Твори (Стефаник, 1942)/Похорон
ПОХОРОН
З-переду обдертий хлопчик з біленьким ковніром під шиєю. У руках держить чорний хрест і все глядить на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть трунву. На її вічку білий, тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах трунви прибитий віночок із жовто-брудних цвітів. З оцих самих, що ростуть попри каміння на подвір'ях кам'яничних. Такий віночок, як колачик бідного мужика, що дає в церкві за прости-біг.
За трунвою плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі, погаслі свічки. Під пахами несуть напівзів'ялі вазоники. То ті марні квіти, що ніколи сонця досить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого ясно-жовті.
Під ногами мокре каміння і мряка непорушна висить у воздусі.
Одна жінка плаче, а друга їй каже:
— Як був здоровий, то грався цілий день коло моєї будки. Порпався заєдно у тім рівці, що дощ викопав довкола будки і витягав всякі камінчики. Курятко без квочки, ну, кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кождого дня я вибирала черствіші булки і кликала його до будки. Він сідав коло мене і їв. Як він красно їв!? Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацінькі крішки та в ротик, у ротик. Най Бог запише мені лишень ті булки, що я йому надавала…
Жінка плаче дальше.
— Осінь, осінь його доконала, сирий люфт і студінь. Бо ви цілий день не бували в хаті, а його різало без вас та й зарізало. А я приходила до нього і свіженькі булки приносила, але він вже не їв. Водиці йому треба було раз-по-раз. Лежав, як рибка, і все ротик роззявляв. Потім посинів геть, а пашіло від нього вогнем! Якби хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця, накидав, аби горіли…
Йдуть всі помучені, зів'ялі, сіру мряку хрестом прорізують.
— Але він умер відай від тої канапи, що на ній лежав. Відки ви таку канапу дістали? Біг-ме, така, як гріб з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Я би боялася тої канапи, якби сама з нею лишилася. Втекла би або порубала б, ні, я би її в хаті не тримала!
— То канапа його тата, він на ній родився, то — спадок. Як вибирався з першого поверха, то нам її лишив.
— А де ж він тепер?
— Не знаю…Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки, хлопчики померзли і баби ледве лізуть.
Йдуть серединою вулиці, як подерті тіні, чужі і незнайомі з ніким.
А цвинтар буде, лиш його крізь сіру мряку не видко.