Твори (Стефаник, 1942)/Слава-Йсу
| ◀ Давня мелодія | Твори Слава-Йсу |
Серце ▶ |
|
СЛАВА — ЙСУ
Присвячую Семенові Зінкевичеві
Я знаю Снятин від року 1881, як мене післали там учитися у другу нормальну клясу. По школі я вилазив на найвищу яблуню у сусідів-міщан і довго дивився на Русів, але його ніколи не бачив, бо він у долині. Моя мати приходила до мене і давала „шустку“, щоби я не вилізав високо на деревину, бо можу розбитися, а Русова однако не побачу.
Директор школи, як я мав до нього діло, не дозволяв мені іти з ним разом, лише з-заду за ним.
Я дуже дивувався.
Мій сусід у шкільній лавці Тавбер все приносив до школи оселедці. Ми оба так пересякли оселедцями, що учитель тікав від нашої лавки, а моя мама, як прала сорочку, то казала: „Боже, чого в тій школі бочки з оселедцями?“ Тавбер тепер у Відні має маґазин колоніяльних товарів і їсть солонину і шинку.Міщанин, в якого я був на кватирі, одного вечора розказав, що царя московського вбили. Я тоді не був монархістом і це мене ані трошки не зворушило.
Видко, що я тоді мав нещасливу фізіономію, бо як ішов на ринок шукати мами, то діставав від незнайомих жінок яблука, обарінки й цукор.
— На, небоже, це за мого Іванка, або Василька.
Всі ті дарунки я збирав у пазуху, а як уже здибався з мамою на ринку, то вона зараз сідала зо мною і вперед перебирала моє волосся, чи нема де „нендзи“. Потім цікавила її віддута пазуха.
— Хлопче, де ти це набрав, ци ти не крадеш?
Як я об'яснив мамі, відки стільки добра в мене набралося, то мама сказала, що за кождий обарінок і яблуко треба молитву говорити. Я так не любив говорити молитви і митися, що від милосердних жінок я тікав, як заяць.
Давні роки минулися у гімназії коломийській і дрогобицькій. По матурі я знов зблизився зі Снятином, треба було міщанам читати реферати, організувати товариства.
Міщани були завзяті і подобалися мені. Час університетських студій у Кракові не перервав моїх зв'язків з міщанами. Декілька часів в Снятині сидів стало Кирило Трильовський і Лесь Мартович.Міщани говорили, браталися з мужиками і робили партію радикальну. Вибори, маніфестації. Старого Грицька Запаренюка тягнуть жандарми під арешт, виборці-українці на ринку Снятина присягають вічну любов Україні, жандарми розганяють.
Трильовський впроваджує до Снятина тисячу січовиків у червоних лентах, польське правління непокоїться, та нічого не заказує.
Загальне голосування. Стаю кандидатом від радикальної партії до віденського парляменту. Мушу виголошувати кандидатські промови (хай мені боги дарують у своїй великій ласці цей великий гріх) і виходжу послом. Більшого упокорення не знав я, коли вислухував промови моїх колеґів у парляменті. Без знання мови, без програми, без темпераменту, все те робило на мене вражіння штубаків із першої кляси. Якби не чотири наші бесідники з клубу, які виголошували промови і розумні і гарні, то дійсно треба би було соромитися за українське представництво.
Я став головою філії „Сільського Господаря“, головою філії „Просвіти“, головою повітової управи радикальної партії і ще більше голов було в мене на шиї. Перед тисячами слухачів реферував про союз України з центральними державами з Берестя Литовського. Поляки знижилися й говорили кождому будячкові „Слава-йсу“. Я їх успокоюю: „Не бійтеся, ми лиш ваш ґрунт заберемо, а самі ви будете жити, як у раю, без податкових тягарів. Все те хай тверді мужики забирають на свої плечі.“
Війна. Львів наш. Мужики тікають з фронту. Треба покидати Львів, починається велика трагедія, яка дотепер триває.
Тепер я ходжу по Снятині, купую щонайдешевше і вже ніхто з мужчин мене по дорозі не задержує. Одні з них пішли в підземелля, у ясний сховок, другі гріються на сонці теперішніх можновладців. А мене вітають лише жінки словом „Слава-йсу“. Лиш вони одні пам'ятають ще мене і я їм вдячний.
— „На віки слава“ жінки!