Твори (Стефаник, 1942)/Давнина
ДАВНИНА
Вони всі троє вже на могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять і хрести дубові у їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.
Дід Дмитро поклав на ґрунт чотирьох синів. А як їх поклав, то лишився в старій хаті сам з бабою. Не лишень з бабою, але з волами, з коровою і кількома морґами поля. То коло хати і коло волів ходив дід, у хаті поралася баба, а поле сіяли сини, а збирали бідні люди за сніп і за третину. Дід ходив коло волів, напоював, чесав, замітав стайню і подвір'я і витинав коло плотів будяки. Але найстарша його робота то була така: він вилізав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревні отої не мало призбиралося за п'ятдесятлітнє ґаздування. І все щось він з того стриху скидав на землю і волік перед хату на мура́ву. Оглядав, пробував і направляв. Це була його найлюбіша робота. Він, відай, нагадував собі давні літа коло тої роботи, і тому, відай, так вона йому прийшла в смак. Як не чесав волів, то певно майстрував коло старого ярма або коло старого плуга.
Воли годував три роки. По трьох літах вигонив їх у місто на ярмарок. Брав за них чотири сотці, за двісті ринських купував другі, молоді воли, а дві сотки ховав у стару податкову книжку і замикав до скрині.
Збіжжя не молотив по кільканадцять років і подвір'я його було закладене довкола стіжками. Найстарший стіжок був чорний, той під ним сивий, менший від цього сивавий, тогідній білий, а сьогорічній жовтий, як віск.
Щомісяця, він смотрив ті стіжки, чи миші їх не поїли або чи не стухли. Витягав з них кождого жменю стебілю і нюхав і дивився, чи володка не зсічена. Як котрий треба було змолотити, то кликав молотників і знов ховав гроші в податкову книжку і замикав на колодку.
До церкви ходив щодругої неділі, бо перепускався зі старою: вона на першу Богородицю, він на другу, вона на Великдень, а він на Різдво. У свою неділю вилізав на хатній стрих і скидав відти до сіней великі чоботиська і маленькі. Великі були його парубоцькі, шлюбні, ще з молодих літ ґаздування, маленькі були його синів, як ще у нього росли хлопцями. З тими чобітьми він сідав на приспу і витирав їх шматиною від пороху і смарував дьогтем. Одні вбирав до церкви, а решту складав рядочком проти сонця, аби масть зайшла. А бабі наказував, аби вона не лишень чесала воли, але аби давала по́зір на чоботи, бо десь пес може затягнути. В церкві бив поклони, давав на тацку запліснілі ґрейцарі і спочений виходив враз із людьми.
— Діду, ви забудете говорити, — казали люди.
— Моя верства вімерла і на во́йнах погибла, я не маю з ким говорити.
Як вернувся додому, то їв або хліб з часником або солонину, як не було посту. Солонини в коморі стояло три бочці. В одній трилітня, жовта і м'яка як масло, це дідова бочка, в другій дволітня, пів-жовта, пів-біла, це бабина бочка, а в третій сьогорічня біла, як папір, це була дитяча, бо діти лиш свіжу солонину любили. По обіді дід ішов дивитися до волів, потім викидав чоботи і чобітки на стрих і йшов під вишню спати. Отак дідові сотався день по дневі мирно і супокійно. Ніколи його зуби не боліли, ані ніяка слабість не терла і ціле життя не бачив він коло себе ворожки.
Баба Дмитриха то була вогонь, не жінка. Любила дуже бесідувати, розмови розводити, бо не могла без того ані їсти, ані спати. До старого вона навіть не приступала, він мовчав заєдно, а як стара хотіла лиш три слові з ним забалакати, то він покидав стару борону або снасть і утікав від неї.
— Оце то старе доробало, гадає, шо го цулувати буду.
І плювала і йшла до воріт або над став шукати жінок, ласих на розмову. А дід вертав до своєї роботи і бурмотів під носом:
— Видко діло, шо вже постаріласи; і лице, як шкіра на старім чоботі, і волосє, як молоко, а язик не постарівси. Сто корців на днину перемолола би та й ще би дивиласи, чи нема де других сто…
Бабі не дав Бог доньки. Вона все надіялася за молодих літ дівки і старала для неї віно. Доньки таки Бог не дав, а баба наткала та нашила тілько, що грядки під полотнами та коверцями вгиналися. Дід нераз аж говорив зі злости, кому вона тілько катра́ння нашиває та натикає.
— Іди, старий, іди, не говори мині, бо я твоє дрантє, шо черваки на стриху переїли, кину у вогонь. Лиш ти мині втерка́йси до моїх грєдок та й я зайду та й твої плуги і вози всі у піч!
Дід скулювався, як воробець, і тікав від баби, бо де ж він годен з бабою на край вийти! А баба сідала собі на лаву проти грядок і говорила сама до себе:
— У кожді перекладині є всего однако, там, і там, і там. Кожда невістка най собі о́зме хоть цу, хоть ту, бо кожда однака. А п'єта перекладина на церькву за старого і за мене, цеї не́руш мині жадна, бо би-х руки обтєла!
В неділю пополудні приходили до баби всі невістки з внуками. Такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина. Баба садила їх за стіл, давала сьогорічньої солонини і балакала з ними і кудкудакала, як квочка між курятами.
— Як умру, то кожда собі заберете одну перекладину з грєдок, бо кожда однака, бо ви в мене однакі — мої діти. Але, якби дід аж по ми́ні умер, то аби-сте жадна не важилиси нитки взєти. Він би так забанував, шо би зараз умер. Та й чоловікам наказуйте, аби вони єму із поду найменшої крішки не брали, бо він то так любит, шо без того днини не годен бути. Вони би єго зарізали. Най Пан-Біг сохранит! А як я вмру, то маєте всі штири надо мнов голосити чудними голосами, красними словами! Та й дід як умре, та й єму маєте голосити ще красніщими голосами, ще чуднішими словами. Він вам лишит гро́ший, шо мете гратиси в них…
Баба плакала, а невістки собі плакали, потім баба кожду цілувала і вела до другої хати показувати кове́рці. На подвір'ю гралися з дідом внуки, кождий мав від баби булку або яблуко і пильно дивився на яворовий, старий ярем. Дід показував їм на ярмі різьблені плуги, воли, погоничі і казав, що вони також незабавки будуть іти в поле орати.
Як сонце заходило, то невістки з внуками йшли додому, а баба їх виводила за ворота і там ще довго з ними говорила.
А третій межи ними дяк Базьо. Він не був їм ані сват, ані брат, лишень сидів з ними через горо́д. Баба Дмитриха все носила йому обідати і вечеряти, бо він був одинокий і старий. Та відай ніколи не їв він бабиного обіду, бо все був п'яний.
— Базю, чого ви тілько тої горівки п'єте? Та-же вона у вас колис запалитси!
— Бабко, Митришко, як я не маю пити, коли мені книжки в голові, як заяці, бігають! Кождий стих, кожда титла преся, аби її співати або читати, а мені голова розскакуєся. Всі зберуться як хмара малих дітий, і хотять у одні вузенькі двері пропхатися і дати себе чути. А моя голова, от яка маленька, ще й обстрижена, та де їх подіти? Добре, що ви свої діти порозкладали по городах, а мої всі накупі. Та мушу я їх горівкою напоїти, аби вони попилися та й мині дали трошки супокою!
Баба журливо похитувала головою.
— Ото, яка наука страшна, то не ціпом махати!
І давала Базеві знов грошей на горілку. Зато він неодної неділі приходив до бабиної хати і читав смішні книжечки. Сини і невістки помирали зо сміху від Луця Заливайка та від індика, що лишень тілько має розуму, що в хвості.
А одного разу Базьо прочитав їм таку страшну книжку, що баба і невістки розплакалися зі страху, а сини геть посоловіли.
„Земля не дасть плодов своїх, на скоти ваші пошлю заразу і погибнуть вам, а люде ваші потоплю. Дощі не упадуть на землю, а земля будет, як камень, і не видасть плода із себе…“Базьо і сам побачив, що трохи перебрав мірку і найшов у тій книжці такі слова:
„Кто сей лист при собі має або часто читає, з приліжностею слухає або переписує, той сподобиться ласці Божой… В котрім домі той лист находиться, там ані вогонь, ані вода, ані гром, ані ніякая злая річ зашкодити не може“…
Це трохи додало духа і Базеві, і бабі, і невісткам. Вони зараз дали дякові гроші, аби їм тоту книжку купив. За бабою і невістками подалися всі жінки з села і подавали дякові гроші, аби і їх хати були заасекуровані від вогню і грому. Дяк книжки накупив, ще й нову бунду собі справив за одним заходом і нову порцелянову люльку. Потім щонеділі читав тоту книжку все в іншої ґаздині і брав за то дві шустці на горілку і колач, аби мав чим закусити. Вже небагато йому хибувало, аби всі хати обчитати, бо лишилося лишень кілька бідних хаток під лісом, як Базьо заслаб. Кинуло його в дрощі, потім у гарячку, потім, уповідають люди, що з рота вийшов маленький, синій вогник, і Базьо Богові віддав свою душу. Відай горілка в нім запалилася. Досить того, що всі жінки за ним плакали і голосили, як за братом рідним.
Баба Дмитриха недовго банувала, бо сама восени пішла за дяком у ту далеку дорогу. Дід Дмитро таки не попасав довго без баби, бо й собі на весну помандрував на могилу.
Люди за них давно забули, бо то вже не нині, як вони померли. Лишень читальники не раз їх згадують, як зговоряться за початок читальні.
— То сам почєток читальні заходит ще від старого діда Ми́тра, і від баби Митрихи, і дєка Базя. У їх хаті зачєв дєк перший раз читати книжечки. Ще й тепер дес попід сволоками заткнені „Божі листи“ та „Луці Заливайки“, але тепер ніхто вже їх не читає, минулиси…
— Ой, минулиси.
— І тота трояка солонина минуласи.
— Ого, конем не здогониш!