Твори (Стефаник, 1942)/Новина
НОВИНА
У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив в ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за нього не хотів піти заміж, бо коби то лишень діти, але то ще й біда і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки сам із дрібними дітьми. Ніхто за нього не знав, як він жиє, що діє, хіба найближчі сусіди. Уповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував разом із дівчатами на печі.
А тепер все село про нього заговорило. То прийшов він вечером додому та й застав дівчата на печі.
— Дєдю, ми хочемо їсти — сказала старша Гандзуня.
— То їжте мене, а шо ж я дам вам їсти? Аді, є хліб, та й начинєйтеси!
Та й дав їм кусень хліба, а вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися.
— Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай ї земля вікінула! А чума дес ходит, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеї хати і чума збояла би си!
Дівчата не слухали татової бесіди, бо таке було щоднини і щогодини, і вони привикли. Їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно і жаль. Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лишень четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір'я. Та й тепер, як вони їли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають.
Гриць глянув на них із лави і погадав: мерці, і напудився так, що аж його піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди. Дівчата глемедали хліб, а він припав до землі і молився, але щось його тягнуло все глядіти на них і гадати: мерці.
Через кілька день Гриць боявся сидіти в хаті, все ходив по сусідах, а вони казали, що він дуже журився. Почорнів, а очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди.
Одного вечера прийшов Гриць до хати, зварив дітям бараболі, посолив та й кинув на піч, аби їли. Як попоїли, то він сказав:
— Злізайте з печи, та підемо дес у гості.
Дівчата злізли з печі. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу Доцьку на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов із ними. Йшов довго лугами, та став на горі. У місячнім світлі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого срібла. Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила його, а той камінь на грудях став іще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку.
Спускалися вдолину до ріки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий вогневий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою рікою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку і з усеї сили кинув у воду.
Йому стало лекше і він заговорив скоро.
— Скажу панам, шо не було ніякої ради; ані їсти шо, ані в хаті затопити, ані віпрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибиницу!
Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:
— Дєдику, не топіт мене, не топіт, не топіт!
— Та, як си просиш, то не буду, але тобі би ліпше, а мині однако паци́ти, ци за одну, ци за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки́ жидам та й знов меш бідити. Як собі хочеш.
— Не топіт мене, не топіт!…
— Ні, ні, не буду, але Доци вже ліпше буде, як тобі. То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Аді, оцев стежечков йди, гет, гет, аж угору, а там прийдеш до першої хати та й увійди та й кажи, шо так і так, дєдя хотіли мене утопити, але я си віпросила та й прийшла, аби-сте мене переночували. А завтра кажи: може би ви мене де наймили до дитини бавити. Гай, іди, бо то нічь.
І Гандзуня пішла.
— Гандзю, Гандзю, а на́ тобі бучок, бо як ті пес надибає, та й роздере, а з бучком май безпешнійше.
Гандзя взяла бучок і пішла лугами.
Гриць закочував штани, аби перейти річку, бо туда була дорога до міста. Вступив уже у воду по кістки, та й задеревів.
— Мнєоца і сина і світого духа амінь. Очинаш іжи-єс на́-небесі і на земли…
Вернувся і пішов до моста.