Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка/II. Темне царство

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
II. Темне царство
автор: Іван Франко
Опубл.: 1881. 

   I небо невмите, i заспанi хвилi,
   I понад берегом геть-геть,
   Неначе п'яний очерет
   Без вiтру гнеться... Боже милий!
   Чи довго буде ще менi
   В оцiй незамкнутiй тюрмi,
   Понад оцим нiкчемним морем
   Нудити свiтом?.. Не говорить,
   Мовчить i гнеться, мов жива,
   В степу пожовклая трава,
   Не хоче правдоньки сказать,-
   А бiльше нi в кого спитать.
   Т. Шевченко.

Початок сорокових рокiв був дуже важною добою для поетичної творчостi Шевченка,- добою великого перелому в його думках. Уже в розборi "Гайдамакiв" я старався зазначити той перелом, що хоч не корисно вплинув на цiлiсть i стiйнiсть тої поеми, зате був безмiрно важний як для поета самого особисто, так i для стiйностi його пiзнiших творiв.

Аби докладно зважити, який се був перелом, треба нагадати, що Шевченко жив тодi в Петербурзi, обертався серед високоосвiчених кружкiв, свобiдний i люблений своїми земляками та чужими. Треба нагадати, яка то пора була в росiйськiй лiтературi в початку сорокових рокiв i якi думки носилися тодi в головах передових росiйських людей i висловлялися в передовiй росiйськiй печатi. Три великi росiйськi письменники, Пушкiн, Грибоєдов i Лермонтов, усi передчасно посходили вже в могилу, але твори їх, особливо тi, що могли вважатися останнiм словом кожного з них ("Горе от ума" Грибоєдова, "Евгений Онегин" Пушкiна, "Герой нашего времени" Лермонтова), жили серед читаючої громади i робили великий вплив на думки та переконання, тим бiльше, що смiле, гаряче слово Бєлiнського додавало їм ясностi i ширини. Четвертий великий поет i генiальний письменник росiйський, Гоголь, саме тодi стояв у найкращiм розцвiтi своєї поетичної творчостi, писав або задумував писати тодi свої найкращi твори - "Ревизор" i "Мертвые души". I сам Бєлiнський у невтомимiй роботi над розвитком своїх думок починає покидати становище естетичної критики, починає добачати цiль усiєї культурної працi людськостi в тiм, аби ущасливити всiх людей, дати всiм можнiсть всестороннього розвитку всiх вроджених сил, а спецiально цiль штуки в тiм, аби показувати правдиво дiйснiсть iз її хибами та задатками лiпшої будущини, будити в людей охоту до поправи тих хиб i вiру в можнiсть поправи. До довершення того переходу в Бєлiнськiм, ба й до змiни поглядiв усiєї iнтелiгентної росiйської громади, чимало причинилися й вiльнодумнi та радикальнi дiячi-письменники Герцен i Бакунiн, що за границею1, в Нiмеччинi та Францiї, пильно слiдили за духовним розвитком рiдного краю i вдержували живi зносини з передовими людьми в Росiї. Та й узагалi в цiлiй Захiднiй Європi йшов тодi великий поступовий рух. Французька романтична школа вiд радикалiзму чисто естетичного переходила до радикалiзму полiтичного (Вiктор Гюго) та релiгiйного (Ляменне2); побiч романтикiв, хоч i пiд їх впливом, поставали новi напрями. Жорж Занд уже розпочала гарячим словом проповiдь рiвностi та свободи жiноцтва; вона ж i много читаний Ежен Сю (Eugene Sue) були найвиднiшими представниками сен-сiмонiзму у французькiй лiтературi. А рiвночасно вже Бальзак, i ще перед ним Стендаль, клали пiдвалини нової, реалiстичної школи. Такий самий поворот до реалiзму та до порушування суспiльних питань у лiтературi доконували в Англiї Дiккенс ("Рiздвянi повiстi") i Теккерей, у Нiмеччинi Ауербах3 ("Dorfgeschichten"), не згадуючи вже про Генрiха Гейне, який рiвночасно з Шевченковим "Сном" (1844 р.) своєю поемою "Deutschland, ein Wintermärchen", формою та напрямом багато де в чiм подiбною до Шевченкового "Сну", сильно та дотепно вдарив на передрухнiлий полiтичний лад Нiмеччини.

Твори тих європейських письменникiв, а особливо Жорж Занда, Бальзака, Сю, Дiккенса, перекладалися та читалися многими в Росiї i мусили показати також немалий вплив*.

Та не тiльки в надобнiй лiтературi, але також у фiлософiї та iнших науках iз початком сорокових рокiв завважуємо загальне змагання до реалiзму, до опирання загальних висновкiв на фактах, на досвiдi, на статистицi. Рiвнобiжне зi зростом реалiзму в штуцi й науцi iде зрiст демократизму, республiканiзму та соцiалiзму в питаннях полiтичних i суспiльних. Ся велика хвиля європейського духовного руху захапує також чiльних людей у Росiї, будить їх до нового життя. Перед тим уже Пушкiн у "Онєгiнi" та Лермонтов у "Герої нашого часу" в ярких картинах показали були цiлу духовну та моральну нiкчемнiсть пануючої верстви в Росiї. Тi твори враз iз Гоголевими сатирами розбили слiпе самозадоволення росiйської iнтелiгентної громади, збудили глибшу застанову над собою i над iснуючим ладом. Усе те вкупi мусило викликати новий поворот у лiтературi. Швидко появляться на свiт "Мертвi душi" Гоголя, а за ними пiдуть "Записки охотника" Тургенєва - перший прилюдний удар на велику, наболiлу рану росiйської суспiльностi, на крiпацтво.

Неможлива рiч, аби Шевченко, живучи пiд той час у Петербурзi, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча, молода душа не повернулася також у новiм напрямi, тим бiльше, що й власнi його мужицькi симпатiї вiддавна тягли його в той бiк. Тому не дивно, що супроти напливу тих нових iдей давнiшi його старокозацькi iдеали блiднуть, що його вузький український нацiоналiзм4 звiльна перетворюється сам у собi, перероджується в любов до всiх слов'ян, тиснених чужими, а далi в любов до всiх людей, тиснених путами суспiльної нерiвнотi, неправди й неволi. Вiд початку сорокових рокiв Шевченко чимраз виразнiше та смiлiше вступає на нову дорогу. Майже кожний новий його твiр, се крок наперед по тiй дорозi. Велике нещастя, що мов грiм ударило в нього в хвилi найкращого розцвiту його поетичної сили (його арештування та засудження до смертi на службу в солдатах 1847 р.), не тiльки не могло змiнити того напряму, але, навпаки, утвердило в нiм поета; по увiльненню з десятилiтньої страшної неволi вiн творить свої безсмертнi поеми "Царi", "Неофiти" та "Марiю", в яких, покинувши рамки українського нацiоналiзму, на загальнолюдськiй канвi рисує картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до наших днiв ледве достижимий iдеал жiнки-матерi.

Дуже цiкава рiч - слiдити крок за кроком розвиток нашого поета в тiй, другiй добi його поетичної творчостi. Задумавши зробити се в своїх "Причинках", я певний, що тiльки таким способом, роздивляючи уважно кожний крок, не закриваючи хиб i не прибiльшуючи заслуг (такого прибiльшування Шевченко зовсiм не потребує), ми матимемо змогу вiдповiдно зрозумiти значення творiв нашого генiального Кобзаря, а також зрозумiти той напрям думок, що завiв його в неволю, розширити та прояснити тi iдеї, за якi вiн терпiв, i причинитися до осущення тих iдеалiв, якi йому, хоч, може, ще i в невиразних нарисах, показувалися в хвилях вiтхнення.

В "Гайдамаках", написаних у р. 1841, я показав перший, несмiлий i майже несвiдомий крок нашого поета на тiй новiй дорозi. Правда, козацький патрiотизм переважає ще, але з невиразного закiнчення, з частих вибухiв чисто людського, нацiонального рамками незатiсненого чуття, з непевностi i несмiлостi в рисуваннi страшних картин рiзнi та вiйни, якi поет то сяк, то так старався залагодити, немов прозiрчастим серпанком закинути, з усього того видно було, що вузький нацiоналiзм, шукання iдеалу в минувщинi, доспiвує тут останню свою пiсню i що вiдтепер пiдуть у поета iншi пiснi. Воно так i сталося. Вже в передмовi, писанiй по скiнченню поеми ("По мовi передмова"), поет зовсiм недвозначно прощається з давнiм, козацько-патрiотичним напрямом, з давнiми героями-войовниками.

"Весело послухать слiпого кобзаря, як вiн заспiвує думу про те, що давно дiялось, як боролися ляхи з козаками. Весело, а все-таки скажеш: "слава богу, що минуло!" - а надто як згадаєш, що ми одної матерi дiти, що ми всi слов'яни. Серце болить, а розказувать треба. Нехай бачать сини i внуки, що батьки їх помилялись_, нехай братаються знову зi своїми ворогами, нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою останеться навiк од моря i до моря слов'янськая земля". Як бачимо, поет виразно вказує тут, що йому противнi всi тi вiйни та рiзанини, в яких вiн колись бачив славу України, що всi тi кривавi подiї вiн уважає великою помилкою предкiв5, а не боротьбою за правду. I хоч iще пiзнiше (1845 р.) в поемi "Холодний Яр" вiн боронить гайдамаччину вiд закиду, буцiмто "Гайдамаки - не воїни,- розбiйники, вори",- то все-таки, поминувши те, що такий закид iз iсторичного становища зовсiм пустий та неважний, Шевченкова оборона дуже слаба та безосновна. "За святую правду-волю розбiйник не стане",- каже вiн, хоч сам уперед назвав гайдамаччину помилкою. "Не зарiже (розбiйник) лукавого сина, не розiб'є живе серце за свою Вкраїну". Тут поперед усього Шевченко боронить гайдамаччину не iсторичну, а ту, яку вiн списав у своїй поемi, а його доказ про те, що Гонта вбив власних синiв, iсторично нестiйний, бо нiяких своїх синiв Гонта направду не зарiзав, а вбивство синiв за те тiльки, що вони без своєї вини були католиками, не можна назвати дiлом патрiотичним. Такi вчинки родить тiльки фанатичне заслiплення. I не треба бути героєм на те, аби "розбити живе серце". В часах великого фанатичного заслiплення людей бачимо багато таких випадкiв, вiд котрих здригається серце потомних поколiнь, а котрi, проте, нiхто не думає зачислювати до дiл геройських. Героїзмом можна назвати тiльки таке дiло, де мука i терпiння одиницi здобуває або окупляе добро цiлого народу, цiлої людськостi.

"Гайдамаки" показуються нам, немов широкий ставок на скрутi степової рiки. Вода, бачиться, та сама, що вплила до нього, та й випливає: тiльки по смаку чуєш, по її свiжостi мiркуєш, що вона не зовсiм та сама, що змiнилася, освiжилася невидимими пiдземними норами. Та й випливає вона вже в iншiм напрямi, нiж вплила, випливає бистрiшими, дужчими хвилями. З "Гайдамакiв" виплили двi такi струї, що породили найкращi Шевченковi твори. Здається, немов складники, змiшанi ще в "Гайдамаках", дедалi розкладаються, дiляться та очищаються. З одного боку, український нацiоналiзм, позбувшися старокозацької закраски, розширяється та поглиблюється в правдивий український патрiотизм, у правдиву "гражданську скорбь" над теперiшньою сумною долею України, в могутнiй гнiв на її гнобителiв. Але се вже не той формальний патрiотизм, який ми бачили в першiй добi Шевченкової творчостi. Сей новий патрiотизм нашого поета не полягає вже на споминах "славної бувальщини", гетьманських булав, жупанiв та вiйн. Вiн основується свiдомо та твердо на любовi до всiх людей, на бажаннi загальнолюдського братерства, на прихильностi до всiх пригноблених i покривджених, мiж котрими перша i найближча серцю поета його рiдна Україна. Той високий патрiотизм вилився огненним словом у поемах "Сон" (1844) i "Кавказ" (1845), котрих розборовi я й присвячую оцю статтю. А друга струя, що вилилася з того спiльного збiрника i йшла рiвнобiжне з першою, а також рiзнобiжно з загальним у Європi зворотом до реалiзму, се було змагання вказати в правдивих картинах життя українського люду та його кривди. Ся струя породила такi прегарнi перли нашої лiтератури, як "Катерину", "Наймичку", "Вiдьму", "Марину", "Петруся" та "Княжну". Але в обох тих струях течiя спiльна i дно спiльне: протест проти поганi сучасного ладу, опертий на сильнiм та незаслiпленiм почуттi гуманностi.

Статтi, присвяченiй розборовi "Сну" та "Кавказу", я дав наголовок "Темне царство". Сей наголовок випливає з самої сутi дiла. Бо й справдi в тих двох поемах списав поет картину великого царства - росiйського, того царства тьми_, що давить Україну, що абсолютизмом i самоволею царства та чиновникiв давить i путає не тiльки дiла, але навiть думки та змагання кожної вiльної одиницi. Читачам, знакомим iз росiйською лiтературою, вiдома буде стаття Добролюбова6 пiд таким самим наголовком, присвячена розборовi побутових драм Островського. Приймаючи такий самий наголовок для сеї статтi, я зовсiм не хочу йти в супiр з найкращою працею найбiльшого росiйського критика. Така думка, поминаючи нерiвнiсть сил, тим дальша вiд мене, що й предмет обох статей принципiально рiзний. Бо коли Добролюбов пiд назвою темного царства змалював на основi побутових драм Островського велику неправду й погань не цiлого суспiльного ладу, а головно родинного життя одної верстви великоруського народу, купецтва,- я хочу на основi Шевченкових поем вiдмалювати погань i неправду, що лежить переважно в полiтичнiм устрої росiйської держави, розумiється, не без екскурсiй i на суспiльне поле.

Але чи складається з тих двох поем така цiлiсть, аби можна було розглядати їх разом, не мiшаючи з собою рiзнорiдного? Адже писанi вони не в один час, то чи ж нема мiж ними рiзниць щодо настроїв i поглядiв поета? Розумiється, рiзницi видно, але, на мою думку, рiзницi тi досить поверховi, не тикають самого основного погляду поета на представлене ним "темне царство". Ось чим, на мою думку, вiдрiзняється "Сон" вiд "Кавказу". В "Снi" Шевченко стоїть ще бiльше на нацiональнiм українськiм грунтi (поема писана вчаснiше). Україна нагадується йому все i всюди; її горем наболiла вся його душа; тих, хто катує i катував її, вiн проклинає з цiлим жаром болючого серця. "Сон" - се велике оскарження "темного царства" за всi теперiшнi й минувшi кривди України, оскарження, пiднесене збiльше, хоч не виключно партикулярного становища - українства. Натомiсть "Кавказ" побудований уже на ширшiй, можна сказати, загальнолюдськiй основi. Всяка боротьба за волю, всяке змагання проти "темного царства" знаходить прихильника в нашiм поетi; "Кавказ" - се огниста iнвектива проти "темного царства" зi становища загальнолюдського, се, може, найкраще свiдоцтво могутнього, всеобiймаючого щиролюдського почуття нашого поета. Кожний побачить пiсля сього, що вказана тут рiзниця мiж обома поемами не то що не спиняє нас складати їх у одну цiлiсть, але, навпаки, спонукає до того. Адже власне задля того вiдмiнного становища в освiтленню одної речi обi поеми взаїмно доповняють себе_.

Ще менше важна рiзниця, яка заходить мiж обома поемами щодо артистичного оброблення. З того погляду "Сон" - один з слабших творiв Шевченка7. Сама основа поеми,- поет у снi перелiтає Росiю, а особливо Петербург, i списує картину за картиною так, як вони насуваються йому на вид,- грiшить недостачею внутрiшнього логiчного зв'язку, так як узагалi кожний опис подорожi, де картини припадково чергуються та мiняються, нiчим або мало чим в'яжучися з собою. Певна рiч, у Шевченка, так само як i в аналогiчнiй поемi Генрiха Гейне, де описана дiйсна подорож поета з Парижа до Гамбурга, пiд тим припадковим чергуванням картин лежить у основi глибший iдейний зв'язок, i се вповнi вирiвнює недостачу композицiї. Натомiсть "Кавказ", що являється немов один величезний вибух чуття, також щодо форми мусимо вважати одним iз найкращих творiв Шевченка. Та, як кажу, рiзниця у виконаннi тут мало важна. Одну й другу поему треба вважати творами переважно лiричними та оцiнювати їх значення не мiрою бiльш або менше реального змiсту, але мiрою вилитого в них високогуманного чуття. Те могутнє чуття поета, мов блискавка, розсвiчує густий, вiковий суморок "темного царства", пише огняним пальцем таємнi слова над розкошуючими тиранами, а дiло критики - обняти в цiлостi й показати ясно той образ, вiдчитати та витолкувати тi слова. 2_


Од молдаванина до фiнна
На всiх язиках все мовчить!
Т. Шевченко.

Полiтикою в Росiї займатися не вiльно, коли пiд словами "займатися полiтикою" схочемо розумiти свобiдний обсуд дiлань i розпоряджень уряду, свобiдну критику державного устрою та публiчного життя. В абсолютнiй державi, де воля царя - закон, i де тим самим закон угрунтований не на якихось, для кожного ясних i зрозумiлих принципах, але на волi одної, всевладної одиницi, нема нiякої пiдстави анi можностi - критикувати закони, критикувати будову та хiд державної машини. Коли правда те, що сказав Щедрiн про росiйську свободу слова взагалi, що в Росiї вiльно тiльки "молоть пустяки", то подвiйно правдивий буде такий суд про критику полiтичного устрою та дiлань властi, а особливо єдиної, всемогущої властi - царя. А де нема свободи слова, там нiщо й говорити про полiтичну поезiю_, нiщо й говорити про свобiдний вислов почувань, якi будяться в серцi вiльного та мислячого чоловiка пiд тиском полiтичної самоволi. Тож i досi великоруська лiтература не має того, що називається полiтичною поезiєю8, окрiм хiба двох-трьох невеличких нiби iсторичних поем Рилєєва: хiба би хто хотiв назвати тим iменем шумнi, в основi царофiльськi та панславiстичнi вигуки поетичнi слов'янофiлiв вродi Хомякова... З усiх тих росiйських нiби полiтичних поезiй, крiм Рилєєвих, так i вiє глухим петербурзько-московським централiзмом, котрий не знає нiяких прав вiльної людини, крiм права фiзичної сили, котрий i чути нiчого не хоче про природне право кожної народностi до свобiдного розвою i вважає братнi слов'янськi землi не бiльш як теперiшнiми або будущими провiнцiями Росiї, обов'язаними якнайшвидше позбутися своєї народної iндивiдуальностi та розплистися цiлком у "руськiм морi". Перший Шевченко, син одної з таких провiнцiй - України, в своїх поемах "Сон" i "Кавказ" показав у Росiї образцi полiтичної поезiї, показав також для всiх будущих поетiв полiтичну дорогу, якою слiд ступати на тiм полi, та основу, з якої треба виходити.

Знав наш поет, що, виливаючи на папiр своє наболiле чуття, свої полiтичнi погляди та бажання, вiн не тiльки не верне тим волi України -

Не жди сподiваної волi!
Вона заснула, цар Микола
її приспав -

але навiть не зможе сказати того свого слова прилюдно, в печатi, i що його поеми в найлiпшiм разi можуть дiйти до громади тiльки в рукописних вiдписах. Ба вiн знав i те, що за само написання подiбних поезiй, за сам прояв подiбних "неблагонамеренных" почувань жде його така сама доля, як майже всiх передових поетiв та письменникiв Росiї, як того вiльнодумця, котрого вiн такими гарячими та страшними словами описав у своїм "Снi":

Отде злодiй штемпований
   Кайдани волочить,
   От розбiйник катований
   Зубами скрегоче,
   Недобитка товариша
   Зарiзати хоче.
   А мiж ними, запеклими,
   В кайдани убраний
   Цар, всесвiтнiй цар, волi цар
   Штемпом увiнчаний.
   В муцi, в каторзi - не просить,
   Не плаче, не стогне...
   Раз добром налите серце
   Ввiк не прохолоне.

Бачив ясно поет, яка доля жде його,вона його й справдi не минула,- а таки не захотiв мовчати i "присипляти в собi" свої думи, не захотiв коритися перед самоволею, пiдлягати "темному царству", i не тiльки сам кидав на нього громами свої дум ("Лети ж, моя думо, моя люта муко!"), але й iнших завзивав до боротьби з ним. "А де ж твої думи, рожевiї квiти?",- говорить вiн до катованого вiльнодумця. "Ой не ховай, брате,- розсип їх, розкидай!"

Погляньмо ж тепер, що повернуло думку поетову до написання тих полiтичних поем? Який внутрiшнiй процес - окрiм побiчних впливiв - виробив у нiм той гарячий протест проти "темного царства"?.. Се й змалку вщеплений i в довгих лiтах неволi скрiплюваний дух опозицiйний дає нам заразом вказiвку, для чого протест вилився у Шевченка з такою, безпримiрною в Росiї, силою. А з другого боку, його прихильнiсть до мужикiв, до покривджених i обiдраних велiла йому поставити дiло просто на загальнолюдське становище, пiднiмати протест не зi становища виключного українства, а зi становища покривдженої людськостi. А тодiшнi обставини в Росiї ще й дужче перли поета на таке становище. "Од молдаванина до фiнна на всiх язиках все мовчить!" - говорить досадно поет, висказуючи тими словами, що не тiльки Україна в Росiї пригнетена i що вiн бажає волi та вiльного слова не тiльки для України, але також для всiх народiв, глушених слiпою царською самоволею. Ся глуха, мертва мовчанка - не з благоденства, як iронiчно додає поет, а з мусу - се перша i головна признака "темного царства". Аби з усiх людей поробити "холопiв" та "лакеїв" або бездушнi, робучi та покiрнi машини,- бо тiльки тi два роди творiв земних мають мiсце в "темнiм царствi",- треба поперед усього не дати людям думати по-людськи та обмiнюватися тими думками, треба не дати їм висловлятися свобiдно, а радше-треба заставити їх "молоть пустяки". А особливо треба не допустити до голосу людей, що кличуть iншим: "Схаменiться, будьте люди!"

А серед тої мовчанки, серед того загального отупiння людського чуття - що ж дiяти чоловiковi, в якого чуття гаряче й серце повне любовi? Що дiяти поетовi, живому серед мерцiв? Нудьга i розпука бере його. Сидячи в Петербурзi, в самiм осередку полiтичного гнiту i полiтичної темноти, око в око з тою величезною машиною, що давить Україну i всю Росiю, поет силкується, як каже сам про себе, заглушити в собi бiль, забути про своє i людське горе. "Я гуляю, бенкетую в недiлю i в будень", звiсно, аби не чути людського стогону. "А вам нудно, жалуєтесь? Їй-богу, не чую. I не кричiть!" Вiн знає, що таким робом не втишить болю в серцi, а навпаки, такою силуваною мовчанкою, таким самооглушенням сам у собi з'їдається, сам п'є свою кров. Але нехай i так! вiн гордиться хоч тим, що "я свою п'ю, а не кров людськую", коли про бiльшiсть окружаючих його людей та про цiле "темне царство" треба би сказати якраз навпаки.

Страшно стає, коли вдуматися в значення тих немногих слiв у заспiвi "Сну", де поет, кинувши загальний погляд на змагання та порядки "темного царства", виткнувши коротко й досадно головнi його болячки, показує нам своє власне нутро, розкриває психологiчнi причини, для яких вiн береться спiвати пiсню про "темне царство". "Кругом неправда i неволя, народ катований мовчить". Немногi чеснi та смiлi борцi вiльного слова або страждають мiж злодiями з клеймом на чолi, або п'ють свою кров, нидiючи та гризучися в силуванiй мовчанцi. Вернули та вiджили в повнiй силi часи Нерона, про котрi писав Тацiт: "Часи, котрi ми переживаєм, такi нiкчемно жорстокi, що нашi потомки не схотять повiрити, аби жили колись люди, що могли пережити їх". Але дарма, що "щодень Нерони розпинають, морозять, шкварять на огнi"; дарма, що Прометеєвi-людськостi орел-тиранство "щодень божий довбе ребра, серце розбиває". "Розбиває, та не вип'є живущої кровi, не скує душi живої i слова живого_". Воно мусить вирватися на волю, мусить хоч у снi висказати себе, проламати кригу силуваної мовчанки.

В такiм настрої душi наш поет лягає спати пiдпилий, ледве доплентавшися до своєї хатини. А в хатинi, звiсно, "божа благодать" - се значить пусто, тихо, мертво. Нема нi жiнки, нi дiток, нема кому розважити i розрадити, нема друга щирого, i нi з ким подiлити накипiле в серцi горе.

Та скоро заснув поет, скоро дух його увiльнився з пут гнiтучого суму й забуття, вiн зараз рветься летiти геть, рветься з землi i, прощаючися з нею, кидає їй у очi всiми муками, якими вона кормила його. Жаль йому тiльки рiдної неньки - України, вдови безталанної, котру лишає без потiхи i поради. Але ж i вiн не може помогти їй, а може тiльки з нею сумувати та додавати їй надiї, що настане колись i для неї день правди, що її малi дiти доростуть i стануть на ворога, аби вибороти їй волю та самостiйний розвиток.

Ось вихiдна точка Шевченкової полiтичної поезiї, i нею вiн рiзко визначується з-помiж iнших росiйських поетiв, що виступали на тiм полi. Праведний гнiв проти "темного царства", якого погань вiдома йому в цiлiй повнотi, довго здержуване чуття, що насильно рветься на волю, хоч поет ясно знає, що жде його за се,- з того становища i в таких обставинах виспiвана полiтична пiсня стається вже не естетичною або якою-будь iншою забавкою, але поважним горожанським дiлом, смiлим манiфестом вiльного слова проти "темного царства". Я не знаю нi в однiй європейськiй лiтературi подiбної поезiї, написаної в подiбних обставинах. Адже "Нiмеччина" Гейне писана в Парижi, 1844, та "Бичування" ("Les chàtiments") Вiктора Гюго писанi в Брюсселi, 1853, постали - перша пiд впливом свобiдного паризького повiтря, а другi на вигнаннi, у вiльнiм краю, коли поетам самим не грозило нiчого з боку тих властей, на якi вони кидали свої громи.

Ось глянь...
   Латану свитину з калiки знiмають,
   З шкурою знiмають, бо нiчим обуть
   Княжат недорослих. А он розпинають
   Вдову за подушне, а сина кують,
   Єдиного сина, єдину дитину,
   Єдину надiю в вiйсько оддають,
   Бо його, бач, трохи!.. А онде пiд тином
   Опухла дитина голодная мре,
   А мати пшеницю на панщинi жне.
   А он... покритка попiдтинню
   З байстрям шкандибає;
   Батько й мати одцурались,
   Й чужi не приймають,-
   Старцi навiть цураються,
   А панич не знає,
   З двадцятою, недолюдок,
   Душi пропиває.
   Т. Шевченко.

I сниться поетовi його рiдна Україна, уквiтчана садами, обмита росою, сяючи непорочною красою. Жаль йому покидати неньку, але тут йому насуваються на вид страшеннi картини життя українського народу. "Темне царство" - се паразит, що живе соками й кров'ю народу. Аби пiддержати своє iснування, мусить воно здирати останнє з бiдного робочого люду, мусить розпинати за подушне, мусить для своєї оборони кувати дiтей людських i навчати їх убивати людей, проливати кров. "Нагодованi, обутi i кайданами окутi", вони "муштруються" - привчаються до слiпого послуху, аби тим легше могли статися бездушним i могутнiм знарядом гнiту i притиску, аби могли статися величезною шрубою, що по волi царя-самодержця та його пiдручникiв-блюдолизiв давить i чужих i своїх.

Але на тiм не кiнчиться тиск. Рука темного царства простягається ще далi над народом. Воно, приспавши кров'ю здобуту волю українського народу, вiддало його з землею на власнiсть нiкчемним панам-недолюдкам, котрi знущаються над ним, "землею всiм даною i сердешним людом" торгують, "продають або у карти програють людей - не негрiв, а таких, таки хрещених, но простих", котрi висисають його працю, затоптують у болото його найсвятiшi чуття. Дитина мре пiд плотом iз голоду, а мати, сердешна, не смiє й поглянути на неї, бо жне пшеницю на панщинi. Не тiльки земля, "всiм дана", не тiльки праця й зароблене добро, але також особа i честь людини вiдданi в безмежну власть навiжених панiв. Вони програють людей у карти, без сорому беруть найкращих дiвчат у свої покої, для задоволення своїх звiрячих жадоб, а потiм насмiхаються над обезчещеними. Все вiддано на самоволю панiв! Воно й зовсiм природно, бо самоволя найвищої голови того "темного царства", царя, що ж iнше може породити, як не самоволю його пiдвладних, його блюдолизiв, "княжат недорослих", котрi, по слову поета, "з калiки останню свитину з шкурою знiмають", аби мати в що обутися.

Уступ Шевченкової поеми наведений у епiграфi сього роздiлу, а також пiзнiшi поеми, де поет ширше розвиває ту саму тему ("Вiдьма", "Марина", "Княжна"), се безперечно перший у Росiї смiлий i прямий удар на гниль i неправду крiпацтва. В полiтичних, а також у названих тут епiчних поемах, виступаючи проти крiпацтва, поет старався досадним словом показати i досадними, хоч, може, подекуди й виїмковими, а не типовими фактами ствердити, що всяка неволя робить шкiдний, деморалiзуючий i вбiйчий вплив не тiльки на пригнетених, але також, i то навiть у далеко бiльшiй мiрi, на гнобителiв. Росiйськi пани-крiпосники змальованi в поемах Шевченка в найогиднiшiй постатi, як нелюди, тирани та п'яницi, i коли порiвняємо його описи з дiйснiстю, наскiльки вона вiдома нам iз iнших, не поетичних джерел, то переконаємося, що поет справдi небагато пересадив, малюючи їх такими барвами, а схибив хiба тим, що малював випадки виїмковi, збиткування поодиноких недолюдкiв, а не щоденний, пересiчний, та зате ненастанний нагнiт, для маси народу далеко тяжчий i згубнiший вiд тих одиничних, надзвичайних вибрикiв звiрства та самоволi. Правда, в тiм часi, коли Шевченко писав свої поеми, поняття реалiзму в поезiї не було ще так утвердилося, аби поет мiг узятися представляти вiршами щоденне життя з його на вид дрiбними та малозначущими пригодами, якi не поодиноко, але в загальнiй сумi складаються на ту невдержиму ваготу, пiд котрою стогне робучий люд. Таке представлення бачимо аж геть пiзнiше, в майстерських картинах Марка Вовчка ("Iнститутка", "Ледащиця").

Тi страшнi картини народної недолi та полiтичного тиску знов доводять поета до розпуки. Вiн рад би "упитися отрутою", заснути в кризi, аби позбутися тих страшних дум. Тому летить далi, летить у пустиню, в снiги та гори, аби заховатися вiд людей. Та дарма! Серед снiгiв i болот загули кайдани, i в нутрi поета знов будиться люта дума, знов перед ним око в око стає нова погань "темного царства". "Забитi в кайдани люди виносять iз нор золото, аби залити пельку неситому..." Се каторжнi! Се злодiї та розбiйники, котрих суспiльнiсть гнiтом своєї нерiвностi, своїх внутрiшнiх суперечностей витрутила з простої, чесної дороги; котрих вона сама поставила проти себе, а потiм сама ж за те супротивлення страшенно покарала. Се каторжнi! Мiж злодiями й розбiйниками в кайданах i муках також смiлi борцi за свободу, невтомнi сiячi широких, ясних дум, найзавзятiшi, природнi вороги "темного царства"*. Жертви неправди суспiльної i неправди полiтичної поруч себе, скованi одним залiзом, втоптанi в безодню -недолi одною важкою ногою самоволi та тиранства.

Хто вони? Як жили? Що кохали?
   I яка лиха доля нараз
   Тут їх пхнула в снiжнiї завали?
   Годi знать! Пута всiх порiвняли,
   Порiвняв "височайший указ".

А коли поет долiтає до великого города московського (Петербурга), то й тут його очам поперед усього показуються картини гнiту й неправди. "Мов журавлi", муштруються солдати перед городом. Рано, коли поет оглядає город, йому найперш усього показуються "вбогi, поспiшаючi на труд", показуються "заспанi дiвчата, що йдуть додому, а не з дому; бач, посилала мати на цiлу нiч працювати, на хлiб заробляти". Шiстнадцять лiт пiзнiше, в падолистi 1860 р., поет так само ходив по Петербурзi вночi, кашляючи, надламаний довголiтньою неволею, визнавши на собi весь страшний тиск "темного царства", i знов йому показався той самий образ:

Дивлюсь: неначе тi ягнята,
   Iдуть задрипанi дiвчата,
   А дiд, сердешний iнвалiд,
   За ними гнеться, шкандибає,
   Мов у кошару заганяє
   Чужу худобу.

Всi головнi неправди "темного царства": опутання думок i слова, висисання робучого люду податками, солдатчиною, самовiльними судами та каторгою, крiпацтво, бiднiсть i проституцiя,- все те безконечною, важкою хмарою переходить перед душею поета, збiльшуючи його бiль i душевну муку. А в додатку до всього того треба ж iще, аби поет, лiтаючи понад Петербургом, зупинився перед величезною статуєю Петра Великого, де все - сама мосяжова статуя, i твердиня та церква (Петропавловська) насупроти на островi, i гранiтом мощенi береги Неви, все нагадує поетовi: скiльки то горя людського, скiльки мук i кровi коштували всi тi цяцьки та блискучки, скiльки то кiсток українських лягло тут у тiм болотi, поки на їх пiдвалинi не здвигнулися тi церкви та палати. I пригадується йому, як то Петро Великий слав тисячi українських козакiв - копати тi канали та сушити тi болота, як вiн замучив голодом у тюрмi останнього українського гетьмана Павла Полуботка; пригадується йому, як то i "Вторая" (Катерина) доконала свободу України, зруйнувавши Сiч Запорозьку та закрiпостивши український люд - i в iм'я тої сумної минувшини, в iм'я тих тисячiв вiльних людей, закатованих тиранами, в iм'я всiх нужд i терпiнь українського народу вiн кидає страшне прокляття на тих розпинателiв народних, на тих катiв-людоїдiв, на тих чистокровних представникiв, а в значнiй частинi й творцiв "темного царства".

Храми, каплицi i iкони,
   I ставники, i мiрри дим,
   I перед образом твоїм
   Неутомленнiї поклони
   За кражу, за вiйну, за кров...
   Щоб братню кров пролити, просять,
   А потiм в дар тобi приносять
   З пожару вкрадений покров.
   Т. Шевченко.

Та що ж се за машина така, котра може виконувати на многомiльйонну масу народу такий страшенний гнiт? Певна рiч, та маса безвладна, оглушена й опутана, не свiдома своєї сили, безоружна та роз'єднана, значиться, давити її невелика штука. Та все ж таки цiкаво побачити, як змалював Шевченко того сторукого полiпа, що кормиться соками, кров'ю й потом тої маси, як змалював те "чудище обло, огромно, озорно, стозевно и лаяй"*,- пiдпори i дiячiв "темного царства"? Хто вони? Якi їх бажання? Яка їх сила? А знаючи те, ми чей же зможемо хоч у приближенню вiдповiсти на питання: "Чи довго ще на сiм свiтi катам панувати?"

Зачнiмо вiд найменших колiсцiв тої великої машини i пробираймося чимраз далi догори, до найвищої та всевладної пружини. Тi найменшi колiсця - то "братiя", дрiбнi чиновники та писарi, що "киснуть у чорнилi", не знаючи нiчого крiм московської мови, та проклинають батькiв, що їх не вчили замолоду "цвенькати по-нiмецьки". Вони давно забули про те, що "може, батько останню корову жидам продав, поки вивчив московської мови",- забули, чиї вони дiти i чий хлiб їх годував i годує, забули, що вони не бiльше, як дрiбнi колiсця в машинi, що вони "рабiв раби". Все забулося, скоро їм вiльнi руки - драти останнє добро з бiдного народу. Перед вищими вони звикли гнутися аж до землi, малiти в порошиночку, зате супроти нижчих вони всевладнi пани, вони надуваються вище слона. "Мы, браты, просвещенны",- тичуть вони гордо в очi всякому нижчому своє зарозумiле неуцтво, i розумiється, на конто того, що ми просвiщенi,- "не поскупись полтинкою!" Се тi дрiбнi п'явки, з котрих кожна, бачиться, й не багато кровi людської потребує, аби наповнитися, але яких тисячi живо виссуть усю кров навiть iз велетня.

Поет з обридженням згадує про них, як вони вранцi йдуть "у сенат писати та пiдписувать, та драти iз батька та брата". Але вiн не забуває, що й тi нужденнi п'явки - такi ж невiльники "темного царства" та його недобровiльнi витвори. Вiн не проклинає їх, але оплакує. Сльози жалю стають в його гнiвнiм оцi, особливо тодi, коли мiж тою чередою бачить землякiв-українцiв. "Плач, Вкраїно, бездiтна вдовице!",зiтхає вiн.- "Твої дiти, квiти молодiї, чорнилом политi, московською блекотою!" Не будь тої "блекоти", того одурюючого та отупляючого вару, то й вони не були би тим, чим стали, не були би п'явками, а вийшли би на чесних, трудящих i корисних для громади людей. Високе, чисте гуманне чуття Шевченка i тут ясно, мов зiрка, виблискує серед пiтьми "темного царства".

Над тою верствою дрiбних п'явок i хробаччя тяготить друга верства великих п'явок, "превосходительних" та "високоблагородних". "У срiблi та златi, мов кабани годованi, пикатi, пузатi", вони стоять довкола царя, "аж потiють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих_". Те саме явище, що й усподi: лакейство та самоуниження перед вищими,- високомiрна гордiсть супроти нижчих; фальш i облуда супроти рiвних. "Отечество" у кожного раз у раз на язицi,- та тiльки ж пiд отечеством вони розумiють "новi петлицi та муштри ще новiшi", а з люду сердешного точать кров, як воду. А дрiбна "братiя", розумiється, не хоче й не смiє навiть забороняти їм се, "мовчить собi, витрiщивши очi, як ягнята... Нехай,- каже,- може так i треба!" Воно й конечно. "Змея,- як каже Некрасов,родит змеенышей",- неволя й самоволя родить до себе подiбнi дiти. Де найвища власть, найвищий законодавець топче пiд ноги всяке право, а властиво становить права тiльки для iнших, а не для себе, там i iншi, меншi панки, "княжата недорослi", зумiють кожний в своїм ширшiм чи тiснiшiм окрузi поставити й себе вище закону. Вiдоме схiдне оповiдання, здається, про перського царя Хозроя Новшiрвана, який самовiльно велiв у бiдного взяти яйце, а слуги похапали всi кури, а коли велiв зiрвати одно яблуко, слуги зрубали й яблуньку.

Та щоби наглядно показати слiпу самоволю найвищої голови "темного царства", Шевченко веде нас на "парад" у царську палату. Окружений блюдолизами, облитими золотом, цар походжає та цвенькає, розумiється, "об отечествi", а блюдолизи-холопи товпляться довкола нього, аж потiють. Вони знають, який буде кiнець тої паради, а царську пощочину, царську "дулю" (штовшок у нiс) уважають найбiльшою ласкою для себе. "Може, вдарять або дулю дати благоволять, хоч маленьку, хоч пiвдулi, аби тльки пiд самую пику!" Досаднiше не можна було схарактеризувати та осмiяти те, "правдиво московське" холопство, якого прадiди навчилися в татар, i якого не забули i внуки, невважаючи на Петрову реформу та прорубане буцiмто вiкно в Європу. I ось "цар пiдходить до найстаршого, та в пику його як затопить! Облизався неборака та меншого в пузо, аж загуло! А той собi меншого туза межи плечi. Той меншого, а менший малого, а той дрiбних"... На всiх розлилася царська благодать! "Гуля, наш батюшка, гуля!",- кричать радiсно крiзь сльози "недобитки православнi". Гуляє батюшка, i щасливий той, на чиїх вилицях опинилася "височайшая" рука. Тiльки "найстарший" доступив тої честi, якої колись "удостоївся" Тредьяковський. Меншi, а тим паче "дрiбнота", мусять приймати стусани та позавушники вiд "своих безпосредственных настоятелей", i безперечна рiч, що чим нижче по тiй драбинi, чим далi вiд "самих", а ближче до "недобиткiв православних", тим i удари та стусани дужчi, болючiшi. Адже й камiнь, спадаючи з гори, чим нижче паде, тим швидше i з бiльшою силою летить.

У такiй наполовину тiльки фантастичнiй картинi змалював Шевченко безграничну самоволю царя, не в'язану нiякими правилами, а найменше правилами здорового розуму. Тою картиною генерального мордобитiя Шевченко дуже вдачно заклеймив пануючу за царя Николая систему, при якiй царська воля та брутальна сила були всiм, а людське чуття та справедливiсть уважалися нiчим.

Оце та машина, що давить Росiю, давить i Україну. Духовна нiкчемнiсть, моральна погань попри брутальну силу - се вся суть тої машини, се й одинокi умови її iснування. Не будь хоч одної з тих умов, i вся машина заскрипить i розпадеться. Тому-то зрiст просвiти, розширення почуття справедливостi й гуманностi i вменшення панування брутальної сили та темноти, се основнi вороги її. Хто їй служить, мусить служити їй властивим їй способом, а нi, то замiсть услуги принесе їй шкоду. Адже вся лiтература, хоч, може, й не мала на думцi валити "темного царства", все-таки раз у раз наносила йому удари вже самим своїм iснуванням i своїм вiльним словом. За те ж вона й мусила визнати вiд нього немало,- за те ж то й уся вона - великий ряд мученикiв за волю слова й думки. Навпаки, церков, хоч i признається iнодi до свобiдних думок, тут стала вся на услуги "темного царства", зробилася розсадником темноти й пiдпорою всеї поганi iснуючих у Росiї порядкiв.

У нас
   Святую бiблiю читає
   Святий чернець, i научає,
   Що цар якийсь-то свинi пас,
   Та дружню жiнку взяв за себе,
   А друга вбив,- тепер на небi,
   От бачите, якi у нас
   Сидять на небi!

Виходило би з того, що й небо сприяє розпинателям народним та кривдникам, що й на небi - так навчає "святий чернець" у службi "темного царства" - сидять убiйцi. Небо вислухує молитов тиранiв "за кражу, за вiйну, за кров", приймає вiд них дари, "з пожару крадений покров". От таких-то вчителiв посилає "темне царство", аби "просвiчали" народ, аби вчили його, що "дери та дай, та прямо в рай, хоч i рiдню всю забери!" А поруч iз тими "духовними" вчителями iдуть i iншi вчителi-цивiлiзатори, iдуть "ташкентцi" всяких розрядiв. Тi вже навчать темний народ, "як тюрми мурувати, кайдани кувати, як їх носить, i як плести кнути узловатi". А бiльше чого ж треба для мирного "цивiлiзованого" життя в "темнiм царствi"?

Отак скрiплене i змiцнене само в собi "темне царство" стоїть на краю Європи, як пiдпора полiтичного гнiту та темноти. Кров'ю тисячiв людей, кров'ю всiх, що бажають свободи i щастя, воно пiддержує гнiт i неволю, їх кров'ю зливає воно широкi поля, аби загарбати пiд себе пограничнi, вiльнi чи невiльнi, землi. В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячi воякiв на Кавказ, аби загарбати тi вiльнi гори, останнє пристановище черкесiв, чеченцiв, грузин i iнших гiрських, напiвдиких, а то й високоосвiчених та свобiдних народiв. Туди погнали й приятеля Шевченкового, офiцера Якова де-Бальмена11, що погиб у битвi з черкесами. Смерть того чоловiка зробила на поета велике враження i спонукала його написати поему "Кавказ". Бальмен погиб, як жертва московської захланностi та неситостi, випив до дна "з московської чашi московську отруту", а проте смерть його не збудила в Шевченка ненавистi до його вбивцiв - черкесiв. Навпаки, вiн бачить добре, що вони вбили його друга з конечностi, в оправданiй оборонi своєї свободи. Вiн стає навiть у один ряд iз ними: адже ненависть до спiльного ворога - "темного царства" - в'яже його з ними сильним, дружнiм вузлом. Вiн називає тих убiйцiв свого друга "лицарями великими, богом незабутими", заохочує їх до дальшої боротьби i прирiкає їм остаточну побiду. Не вони виннi в смертi його друга, а "темне царство", що силою погнало його до несправедливого бою. В тiм явнiм i гарячiм виступi на сторону напастованих черкесiв Шевченко зложив найкращий доказ свого високого гуманного чуття, своєї любовi до свободи й справедливостi, тим бiльше, що смерть щирого друга, який погиб iз рук черкесiв, i природний iз тої причини жаль не звернули його проти них, але змiцнили його ненависть до "темного царства"... 5__

Заворушилася пустиня!
   Мов iз тiсної домовини
   На той останнiй страшний суд
   Мерцi за правдою встають.
   Т. Шевченко.

Ми бачили склад тої машини, що верховодить темним царством, бачили її дiлання: назверх - розбої, грабування та пiдпирання дикого автократизму внутрi - неволя, темнота, бiднiсть та деморалiзацiя. Нема в тiм царствi мiсця для вiльного, чесного i розумного чоловiка. Йому приходиться мовчати i каменiти, та хiба надiятися_. Але чого i по кiм надiятися, коли "темне царство", мов те море, землю криє, ба, здається, вже й небо зуймило i "бога в шкатулку сховало"? Чого надiятися, коли, бачиться, свiт навiки дошками забитий? Та нi! "Не вмирає воля!" Коли не стане живих, то й мерцi встануть за правдою. Але сього чуда зовсiм навiть не потрiбно. Машина "темного царства", на щастя людськостi, так збудована, що швидше чи пiзнiше мусить сама в собi зiпсуватися, сама власною силою розпастися. На той важкий, але неминучий процес iсторичного самовбiйства вся надiя чесних i розумних людей. Аби прискорити його, вони посвячують своє особисте щастя, свою кров i своє життя, бо знають, що се не марна жертва, що кожна крапелька їх кровi заважить на вазi, поки не наповниться чарка добра, а неправда й неволя не полетить догори.

Машина "темного царства" так i збудована, що мусить швидше чи пiзнiше сама розпастися. Адже головнi її пружини: несправедливiсть, деморалiзацiя, облуда та самоволя,се не жоднi закони природи, вiчнi та незмiннi,- се тiльки часовi недуги людськостi, по яких мусить наступити й виздоровлення. При тiм вони, хоч i творять огнива одного ланцюга, хоч усi скованi з собою путами причин i наслiдкiв, проте стоять ворожо проти себе й самi в собi з'їдаються. Самоволя, посунена до такої крайностi, як у "темнiм царствi", не терпить обiк себе нiчого i змiтає все, що могло би стати на завадi її необмеженому летовi. Тим самим вона iзолює себе i позбавляє сама себе своєї пiдстави, пiдрубує своє власне корiння. Деморалiзацiя також нищить свої власнi сили. Облуда й несправедливiсть не здужають пiддержати машини, позбавленої головних своїх пружин, i настане день по ночi "темного царства". Розумiється, не без тяжких забурень, не без великих жертв!

Те саморуйнування й показав нам Шевченко в кiнцевiм уступi "Сну". Пани-блюдолизи знов стоять смирно перед дверима царської спальнi. "Аж ось i с_ам_, неначе з берлога ведмiдь вилiз, ледве-ледве переносить ноги. Та одутий, аж посинiв: похмiлля прокляте його мучило! Як крикне на самих пузатих,- всi пузатi до одного в землю провалились. Вiн вилупив баньки з лоба, i всi затрусились, що остались. Мов скажений, на менших гукає,- i тi в землю! Вiн до дрiбних,- i тi пропадають. Вiн до челядi сунеться,- i челядь пропала. До москалiв12, i москалi тiльки застогнали, пiшли в землю". Катастрофа наступила. Її причини, крiм царського безпричинного крику, ми й не бачимо, але власне той безпричинний крик дає нам поруку, що причиною катастрофи була та сама безмежна царська самоволя. Всi пропадають вiд царя, щезають iзперед нього, покидають його. Вiн, необмежений самодержець, стоїть тепер справдi сам серед необмеженого простору. Але тут i в нiм самiм мусить наступити рiшучий переворот. Тепер вiн мусить добачити, що сам, без тих своїх рабiв-блюдолизiв, скованих iз ним кайданами неволi i прокляття,що сам вiн без них нiщо, що разом iз ними, з тими гидкими знарядами його самоволi, щезла його сила. "Стоїть собi, голову понурив, сiромаха! Де ж дiлася ведмежа натура? Мов кошеня, такий чудний!.." I поет не може здержати себе, аби не зареготатися над тою перемiною. Цар вiдзивається окриком на той регiт, i на тiм кiнчиться поема.

Але який же кiнець "темного царства"? Що сталося з царем-медведем?

Про кiнець "темного царства" не може вже бути й сумнiву, коли поет у останнiм уступi "Сну" розкусив найбiльшу його загадку - всевладнiсть царя. Вiдки пливе та всевладнiсть? Чи з правдiшньої сили самодержця? Зовсiм нi. Його сила власне в тих, котрi в нiм бачать свою силу, в його рабах i знарядах! Без них вiн безсильний; без нього вони безсильнi. Отже, де ж лежить їх спiльна сила? Власне в тих путах, що сковують їх одних з другими! Вони сильнi тим, що вони невiльники й нелюди_. А скоро i в їх серцях защемить людське почуття, збудиться бажання волi, тодi й страшна їх сила розвiється, тодi настане кiнець "темного царства", не стане "нi властi, нi кари", розпочнеться нове царство, царство братолюбiя мiж людьми.