Твори (Стефаник, 1942)/Під горою коло ліса…
| ◀ Городчик до Бога ридав… | Твори Під горою коло ліса… |
Раненько чесала волосся… ▶ |
|
ПІД ГОРОЮ КОЛО ЛІСА…
Під горою коло ліса стоїть хатина. Повзає по землі, як перевалений хрущ. Віконця якурат такі, як хрущеві пасують. Маленька сіточка шибок у рямках.
У тій хатині сидить стара баба на стільці. У руках тримає костур, утроє довший від неї. Рушає губами, але вони не сходяться, бо шкіра, як ремінь у воді, збіглася та й не досягає.
Так до опівночі ціпеніє. Вопівночі всувається кінська голова через поріг та й „славайсу“ каже.
— Навіки слава! То ти, пашкудо? — зашепеляла баба.
— Я. Принесла-м лопуховий лист зав'єлий, завтра вмреш.
Сказала голова та й поклала той лист коло баби.
— А стара шо казала?
— Казала, аби-сь цвіт папоротин дала.
— Не дам, не дам! Най би була мині порошку з него не вкрала. Хоть я маю тот цвіт, то нічим стала.— Мусиш дати.
Голова підлізла на полицю. Взяла цвіт з платочком і пересунулася через поріг.
Стара ворожка над раном умерла.
Всі люди знали, що у ворожки була кінська голова, що лист лопуховий принесла, а цвіт папоротин взяла для найстаршої ворожки.