Перейти до вмісту

Твори (Хвильовий, 1927–1930)/1/Чумаківська комуна

Матеріал з Вікіджерел
Твори
Том перший 

Микола Хвильовий
Чумаківська комуна
• Інші версії цієї роботи див. Чумаківська комуна Харків: ДВУ, 1927
 
ЧУМАКІВСЬКА КОМУНА
 
I

Повітове місто, де пахне Гоголем, у переліг перекинулось.

Осіло.

Коли летять буйні, арештантські весни, повітове місто живе нутром: не вилазить з будинків, плодить діти, ходить до церкви, а ввечері п'є чай з блискучого самовара.

Увечері в тихому затишку міщанського добробуту шипить самовар: — Ш-ш!

І зимою: — Ш-ш!

І літом: — Ш-ш!

І в-осени: — Ш-ш!

Це тиха надмрійна пісня обивательського щастя. А апогей його — канарейка в клітці.

… Над повітовим містом промчалась революція. Зламала декілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець і помчалась далі.

… Все йде, все минає й відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалейний сон старосвітського галантерейного життя.

Але сон неспокійний буде, сон тривожний буде: чує обиватель —

— блукає містом хтось невідомий, хтось арештантський.

І каже він, зідхаючи:

— Да, шерочко.

… Коли злізти на гору, там манастир, Покрівський зветься, а не долізти до манастиря — Чумаківська комуна. Таки справжня комуна імени Василя Чумака.

Мрійник загинув в імлисту київську ніч, а маленька комуна й досі живе в повітовім місті, де пахне Гоголем.

II

… Біля воріт написано: „в сєм доме прожіваєт дворянін Гараєм“.

… А коли на бруку дітвора здіймає гамір, молодий поет Андрій (Андре) деклямує з Чумака:

„Безнадійно? Є надія: ось, на цьому бруку.
Переможці! Піонери! Тисну вашу руку“.

Біля комуни проходять і тіні минулого — черниці чорні (тепер живуть невідомо де, а в манастирі церква й дитячий будинок).

Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося.

Иноді сонце заверещить золотом, тоді на мозок спадає гаптований серпанок.

До Андрія підходить Варвара й оповідає про яму — недалеко яма, куди черниці скидали колись „незаконних“ немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.

Підходить товаришка Валентина — високолоба (чудовий високий лоб… люблю високолобих. М. Х.).

Валентина заїкається до Варвари:

— Ви пппрро це вже ка-а-азали.

А Варвара буркотить:

— Ну й казала, і ще скажу. Забула, значить.

Андрій наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову.

Отже, в комуні живуть ще такі особи: 1) Іван Іванов, 2) Же, 3) Мура (останні дві — Бобчинський, Добчинський: зріст), 4) Йосип Гордієнко — безпартійний (і Андрій безпартійний). Здається, всі.

Проте забув: коли теплінь, а в манастирськім саду пахтить медом, у комуні завжди гніздиться сторонній люд. Словом, так: бувають товариші з сіл і губерніяльного міста. Зимою сторонніх мало.

А сьогодні весна. Розумієте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобі… Сьогодні весна, мов голуба тянучка: їв би й дивився без кінця… — Д'ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.

… Прилетів традиційний соловей, порозчиняв вікна — правильно!

… А в їдальні дві дошки: чорна й червона. На чорній написано:

„Товаришка Же за буйство“.

На червоній написано:

„Товариш Андре за“… (далі розвезено пальцем).

… Же — надто неспокійна. Же — циганочка, а Іванову співає:

— Мій симпампончик і вкраїнофільчик.

Тоді Мура каже:

— Ах, моншерамі, це ж моветон.

Розшифровую:

Іванов — пітерський слюсар, а українську мову знає краще за українців. (Буває). Так міркує: нацсправа, мов уюн (це, здається, в Кавцького), а на мову — плювать. „За якою наказуєте? За китайською? — Будь ласка!“

Але Іванов каже

— У нас у Пітері так. Ми, пітерські, так. — Словом, авторитет Пітера непорушений. А Пітер — це Іванов.

Це, звичайно, що до публіцистики.

… Ну-с.

Же — циганочка. Очі інституткою й гадючкою до Іванова:

— Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.

Іванов знає жарти, але досить серйозно наказує:

— Щоб оселедців більш не купувати. Досить. Можна жити скромніш.

… У манастирськім саду гримнув традиційний соловей. За манастирем заграло сонце в рожеві сурми.

Мура каже (промова в ніс):

— Ан-дре.

Це так поважно, ніби в салоні графині X. Але — це не так: тільки погляд маман, а взагалі — йолки зелені. І все.

… Нарешті комуна розійшлась на роботу. Залишились: Варвара й Андрій.

Тут і кінець другому розділові.

III

Варвара варить борщ на примусі, а Андрій чистить картоплю.

Рожеві ранкові сурми біліють. Іде день і біла музика дня. Традиційний соловей змовк.

Над манастирем сонце.

Звичайно, Варвара буркотить:

— Ну, от: була у панів — робила. Тепер у комунії — і знову роби.

Андрій каже:

— Так ви не робіть, Варварушко. Ми й сами справимось.

— Не робіть! А хто ж обід зварить?! Га?!

— Ну, то робіть, Варварушко.

Хвилюється:

— Варварушко… Варварушко… Ні в якім разі й баста.

Ну-с…

Андрій раптом зривається з місця й мчиться до столу.

Навздогин йому сміх:

— Ага. Приспічило!

Андрій хапає папірець і олівець і нервово накидає нерівні літери. Це — поезія. Він увійшов у творчий екстаз. Суєтиться по кімнаті, спішить полетіти й бурмоче незрозумілі фрази.

А Варвара? О, Варвара спокійна, як курка на сідалі. Картоплю покинув? І біс із нею, з картоплею. Приспічило — значить будуть гроші. О, Варвара це вже знає.

Коли до Варвари заходить сусідка, Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже їй, вказуючи на Андрія:

— Ви не думайте, що він аби-що. Він не аби-що, а ось.

І виймає з кешені Шевченків портрет.

— Знаєте хто? Це кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомі висить. А він (жест на Андрія), значить, під Шевченка пише разнії пісні, скажемо, та инші прозвідєнія.

… Андрій по кімнаті носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булькає. А за вікном повітове місто, де пахне Гоголем, і відходить за обрій слобожанська степова далечінь.

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

… Да, ще про Гордієнка не сказав.

Добре, скажу.
IV

Йосип Гордієнко — хороший хлопець. Але — „педантична пунктуальність“: слова Бобчинського чи Добчинського — не пам'ятаю. Йосип, спец з Упродкому, завжди виголений і свіжий, мов хлоп'яча ковзалка.

… Це з його записної книжки

„Підвідділ гоління“ (підсумок за п'ять років). 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 — на дворі (кімнату зайняли більшовики), 99 — у кімнаті; з цих 99 3 — порізався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118 р. голився в місцевого цилюрника, що кватирує за Паланкою; з них 5 — в отряді: цилюрник одступав з червоною армією. І т. д. А це з відділу самоосвіти: 18 вересня прочитав 3 сторінки (такої-то) книги, звичайно, з марксизму, тоді ж одна година пішла на вивчання англійської мови для ознайомлення з тред'юніонами в оригіналах, звичайно, з марксистського погляду“ й т. д.

… З другої кімнати чути:

— Товаришу Гордієнко.

Він підводиться й резонно підкреслює:

— У нас прізвище одкидається. Кажіть просто: товаришу Йосипе.

А Варвара підслухала й собі:

— Варваро. Йдіть-но сюди.

Варвара незадоволено:

— Можете виражаться: товариш Варвара.

… Комуна гигоче, пес у сінях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує:

— А ще комунія… Тьху!

А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в обивательські вікна, показує язика й летить далі.

… Д'ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми. Твоє волосся пахне, мов виноградне вино.

V

П'ятий розділ пишу, заплющивши очі:

… Жила-була велика імперія — дроти, ліси, тракти. Сходились тракти, були станції, були допотопні надглядачі: гужевих трактів, гужевих станцій. Ідуть ліси, а там, десь у гущавині, дзвоники — це дрижула, почтові коні. Раптом дзвоники стихають — це злодії… А потім посунулись стовпи, за стовпами — шинки… А от іде до царя хохол із скаргою (це, здається, анекдот); узяв квач, уквачив… А далі ще станція, а за нею корчма… за лісами оселі, за оселями туман… І знову чути дзвоники…

… Це ж до чого? — Так собі.

… А з повітового міста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комуністів хазяйствичком обзавівся й будиночок збудував.

… „Е-е-ех, мамочко, заміж хочеться“.

… Поле, поле й оберемки з сонця.

Пролітає весна, іде літо.

Комуна живе так: о 4 годині вдень, як курчата під квочку, в будинок, до себе.

А в тім, високолоба Валентина рідко буває дома: на коростявих клячах через бандитські ліси тягнеться вона по волосній периферії — агітувати, організувати, інспектувати, інструктувати й ще „вати“ й „вати“.

Високолоба Валентина — завжінвідділом повпаркому.

Іванов каже:

— І в Пітері б згодилась.

А Мура каже з апломбом:

— Пітер — цитаделя революції й форт його — Кронштадт.

… А Же ще не прийшла, замість чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття.

Мура зазначає:

— Так і треба. Буде знати, сволочишка.

В комуні „сволочишка“ — слово ласкательне, і буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: „человєці в благоволєнії“

… Коли всі сходяться — гармидер.

Мура кричить:

— Ан-дре!

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
… А от про телефон так і забув сказати: в комуні є телефонний апарат без дроту.

Андрій підскакує до телефону, бере трубку і —

— Агов!

Мура з апломбом:

— Не агов, а альо!

Всі:

— Ша!

— Ша!

… Тиша.

Андрій голосно:

— Агов!

Комуна:

— Агов!

Потім від телефону урочисто-надхненна промова:

— Ша. Перекличка йде по соціялістичній федеративній радянській республіці… Відкіля?Ага, чую. Передавайте далі по лінії. Чумаківська комуна в бурю непівського лихоліття почуває себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республіки. Капітан комуни, Іванов, салютує в усі кінці, в гнізда братерських комун федерації. Румпель у наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенії. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунізму. Гряде час світової революції. Слава комунам федерації! Слава Чумаківській комуні!

В комуні крик:

— Слава!

— Слава!

Екзальтований Андрій скочив на стіл, приймає позу диригента й заводить:

Чуєш, сурми заграли.

— Слава! Слава!

… А потім сідають пити чай.

… Манастирський годинник.

— Бов! Бов!

Із сходу надходить синя гроза. Півнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Ні шелесне. Далеко гримає, а блискавиці ріжуть безкраї степи.

Ой, буде горобина ніч! Буде!

… Мура похилила голову на Андрієве плече, а Андрій у задумі. Бідний хлопчисько: гігантські образи ріжуть його мозок — він поет. Завтра почуємо від нього чудову поезію „громовиця“.

… Із сходу надходить синя гроза. Іванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнісінькі інструкції: треба переробити й розіслати завтра по волостях.

Же:

— Іване! Подивись — гроза.

— Не мішай, Же.

Мура надхненно:

— Нещасна гроза. Коли б вона знала Івана, не одну б молонню послала сюди.

… А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили.

За столом усі, крім Валентини: Валентина в Дубівській волості на роботі.

Же язвить:

— Товаришу Йосипе. Відкіля це: „гонителі земства й анибали лібералізму“?

Гордієнко спокійно відповідає

— Здається, записано… (виймає записну книжку)… Це з книги „за 12 лет“ Вл. Ільїна (Н. Леніна), видання петроградської ради депутатів 1919 року, сторінка 157.

Іще говорить спокійно:

— Можна взнати й це, наприклад: „Ернст Геккель і Ернст Мах“ — є розділ теж із книги Леніна „Матеріялізм і емпіріокритицизм“, держ. видав. 1920 р. Або, скажімо, передмова до третього видання „Анти-Дюринг“ написано… зараз скажу… Лондон, 23 травня 1894 року, цеб-то за три роки три з половиною місяці й один день пізніш мого народження.

Кімната не витримала — регіт.

Гордієнко спокійно п'є чай.

… Гроза йде.

VI

Валентина… ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих. М. X.). Валентина несе обов'язки й начальника горо́да, що одвели комуні за Зубівською левадою. А Іванов — начальник кампаній. Місяць має чотири тижні, а два з них призначається для кампаній. Наприклад, тиждень уборки червоноармійських казарм (іде вся комуна), тиждень марксистського знання й т. д.

… Бігли дні (в комуні завжди біжать дні). Вибивалась городина. Після обіда всі виходили на роботу до Зубівської левади. Андрій деклямував свої експромти, Іванов підганяв комуну, а комуна кричала:

— Нещасний прикажчику… Геть комбурів!

А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирі дзвонили до вечерні, комуна становилась у два ряди й з піснями йшла містом додому.

Іванов ішов попереду й командував зводом, він же починав пісню. Одна рука в Іванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою він розмахує в такт:

— Ать! Тва! Ать! Тва!

Иноді Же каже:

— А може пісень не треба?

Комуна в регіт:

— Браво! Же соромиться обивателів.

Тоді Же починає перша, і так дзвінко, що на тротуарах зупиняються.

Але от приїздить із волости Валентина.

До Іванова:

— Іди сю-юди. Треббба по-о-орадитись.

Іванов:

— Кажи тут.

Валентина мнеться.

Звичайно, Андрій схоплюється й кричить несамовито:

— Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партійних тайн. Я все мушу знати. Це свинство.

(… Андрій безпартійний).

Потім він ще кричить і доказує, що йому треба все знати, инакше він не може орієнтуватися.

Підхоплюється Же:

— Це як орієнтуватися? А-ну?

Вмішується й Мура.

— Ан-дре!

Же:

— Ага, знаю як: шпигуни теж орієнтуються.

— Що?

Крик. Крик. Крик.

… А увечері на чорній дошці стоїть:

„Тов. Же за буйство“.

… А Варвара ніяк не добере, з ким живе Андрій: чи з Же, чи з Мурою.

— Мама їх розбере.

… І знову біжать дні. Ясні дні відходять, приходять дощі. Комуна забиває чотири кімнати, а в двох ставить пічки-комбідки.

… Повітове місто погрузло в болото й із злістю дивиться на комуну.

Один раз на місяць підводяться підсумки роботи. Виникають жваві дискусії. Теоретичні висновки робить безпартійний Гордієнко, спец за Марксом, а практичні діягнози ставить Іванов. Хороби партії — коники вечерів. У комуні розвязують питання, а потім у повіті проводять кампанії.

В дебатах приймає участь і Варвара. Вона сідає біля Іванова: авторитет безсумнівний — і дає такі поради:

— А я так скажу оце: недостойні мужики, щоб над ними голови стільки ламали. Не розуміє свого інтересу — цур йому пек. А то можна ще й панів присогласити: хай ще провчать.

Мура становиться в позу артиста:

— О, Ціцероне. Твоїми устами тільки мед пити.

Буркотить Варвара:

— Ну, дзиґо, хоч на хвилину змовкни.

Тоді Мура до Андрія:

— О, мій Андріє! Який пасаж!

І хилить свою пухку головку на обідране плече поетове.

… В манастирі знову дзвонять:

— Бов! Бов!

VII

Ну-с. І живе, значить, комуна біля манастиря, а в манастирі:

— Бов! Бов!

Біля вікон проходять черниці чорні — тіні минулого.

… Пройшла буйна, арештантська весна — арештантська юність. Пройшло міцне літо — міцна мужність.

Прийшла старість — болото.

В тихих затишках міщанського добробуту шипить самовар, і сняться обивателеві бакалейні сни старосвітського галантерейного життя.

… В-осени в повітовім місті, як ніколи, пахне Гоголем.

Після службових годин Гордієнко зудить Маркса, а Іванов носиться з новими планами.

… А навкруги комуни сіро, тільки зрідка апельсиновою шкуркою промайне сонце.

Коли обиватель проходить біля комуни й чує відтіля бадьорий сміх, він на момент зупиняється, єхидно усміхається й раптом зникає в темнім заулку.

А в комуні чути:

— Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте, завтра починається тиждень заготовки палива!

Саме тоді Іванов прийшов додому надто пізно, і зараз же ліг на кровать і одвернувся до стінки.

Підійшла Валентина:

— Що з тттобою?

Підлетіла й Же:

— Товаришу капітане, що це ви так довгенько?

Іванов мовчав, потім повернув лице. І почула комуна загробний голос:

— Друзі мої… винний… їй-богу, винний… Погода проклята… осінь проклята…

Же закричала:

— Хлопці, сюди! Скоріш! От так капітан!

Біжить комуна:

— Що там таке?

А вийшло, бачите, так (Іванов сам розповів): прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжній спирт. Така взяла досада, а тут ще в „Комуністі“ оголосили кампанію боротьби „з п'янством“. Хотів був розбити пляшку на голові спецовій, а потім подумав… а тут, як нарочито, дощ дрібний… та нудний…

… На другий день, перший раз за все існування комуни, на чорній дошці стояло: „Тов. Іванов, капітан комуни, за…“ (далі розвезено пальцем).

А в тім, комуна цілком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всі вже зазнали солодкість чорної дошки.

На другий день Андрій стояв біля телефону й викрикував:

— Агов!

Звичайно, Мура виправляла:

— Не агов, а альо.

— … Агов! Слухайте, комуни, всея федерації: капітан Іванов потерпів аварію…

Же перебиває:

— Ах, який ти! Хіба людина може потерпіти аварію?

За вікном дощ, а в манастирі:

— Бов! Бов!
VIII

Комуна пережила й осінь.

Прийшла зима.

… Мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.

… Уночі пішов перший сніг — посивіли вулиці.

… Здрастуйте, мої веселі сніжинки!

… Здрастуй, моя юність-метелице!

Пружисте тіло, пружиста думка.

Мороз.

Хо-ро-ше.

… А в кімнаті холоднувато. Комбідками не напалиш, та й палива мало.

Вікна злегка помережало лідяшками.

А за вікном метелять сніжинки, і ковзять перші сани. Весело біжить селянський коник по пухкій сніговій дорозі.

— Ей, братва, гайда розчищати сніг!

Шум. Гам. Крик.

І дзвенить мороз весіллям молодих голосів.

… Але —

— другий сніг приніс із собою й сум. Узнали, що Валентина завагітніла, а Валентину відкликають у центр на дуже відповідальну роботу. Валентина телеграфувала: „приїду через тиждень“

І рішила робити операцію.

Але це так противно. Валентина згадувала яму, що біля комуни, і черниць. Іще було так противно.

Підходила Варвара й питала:

— Від кого ж це ти, голубонько? Невже від Івана? А може від Андрія?

Валентина:

— Ах, як вам не со-о-оромно!

А Же прийшла й сказала:

— Нічого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають інтереси суспільства.

Валентина:

— Не те, Же, ннне те. Мммені ннне того…

… Ну-с… Іще два тижні:

Туп! Туп!

… Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.

… На сани сіли всі, вся комуна. Сів і Гордієнко — „пунктуальна педантичність“.

Мороз кричав:

— Ан-дре.

І хилила Мура свою пухку головку на обідране плече поетове.

А Андрій розсипав у степ:

— Передавайте по лінії: Чумаківська комуна салютує в мороз: хай живе світова революція.

І одкликався мороз:

— Слава. Слава. Слава.

… А в тім, Варвара так і не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усі мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.

…Селянський коник весело біжить по пухкій сніговій дорозі.

Одступає манастир усе далі й далі — назад.

Їдемо в снігову даль.

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
Ця комуна й зараз існує — вона на Слобожанщині.