Твори (Хвильовий, 1927–1930)/1/Вступна новела
| Твори Том перший На озера |
Життя ▶ |
|
Вчора в „Седі“ безумствовала Ужвій, і „Березіль“ давав ілюзію екзотичної зливи. А сьогодні над Харковом зупинились табуни південних хмар і йде справжній тропічний дощ — густий, запашний і надзвичайно теплий. Горожани зовсім збожеволіли з такої несподіванки й висипали на вулиці. Про тропік Козерога вони знали тільки з географії, а тут трапилось чудо, і тропік Козерога завітав на Лопань. Натовпи суєтяться, ловлять язиками солодкі краплі тихої тропічної зливи й ніяк не думають ховатись під навісами домиків.
— Чудесно, — говорю я й булькаю в теплі калюжі.
Юліян Шпол, автор комедії „Катіна любов або будівельна пропаганда“, мовчки ступає за мною: я завжди забігаю вперед. Весь він як мокре курча, і — дивно! — з його капелюша тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:
— Сьогодні моє любиме число — 13. Отже сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?— Очевидно, зустрінемо професора Канашкіна, — серйозно відповідає мій приятель.
І дійсно: в кавярні Пока до нас підходить названий професор, і підходить з такою, знаєте, усмішкою, ніби він допіру наївся карамелі. Він нас вітає, робить нам кніксен та кілька компліментів, розповідає щось про критичну оглоблю й тут же читає нам свій науковий труд під такою назвою: „Що таке липа, як так трапляється, що професорська катедра раптом стає липова, що таке, нарешті, липовий професор, його роля в марксистському суспільстві, а також про соціяльне коріння богемських ухилів серед наших еспанських письменників“.
— Чудесно! — говорю я, похлопавши Канашкіна по плечу й узявшись двома пальцями за його піджачну петельку. — Чудесно! Ти подаєш великі надії, і я певний, що суспільство на слідуючий рік обере тебе членом свого парламенту.
— Ну, що ви! — червоніє мій професор. — Я зовсім не припускаю, щоб моя робота мала такі несподівані наслідки.
Але ми — я й Юліян Шпол — стоїмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обійдеться, мовляв, на слідуючий рік ми вже саме Канашкіна будемо обирати, мовляв, він же знає, що в цьому році ми таки зуміли провести кількох своїх кандидатів.
— Дякую, дуже дякую! — говорить професор, ми виходимо з ним на вулицю.Нас зустрічає та сама тропічна злива. Я запевняю, що „Три мушкетери“ написав несамовитий Ринальдо Ринальдіні, а професор Канашкін запевняє, що цей твір не належить перу „письменника Ринальдо Ринальдіні, а належить перу французького письменника Гофмана Молодшого, що писав під псевдонімом Дюма (батько)“. Тоді до нас підходить Олесь Досвітній (переступає через калюжу) і каже:
— Драстуйте, товариші! Драстуйте й ви, професоре Канашкін!
— Драстуй! — говоримо ми й ловимо язиками краплі теплої тропічної зливи.
Олесь Досвітній інформує, що він допіру скінчив свій новий твір під такою назвою: „Собор Паризької Богоматери“. Вищеназваний професор виймає олівець і записує: „Олесь Слісаренко написав удосвіта новий твір „Собор Паризької Богоматери“. Потім до нас підходить відомий панфутурист Семенко й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькі фрази, що я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, і таким чином виявляється, що я творив свідоме французьке парикмахерство. Тоді беру „Зустріч трьох“ і питаю:
— А що значить NP, що стоїть над кожним твоїм віршем у цьому збірнику?
— Як що! — каже Семенко. — Це значить кінська сила!— Боже мій! — скрикнув я. — Та ж кінська сила має зовсім инше позначення.
Панфутурист нічого не відповів, і таким чином виявилось, що він творив несвідоме латинське парикмахерство.
Юліян Шпол зареготав. Семенко зблід і пішов до Красної гостиниці. Ми його не затримували, як і професора Канашкіна.
Нарешті підійшли до Держвидаву. Там ми обтрусились від дощу й зустріли ще кількох творців читанок („папа рєжєт, мама клеіт“). До Держвидаву мусив зайти сьогодні якийсь начальник, і тому в одній кімнаті пахло репейним маслом — саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lappa. В кімнаті Аркадія Любченка, автора „Буремної пути“, кількох талановитих оповідань і незакінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко, автор „Байківниці“ й закінченого роману „Малоросія“, і каже до мене:
— А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде.
— Під рубрикою „історичні події“? — питаю я.
— І під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не буде!
— Та невже? — кажу я й сідаю до столу, щоб трохи поплакати.
І я плачу гіркими слізьми. Тоді Пилипенко, Юліян Шпол і Олесь Досвітній (як і Аркадій Любченко) починають утішати мене. Але як утішити? Я говорю крізь сльози:— За що? За що? — і, вийнявши з кешені жменю підсмаженого насіння, вибираю гарбузові кабачки й з смаком лузаю гарбузові кабачки (мовляв, „за що? за що?“).
Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената — Раїси Азарх. Вона зустрічає нас милою усмішкою.
— А… — говорить Раїса Азарх. — Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!
Вона мені пропонує перевидати мої твори під назвою — „Твори“. Я, звичайно, відмовляюсь. Словом, я проти. Вона — за. Я проти! Вона — за! Виявляється також, що за і мої приятелі, як от Аркадій Любченко. Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо умову.
… І от умову складено. Я знову перечитую свої оповідання (до речи, страшенно нудно перечитувати) і сідаю писати „вступну новелу“. Але що писати? Знаю тільки, що написати обов'язково треба, бо ж і я все-таки несу відповідальність за себе.
… І от я відповідаю. По-перше — „твори“. Це зовсім не „полное собрание сочинений“, це не претенсія — це непереможне бажання моїх меценатів: Раїси Азарх, Сергія Пилипенка й Аркадія Любченка. Отже за всякими справками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатів. І далі (щоб не забути): в перший, у другий, як і в дальші томики я вкладаю речи ще ніде не друковані.
А тепер про зміст. Свою наймолодшу збірку я писав на початку тридцятих років нашого століття (в 1921 — 1922). В кімнаті, де я працював, було страшенно тісно (жило багато народу), так що я міг сідати за стіл лише вночи. Саме тому, мабуть, у моїх творах і мжичка.
Ні, мабуть не тому: я просто фіксував настрої тридцятих років.
Тепер про форму. Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер'янство, я… романтик! Саме відци й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років (я думаю прожити сто п'ятдесят).
Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нічого оригінального. Вони мають рацію: весь я в лабетах пільняковщини та инших серапіонових братів.
Мова. Мова моїх творів надзвичайно кострубата. Окремі вирази бувають буквально безграмотні. От приклад: „Балачки його нічого собою не уявляли“. Про мову моїх творів можна прочитати в професора Сулими.
От і все. А коли сказати, що я можу бути автором тільки одного твору, який хочу написати через багато років і до якого я дійду, очевидно, через етюди, то це вже буде рішуче все!Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи (мій сюжетний любовний роман „Вальдшнепи“ буде в третьому томі) — все те, чим так пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки („садок вишневий коло хати“) і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в „загірню комуну“ і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівняного нахабства плюю на слинявий „скепсис“ нашого скептичного віку. Ну, і так далі.
А тепер — поки що до побачення! Зараз іду в робітничий квартал до радянських робітничих домиків і буду там слухати, як заливається гармошка бродячого музики.
Вона заливається якось сумно, і я думаю: тут я все-таки не зустріну професора Канашкіна, і я пригадую, що попереду мене стелеться великий життьовий шлях. Він починається десь у минулих віках і шкутильгає осінньою елегією через шведські могили, через Сорочинський ярмарок і далі, аж до Гофманської фантастики (між иншим, можна сказати не тільки „Три мушкетери“, але й „три мушкетонери“. Мушкет, аркебуза — це одно, а мушкетон — це старовинна рушниця з набоями в кілька куль, що одразу летять у кілька сторін).
Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропічна злива — густа, запашна й надзвичайно тепла. Я — вірю!
Юліян Шпол, автор комедії „Катіна любов або будівельна пропаганда“, мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і — дивно! — з його капелюша тече чомусь синя вода.
Драстуй, Юліяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра піду на могилу комунара, автора „Ударів молота і серця“. Я понесу йому пучок синьооких фіялок і там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юліяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Я — вірю!