Перейти до вмісту

Твори (Стефаник, 1942)/Вовчиця

Матеріал з Вікіджерел
Твори
Василь Стефаник
Вовчиця
Львів: Українське Видавництво, 1942

ВОВЧИЦЯ


Оце я вернув з похорону моєї приятельки з дитячих літ. Ледве витягав ноги з русівського, густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали. Небагато нас було і всі дивувалися, що я між ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.

Як я почав ходити до школи, то вона у своїй наївності кликала мене до свобідної хати і просила перечитати їй звиток з бляшаної труби, щоби вона знала, що там є. Крім „Кнігініцьких“ латинкою я не міг нічого більше второпати. Аж геть пізніше, як я був в гімназії, той звиток показався шляхотським дипломом для родини Кнігініцьких.

До її убогої хати всі багачі, всі попи, всі жиди посилали на нічліг всіх бідних і заблуканих.

Зниділим і брудним шляхтичам вона казала:

— Не блукайте по світі, а приставайте до людий, бо люди не люблє шляхти. Панщина навчила їх, хто ми є, і тому і я лишиласи з голою шляхоцкою трубою. Ночуйте, я вас погодую, а рано йдіт між люди і приставайте до них.

А злодієві говорила:

— Ти, небоже, не кради, краденим не погодуєшси, але йди просто і вбивай і ставай чоло до чола. Як твоє чоло розсиплеси, то нема утрати, а як богачеве впаде від твої ноги, то з гонором підеш покутувати. Я тебе переховаю, я тобі сорочку віперу й нагодую, але не наскакуй потайки на дурні маєтки.

А покритку з тяжких наймів у великих чоботах і з засохлими сльозами на молодім лиці потішувала:

— Ти, небого, не журиси, бо як уродиш файного байстрючка, то маєш силу; тебе бідну і так ніхто не озме, а він віросте дужий на твоїх грішних руках. Ти посивієш проклєта між людьми, а він віросте і обітре своїми кучерями гріх із тебе. Я вікупаю твою дитину, а ти подужієш, ти молода і заробиш на него. Не цокай чолом у мій поріг, а сідай на постели і проси Бога за свою дитинку.

Всіх блукаючих, всіх бідних, всіх нещасливих вона зодягала і кормила із своєї бідної долоні.

Перед війною вона розпустила своїх доньок по робота́х у світ, а було їх багато. А сама дальше приймала всіх грішних людей, дезертирів, злодіїв, калік і дівчат з грубими черевами, шугала поміж сусіди, як вовчиця, щоби нагодувати своїх безталанних гостей. А як війна кінчилася, то її доньки з дітьми почали сходитися до неї. Зяті були прусаки, москалі, поляки, італіяни з неволі й українці з німецьких таборів. Старій вовчиці дуже тяжко було їх годити в малій хаті. Під чорною Матір'ю Божою вони забирали місце для своєї нації. Вільгельм, Франц-Йосиф, Николай, Шевченко, Ленін і Ґарібальді допоминалися в тій хатині домінуючого місця. І серед шаленого крику і бійки нераз попадав на землю Вільгельм, або Микола, або Ленін. Тоді моя приятелька злізала з печі, ховала портрети в пазуху і вночі прибивала цвяшками назад до стіни, щоби жаден зять не бив доньки.

По війні всі порозходилися, лиш лишився внук від німця, бо батько його поїхав до свойого краю, а його мама лежить тут на могилі.

Німчика я нераз бачу, як завертає чужі вівці і тоді іду до його хати і бачу через вікно, як мирно під Матір'ю Божою примістилися царі, революціонери і поети.