Перейти до вмісту

Твори (Стефаник, 1942)/Вістуни

Матеріал з Вікіджерел
Твори
Василь Стефаник
Вістуни
Львів: Українське Видавництво, 1942

ВІСТУНИ


То будуть старі, бідні вдови або їх внуки або старі діди, що коло своїх дітей туляться і чують щодня, який вони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім місті за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, стальові дороги і будуть розходитися по сивих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі тамтогорічних ковіньок.

І дід Михайло буде йти зі своїми внуками, з двома хлопчиками і з Оксаною, найстаршою між ними. Хлопці будуть, як лошачки, то перебігати діда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде все йти разом. Дід буде нести дрантиву, чорну верітку на плечах і буде покашлювати, Оксана буде мати в руці хліб для хлопців і для себе. То буде саме полудне, а дід буде все казати Оксані:

— Це сонце, синку, вже з морозом.

Будуть вони іти, іти, і зіпруться на одній ниві. Дід стане коло межі, Оксана піде серединою ниви, а хлопці почнуть шукати дуч по полю, керничок ясних і батіжків та ножиків загублених пастухами.

Оксана здойматиме кождий колосок, що надибле, і буде всі складати в ліву руку, а як жмут згрубіє, то вона буде його складати понад ярок, аби потім легко найти. Вишукувати буде долики, рови, бо там найбільше колосся. Сто разів на мінуту буде схилятися і буде виглядати, як найпильніша робітниця. Згодом зачнуть їй поперед очі бігати жовті або сині плями, або одна половина ниви буде така, як має бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очі і буде хвилинку стояти, потім нагло візьме з-перед очей руки і вся полуда пропаде. Або вона заспіває співанку, заспіває її собі лишень потихоньки, з великим стидом і з ясною радістю, що вона вже може співати. Класти буде ноту до ноти і слово до слова з дрижачою непевністю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити, і кладе білі ноги з радістю по землі. А що колос здойме, то співанку свою урве і на́ново її зачне з новим дрижанням тоненького голосу; як ото павутиння, що трясеться на стернях. А як прийде до краю, то сяде собі на пільній доріжці і підіпре голову таким дуже маленьким кулачком, як головка будяка, що буде над нею шуміти тихеньке пророцтво її цілого життя…

Зато дід не буде сідати, але зігнеться дугою і почне кашляти.

— І не знати, шо то там не дає дихнути; аби розрізав груди та аби ту запеклу кров відти вікинув, та може би ще прожив трохи…

І буде далі витягати ковіньки і буде кашляти і сідати. А попри роботу будуть налітати на нього думки і за осінь, і за зиму, і за весну. Десь в голові зароїться таке, що він забуде за ковіньки і за кашель.

— Як є чим пропалити в зимі, то менше їсти хочеси. Рано собі встань, відмети сніг від порога, набери з шіпки ковіньок, насип під піч та й зараз на хаті веселіше. Катерина зварит кулешу, діти повстают та й вже є для них горєча лижка борщу та й тепла піч, та й тобі, діду, межи ними тепло. А як не мож ліпше, то й так добре. Ковінька, як суха, то вона дуже добра…

І він буде випорпувати далі з охотою і з більшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти і він їх не віджене.

— Коби-м не вмер ще доти, доки хлопці підростут, то мала би щєстє, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жінка — шо вона знає, лише плакати! Я би тото справив на дорогу ліпше від неї…

Тепер він закличе на хлопці. Вони прибігнуть до нього з видовбаним гарбузом.

— Мой-ня, а ви чому Аксані не помагаєте; а їсти хочете? Ідіт, трошки коло неї грайтеси, бо єї скушно.

Хлопці підуть до Оксани, а дід буде далі сотати свої думи.

— Хлопці здорові, рослі, аби лиш дочикатиси! Менший то штудерний, такий як старий. Узимі то допоминаєси чобіт, бо каже, шо на печи єму не добре. Кілько сміху є з него, шо якби вмер, та й би-м осиротіли…

Він буде глядіти на сонце, чи низько спустилося, і на ковіньки, чи досить їх назбирав. Потім закличе Оксану, аби йшла помагати йому зносити ковіньки і оббивати їх від глини. Вони знесуть їх в одну купу і зачнуть оббивати бучками. Стовп куряви підойметься над ними, дід буде кашляти, Оксана буде прижмурювати очі, а хлопці будуть їсти хліб. В цей час буде сонце над заходом. З дооколишніх сіл припливуть на ниву звуки дзвонів і будуть стелитися разом з росою по стернях, по дорогах заблеють вівці і загукають пастухи, по полю будуть орачі викидати плуги з борозен і ладитися додому. По долинах здойметься сива мряка, ворони будуть тягнути до садів в село і пси будуть тікати додому, бо вже не будуть могти ловити перепелиць по полю.

Дід Михайло буде христитися і збивати порох із сорочки і дуже кашляти. Потім напакує повну верітку ковіньок, внуки йому поможуть її завдати на плечі, і зійдуть на дорогу. Оксана буде нести свої сніпки колосся, а хлопці ховатимуть ті ковіньки, що впали з верітки, у пазуху. Заки дійдуть додому, то пазухи їм міцно повіддуваються, а черева їх стануть чорніські від пороху.
В селі вони всі подибаються, і бідні вдови, і їх внуки, і діди, і молоді жінки, що їх чоловіки покинули — всі з ковіньками і зі сніпками колосся. Вони вістують, що осінь приходить.