Перейти до вмісту

Твори (Стефаник, 1942)/Лесева фамілія

Матеріал з Вікіджерел
Твори
Василь Стефаник
Лесева фамілія
Львів: Українське Видавництво, 1942

ЛЕСЕВА ФАМІЛІЯ

 

Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до корчми. Не ніс, але біг до жида, і все обзирався.

— Ого, вже біжит з бахурами, бодай же-сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо, як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.

І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою корчмою хапнула за мішок.

— Ой, не тікай, ой, не біжи, не розноси мою працу змежи дітий!

— А ти, мерзо́, знов хочеш робити веймір на всі люди! Лице би-с мала!

— Лица я із-за такого ґазди не мала, та й не буду мати! Давай мішок та пропадай. А ні, то будем ті бити, буду ті бити з дітьми насеред села! Най буде покаяніє на увес світ! Давай!

— Ти, стара лєрво, та ци ти здуріла? Та я тебе і бахурів твоїх повішію!

— Андрійку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлібец по жидах не розносит! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На каліку то ще заробимо, але на піяка ми не годні наробити!

Вона говорила до своїх двох хлопців, що стояли з бучками і несміло дивилися на тата. Андрійко мав вже десять років, а Іванко з вісім. Вони не сміли приступити і бити тата.

— Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!

І вдарила Леся по лиці. Він поправив її ще ліпше, аж кров потекла. Тепер хлопці підбігли і почали валити бучками по ногах.

— Ліпше, синку, уваліт му ноги, як псови, аби тєгав за собов!

І плювала кров'ю і синіла, але тримала за руки.

Хлопці вже зважилися і підбігали, як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавилися, майже сміялися.

З корчми вибігло кілька людей.

— Мой, таже цего ще ніхто не видів, відколи світ! Аді, як б'ют, ще цицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увес мир!

Хлопці били, як скажені, а Лесь і Лесиха стояли закаменілі, покривавлені і не рушалися з місця.

— Мой-ня, хлопці, таже ви пірветеси коло дєді…

— Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали…

— Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє!…

Отак викрикував якийсь п'яний з-перед корчми.

Лесь кинув мішок на землю і став, як дурний. Він такого нападу ніколи не сподівався і не знав що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.

— Андрійку та й ти, Іванку, йдіт тепер бийте, я ані кину́си. Ви ще малі та вам тєжко підбігати. Гай, бийте!…

Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.

— Та чому їх не заставлєєш, аби били, аді-м лєг — бийте!

Лесиха заревіла на все село.

— Шо я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дітьми на сухім хлібци, та шо я уторгаю, то він все до коршми віносит. Я, люди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Шо залямит, та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти і на жидів. Най си діє, шо хоче, але я вже не годна…

— Таж бийте, і палцем не кину́!

— Най тебе, чоловіче, Бог піб'є, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас кілько набивси, шо ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми начувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най ті Бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в Бога вімолила… Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте.

Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.

Лесь лежав на землі і не рушався.

— Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Такого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, шо земля здрігнеси!

І лежав і свистав завзято.

—       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —       —

Лесиха повиносила все з хати до сусідів. На ніч лягла з дітьми спати у городі, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вночі прийде. Дітям постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачині.

— Діти, діти, шо мемо робити? То-то-м вам постелила сегодни на увес вік! І пімрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас відмолити…

І плакала і наслухала, чи Лесь не вертає.

Небо дрижало разом зі звіздами. Одна впала з неба. Лесиха перехристилася.