювати?
Ковтнув у одвірки.
Утікали Кулимнюки помежи городи
А щоби їх не спіймали Иринчині роди.
Кует мені зозулечка попід крильци жовта.
Облазами
Горби лисі
Запали го тьижкі зимки межи кічьирими
(Вівчар каже, що файно): плекали мньи вівці
Попід густі чигирниці порідили рижки.
Йик сонічко понад захід вже сі ізнизило.
Козарик — козячий пастух.
Ой пішов я в лісок трісок та із тих сиглаів
(сигла — ліс в полонині).
Зарикала корівонька.
Зарзав коник.
Ой на горі на високій два війгране грают
(дикі кози)
Такі плови були, година б'є тай б'є
Йик світ світом, то чоловік одної не може держати ся.
Поміж маржиною палять ватру (на Божій неділі).
Аби маржинка була світуча, красна, як Боже світло, — аби до маржини не мав приступу злий.
Аби овечки чинили ягнички.
Аби ваша коровка, ваша овечка була плідна, як мурашок, як мошка-комар.
Худобийна Паска.
Аби худоба була така тиха, як тихо в хаті.
Абис була така весела, як цеса Божа днина, абис була така цвітна, як цес день цвітний.
Щоб моя худоба була така тиха, як корінь в землі, щоби була така манниста, як у потоці вода.
Ти меш годувати мене і мого гадзу, а я тебе буду шьинувати, шоби ти легко спала, шоби с рідко рикала, шоби тебе чередінниця не пізнала, де ти ночувала, де ти стояла, шоби ти у мене довго пробувала, шоби тебе не урекли, так як мене не врикла земля, як я гола була.
Чорт був так як Бог з первовіку. Він крутився шумом на воді, як живий, а Бог не знав, з чого він походить.
Бог знав усе на світі, але нічого не міг зробити, а Арідник мав силу до всього.
Арідник вигадав усю музику (лиш фльоєру й трембіту Бог).
Арідник наробив вівці та кози тай пас.
Арідник видумав віз, ватру (вона була тоді без диму), млин, хату, (слово нерозбірне), коня, вовка, тютюн.
Бог крав у нього вівці, кози, скрипку, дудку, ватру.
Арідник як виносив землю з моря, то сховав трохи землі у рот, але Бог закляв, то земля почала рости в роті. Арідник плював, а там, де плюне, земля росла і з того гори.
На початку світа Бог поступив і арідник.
Він, що є на світі — мудрощі тоті — то усьо від нього. Він вигадав де віз, де терниця, де що є.
Тепер чортів менш, бо вже мають роботу на фабриках, коло машин, у телефоні, у колії, велосипеді.
І день не має до чоловіка моци, седить у скалах та у річці Богові штудерації.Люто вснув (слово нерозбірне).
— Їхаю, їхаєш, їхає, їхаєте…
— Держе́, біже́, болє, ходє, приносє…
Пішов бих, продав бих, я бих просив…
Ме їсти, мемо їсти, мете знати… Їхаємо шо їхаємо, гуторимо шо гуторнмо, ішов шо ішов, спали шо…
Рибарит доки рибарит.
— Май білше… май ліпше.
— Марі! Семе! Мико! Гафі! притула =
Пазь своє! (пильнуй свого?) заткай си (мовчи?)
— Глота = діти. Синку (до дівчини).
— Любчику, браччіку, душко, серце…
Щірий = добрий, чесний (шанований), з'уритить = збридить.
Данцівник = що добре танцює.
— Учутка = поголоска.
Пізьма = гнів. Озмила = взяла.
Не сюди йди, а грунєми, синетами!
Усєко.
Віжлун — (що може вгадати будуче).
Шаленим танцем = фуфелой идут.
Безслихи, безвісти, безводи!
Простий чоловік, як „йде між худобу, то так, як ксьондз поможе нас ирщених; так худоба сі єму проступит…“
Тіло рушило.
Но, байка (пусте!).
„Коло неї сі веснуї“ (коло капусти).
Хаща.
Уважєєте.
Гадайте!
Новослідиці.
Барда (сокира, якою тешуть дерево) бартка.
Бер.
Гоби.
Бізівно, певно, безпечно.
Бізую = можу. Не бізую = не можу.
Білована = біла корова.
Бовгар = пастух рогатої худоби.
Божка = піст.
Бойт = кипит.
Бола́ = слабість.
Ботей = стадо овець.
Бурішінник = хліб з товченої бульби.
Бу́тини = ліси, де рубають.
Вадитися = сваритися.
Варівний = страшний.
Варко = страшно, небезпечно.
Веремьи = погода.
Віхола = буря з снігом.
Привітання ч. І, 33.
Лайки — ч. І, 34.
Вєзіль = рослина, що в'ється по землі.
——————
- ↑ Тут і далі слова, взяті в дужки, в рукопису закреслені.
- ↑ Підкреслення тут і далі Коцюбинського.
- ↑ 3,0 3,1 Додано синім олівцем.
- ↑ Взяте в розрядку означає підкреслені Коцюбинським місця.
Виписки зроблені на окремих картках. Друкуючи виписки, ми в квадратних дужках [ ] подаємо черговий номер картки, а поруч сторінку з „Трудов“, звідки зроблено виписку. Картки з виписками зберігаються в Чернігівському державному музеї М. Коцюбинського.
- ↑ До цього Коцюбинський зробив примітку: „К мітинг“.
- ↑ Це кореспондентські карти Чернігівського губернського статистичного бюра з записами про економічний стан села 1905—6 рр. На кожній кореспонденції М. Коцюбинський своєю рукою надписував рубрику, до якої належала кореспонденція: „події“ і т. і. Підкреслення теж скрізь його. Зберігаємо особливості мови кореспондентів.
Кореспонденції зберігаються в Чернігівському музеї М. М. Коцюбинського.
- ↑ Виписки зроблені письменником переважно з „Гуцульщини“ В. Шухевича.