Теорія нації/IX
| ◀ VIII. Нація і держава | Теорія нації IX. Універсалізм та нація. |
X. Проблєма бездержавности та нація ▶ |
|
I. Питаннє про напрям розвою. Стремлінню нації до власної державности протиставляться не тільки змагання других націй до пановання над нею. Се стремліннє стрічає на свойому шляху ще одного противника: в ідеї універсальної, обіймаючої все людство спільноти. Ся ідея старша від самої модерної нації. Вона стрічається вже в старинному світі, починаючи може від Стоіків. В середніх віках у формі думок про соборну вселенську церкву та про універсальну монархію виявила вона чималу життєву силу. В часи освіченого XVIII століття віджила в умах фільософів та учених — врешті, звязана з соціялістичним рухом XIX та XX століття, стала одною з движучих сил політичного життя нової доби. Часто надуживалося тай надуживається її як і других ідей для цілей незгідних з нею й просто суперечних. Так є, коли висувається її як арґумент проти визвольних стремлінь поневоленої нації та коли покривається нею — як і “культурною ціллю“ — заборницькі затії. Се — розуміється — компромітує ідею практично, але не звільняє від обовязку, числитися з нею, а зокрема розібрати в якому відношенню вона находиться до суспільних проявів якими займається праця.
Як кожда ідея, так і ідея про яку мова лучить в собі два ріжні елєменти. З одного боку, вона дає свого рода теоретичний погляд на факти; рівночасно з другого, як вислів чуттєвого відношення до сих фактів, вона ставить свої домагання та постуляти.
В першому напрямі йде про погляд, “що суспільний розвиток людскости веде до асиміляції народів, що в результаті його лунатиме на світі колись одна тильки мова, зрозуміла для всіх. Одна мова, одна культура, одна народність!“[1]. Треба запитати, чи погляд сей слушний. Левинський (як і другі противники сього погляду)[2], називає його не науковим, “а в світлі біольоґії повним абсурдом“, бо “біольоґічний закон каже нам, що роди розвивалися не шляхом асиміляції, а навпаки шляхом діференціяції“. Як приміри наводить він романські мови, що розвинулися з латинської та українську, білоруську та московську, які витворилися з первісної спільної руської прамови. Значить, і на далі требаб приняти, що тенденція йде в напрямі ріжничковання, поділу істнуючих мов на чимраз то численнійші нові. Такий погляд ледве чи дається оправдати історичними фактами. Вже наведені приміри його зовсім не оправдують. Примір романських мов підносить створеннє чотирьох мов на місце одної латинської, але на ділі сі чотири латинські мови є наслідницями не одної латинської, але латинської та великого числа других мов, які лунали колись рівночасно та чергуючи себе на просторах, де панують сьогодня чотири романські мови. Там наступило безперечно зменшеннє скількости мов, а не збільшеннє їх, при чому чотири пануючі сьогодня мови є безперечно блищими до себе, як були поміж собою мови колишнього населення сих областей. Щодо руських мов, то сам Левинський зазначує злиттє з собою племен, з яких склалися три теперішні руські народности, алеж щоби означити напрям розвою, сього не досить, а треба ще почислити й ті народи та племена, яких мова пропала безслідно на областях, де сьогодня лунають три руські мови. Взагаліж не можна недобачити бючого в очі факту, що розвиті культурно краї представляють на дуже великих просторах одностайність мови, що чисельні десятки, а то й сотки міліонів обіймаючи культурні народи уживають одної мови; натомість дикі, некультурні або культурно відсталі країни, представляють иноді непроглядний лінґвістичний хаос. Досить згадати Кавказ або Індії. Відомий факт, що дрібні індійські та муринські племена говорить кожде иншою мовою, такщо одно одного не розуміє. Як дотеперішній вислід розвою можна приняти, що з поступом культури зменшується скількість ріжних мов та поширюється область поодиноких культурних мов. Чи розвій піде далі в сьому напрямі, чи зокрема демократизація та національний підйом не вплинуть на зміну напряму в сьому розвою, се друге питаннє. На основі дотеперішніх помічень можнаб сподіватися, що така зміна справді наступить.
Питаннє мови не вичерпує питання про будучність нації. Незалежно від нього треба звернути увагу на еволюцію, яка відбулася в царині инших чинників, що складають “народність“, “індивідуальність“ націй. В сьому напрямі погляди дослідників теж незвичайно поділені. В соціялістичній теорії, заступають О. Бауер і Кавтський два протилежні напрями. Перший приписує поступови демократизації вплив в напрямі більшої діференціяції. Особливо в соціялістичному громадянстві мусілоб по ньому виступити “гостріще замаркованнє особливих рис (нації), гостріще виділеннє їх характеру“[3]). Проти сього погляду виступає Кавтський. Він відкидає істнуваннє окремих “національних“ характерів. Річ не в них, а в культурі — в областній культурі помітно тенденцію не до діференціяції, а до уніфікації[4]).
Поставлене в сій площині питаннє зачіпає проблему нації в розумінню, яке покладено в основу сеї праці тільки посередньо. Воно відноситься до “народности“, тобто загалу тих обєктивних прикмет, якими ріжняться між собою народи без огляду на те, чи є націями чи ні. Всежтаки, хоч тільки посередньо, се питаннє має значіннє для проблеми нації, яка, як ми бачили, потребує “народности“ та всіх тих “народніх“ прикмет, які помогають їй сильніще звязатися на внутр та відокремитися на вні. Окремі “нації“ можуть істнувати навіть тоді, колиб наступила нівеляція культурних і т. д. ріжниць поміж ними. Практично вигіднійше для них, коли сі ріжниці істнують. З огляду на се требаб питаннє про те, чи розвій веде до більшої діференціяції чи навпаки, розглядати з ось якого становища.
Основним фактом, на який покликуються заступники протилежних поглядів на се питаннє, є факт, що взаємини поміж людьми поширилися, що вони носять цілком інтернаціональний характер, що народи не живуть як колись ізольовано, але в живих і дуже скомплікованих зносинах з собою. Разом з сим констатується як неспірний факт зріст та поширеннє культури. Виходячи з сих фактів треба піднести два процеси, що є їх наслідком. З одного боку, затираннє ріжниць, які колись ділили народи, створеннє чогось спільного, на чому зходяться з собою всі народи — скажім “культурного“ світу. Але рівнобіжно йде ще другий процес. Давнійші технічно й економично нерозвинені відносини всежтаки віддавна не були повною ізоляцією. Вони ріжнилися від теперішніх тільки степенем і тим, що тоді зносини народів з собою і звязані з сим впливи були порівнюючи з теперішніми чисельно обмежені й разом з тим менше змінчиві, тревалійші та нерівноважені иншими впливами. В звязку з більш аристократичним характером культури се мало той наслідок, що виставлені на постійний вплив висшого культурою сусіднього народа частини, а то й цілі народи тратили безслідно свою народність. На їх місці запановувала побідна народність сусіда чи завойовника. Дякуючи сьому пр. Европа се історичне цвинтарище неістнуючих вже народів, не згадуючи про відомі значні пересунення поміж істнуючими ще, їх етноґрафічних меж. Поширеннє зносин в парі з демократією дають иншу картину. Більша ріжноманітність взаємин, більше багатство та розмаїтість впливів та вражінь представляють меншу небезпеку для народніх індивідуальностей, чим колись постійні, одноманітні впливи. Емпірично можна констатувати далеко більшу з сього боку відпорність народностей, як колись.
Тут треба піднести ще одно. Чим більше чинників втягаємо в математичні “комбінації“, тим численнійші самі сі можливі комбінації. Коли сими чинниками є впливи народности на народність, то з ростом їх числа росте відповідно, по математичному правилу, можливість народин нових народніх індивідуальностей. Коли дві народности впливають на себе, то істнує можливість, що витвориться третя — побіч них, або на їх місце. Коли сих народностей три, А, Б, В, — тоді можуть народитися з культурного їх перемішання нові народности АБ, AB, БВ й АБВ — значить чотири нові. Се розуміється теорія — але на балтийському поморю находимо приклад здійснення її. Врешті, відноситься до гуртової народньої індивідуальности у великій мірі те, що Сіммель виказує відносно одиниць. Разом з занепадом “грубих“ ріжниць, виникають нові, тонші, численнійші та глибші. Модерна людина, помимо “нівеляційного“ впливу новочасного суспільного розвою, індивідуально далеко більше здіференціонована, як була нею одиниця передкапіталістичної доби[5]). Хоч немає сьогодня колишніх ріжниць стану, ноші і т. д. індивідуальні ріжниці поміж людьми не то, що не затерлися, але безперечно зросли. Mutatis mutandis треба віднести се й до народностей.
Важнійшим як повище є питаннє, яка тенденція в царині державного життя на протязі історії. Власне ся політична еволюція становить матерял, з якого можна робити заключення про те, які тенденції про- являються щодо нації. Приймаючи істотний звязок поміж нацією й державою, требаб приняти, що тенденція розвою йде в обох рівнобіжно: коли виявиться, що історичний розвій іде в напрямі творення більших держав на місце більшого числа менших, тоді ймовірно й в области націй ішовби подібний розвій. Таку тенденцію щодо держав приймає Челлєн як безсумнівну. “Чим більше організується землю, тим більше мусять приходити до значіння широкі области в формі держав, а чим більше наростають великі держави, тим нище мусять падати в курсі менші“. “Що історія світу дійсно ставить чимраз більші вимоги щодо областей, можна се пізнати найясніще по тому, як чергуються передові торговельні потуги: Венеція, город; Голяндія, країна дельти; Анґлія, держава острову — а на їх місці Трайчке вже перед сорока роками, а Ґледстон перед трийцятьми бачив ідучи на чолі Зєдинені Держави, частину світа“[6]).
Виходилоб, що справді розвій веде до поглочення малих держав великими, аж до універсальної монархії, але сей погляд не зовсім вірний. Оскільки він говорить про передову ролю в світовій політиці, то констатує він тільки сю правду, що її підставою є сила держави, для якої простір має иноді рішаюче значіннє. Ся правда стара й старі теж її історичні прояви. Натомість коли питати, який тип держави стає переважати в світі держав, то приходиться стрінутись з двома противними тенденціями. З одного боку, виникли справді, на місце численних менших держав, великі державні твори. Так було в Іспанії, Франції, Анґлії (Анґлія і Шкоція), Італії, на північному сході Европи і в Німеччині: сим шляхом виникла вся сучасна система европейських держав, що поставила на місце численних малих, навіть городських держав, держави значно більші, як чисельно переважаючий та пануючий державний тип. Зате з другого боку, бачимо на протязі останніх століть розпад римської імперії німецького народу, в якій за Карла V “не заходило сонце“; далі розпад турецької держави, а в останні роки розпад Росії та Австро-Угорщини. Про сі розпади рішав в останній інстанції все національний принціп таксамо, як був він рішаючим для попередньозгаданої тенденції[7]). Одно й друге приводить до заключення, що змінився чинник, який рішав про творення держав. Монархічний принціп, який колись творив їх зовсім свобідно, не оглядаючися на волю “народів“, відограв вже свою ролю. Його місце як творчого чинника зайняла нація. Се значить з одного боку, коли не край, то бодай трудність для беззглядної державної експанзії: вона мусить спинятися на межах, які кладе їй народне бажаннє, з другого боку, сей фактичний перехід суверенности в народні руки захитав межі держав-карликів, що розривали орґанізм націй. Такі є факти. Їх не можна нехтувати. Колиж іде про тенденцію розвою, то треба піднести ось що. Вказано вже на те, що держава впливає обєднуючо на своє населеннє та що приготовляє таким чином почву для народин нації. Особливо монархічний принціп, оснований на пасивности маси, ділає в сьому напрямі сильно. Томущо одиноким жерелом активної волі в монархічній державі є монарх, то ся воля є одноціла й ділає одностайно на все населеннє держави, уніфікуючи його. Таким чином, ділає монархія позитивно в напрямі підготовлення національної спільноти. В сьомуж напрямі ділає вона й неґативно, оскільки викликує проти себе одностайну реакцію. Один і другий вплив монархії не є, очевидно, необмеженим — він находить границі в пануючих відносинах, в ступені вироблення та політичної активности, в “свідомости“ народньої маси, в гостроті та непримиримости пануючих противенств і т. д. Але він є чинником, який викликує та прискорює діланнє “природної селекції“ — і таку власне ролю відограв він у витворенню сучасних націй. Період монархій середньовіків аж до XVIII століття включно се період творення народностей, які демократична хвиля замінила в нації. Сей процес, як здається, покінчився для Европи в XIX століттю, а бодай увійшов в період застою. Обєктивно не можна помітити тенденцій щоби істнуючи тепер нації роздробнювалися, або противно, зливалися з собою. По всяким даним, вони остануть на довший історичний період незміненими, як природні політичні особовости. Можливість основних змін в майбутньому не дасться провірити, а дискусія над нею мусить обертатися в сфері нереальних гіпотез. Зате зовсім реально виринає инше питаннє. Се питаннє тої еволюції, яка відбувається в царині державних та міждержавних взаємин і якої творами є всякого рода звязки держав, з одного боку, з другого — ідея міжнароднього чи міждержавного права. Сам факт, що сього рода еволюція відбувається, загально признаний щодо народження звязків держав з характером державних творів вищого типу — союзів держав та союзних держав. Щодо народження міждержавного права, все ще підноситься сумніви щодо його реальної можливости, але для неупередженого ока народини сього права мусять бути безсумнівним фактом. В сьому напрямі не повинні трудности, які се право стрічає на свойому шляху ані факти порушування його, закривати того факту, що в принціпі воно всежтаки істнує та що його сила, хоч тільки поволі, росте. Від Гуґо Ґроція проминуло в життю людства порівнюючи небагато часу. На протязі сих кількох століть помітні у відноси- нах держав між собою в війні та в мирі змагання достроюватися до вимог отсього невиробленого ще, слабого права. “Сей поклін, котрий віддає кожна держава (бодай на словах) поняттю права, доказує, що в людині, можна найти ще більшу хоча й дрімучу склонність, запанувати врешті“ над наклоном, рішати тільки власною силою справи міжнародніх відносин[8]). Але відкидаючи навіть сей “наклін“, про який говорить Кант, треба обєктивно сконстатувати факт, що міжнародне право справді переходить з царства мрії в царину реальної дійсности.
Приймаючи сей факт — його докладнійший розгляд лежить поза межами сеї праці — треба піднести його значіннє для питання, про яке тут мова. Се значіннє в тому, що як форми державних звязків, так в більшій ще мірі розвій міждержавного права відкривають можливість заспокоєння потреб, що виходять поза межі даної держави без порушення істнування других держав. Таким способом, завойовницькі тенденції утрачують річеве оправданнє, таксамо і космополітичні тенденції, які опиралися на основі річевих потреб. Держава, підчинена наказам понаддержавної правної суспільности, тратить свою суверенність, але разом з сим вона зискує деяку ґарантію своєї незалежности в міру того, як чужі інтереси, які погрожувалиб її істнуванню можуть найти заспокоєннє без порушення її. Таким чином, розвій міждержавного права містить в собі чинник, що консервує істнуючи держави. Разом з державами він забезпечує теж перед тенденціями денаціоналізації і істнуючі нації та тільки в тих межах, оскільки згадана тенденція випливала з інтересів, які без істнування міжнароднього права моглиб бути заспокоєними тільки шляхом завойовання та знищення даної нації.
2. Ідеал універсалізму і нація. Незалежно від свого теоретичного змісту, обговорювана ідея є висловом чуттєвого відношення до факту нації, оцінкою його зі становища означеного суспільного ідеалу. Власне протиставиться нації ідеал людства та підноситься, що факт істнування націй для здійснення цього ідеалу небажаний та шкідливий. На сьому тлі виростає боротьба двох стремлінь, двох ідеалів. Зі становища обєктивного досліду треба сконстатувати само істнуваннє двох поборюючих себе течій, як безперечний факт. Далі, не входячи в докладний розбір ідеї “гуманізму“ та її історії, що виходилоб далеко поза межі нашої теми, треба піднести деякі соціольоґічно істотні її моменти — власне такі, які виясняють заразом і питаннє нації.
В першу чергу вдаряє ось що. Обі ідеї, гуманізму та націоналізму, уважається звичайно непримиримими з собою протиставленнями. Супроти сього погляду треба піднести численні спроби помирення їх з собою. До дуже характеристичних поміж ними належить відома розвідка Володимира Соловйова. Він каже: “Історія всіх народів — старих та нових — що мали безпосередній вплив на долю всього людства, учить нас одного й тогож: усі вони в часі свого розцвіту та величи відчували своє значіннє та бачили свою народню своєрідність не в ній самій, взятій абстрактно, але в чомусь загальному, “понаднародньому“, в що вірили, чому служили та що здійснювали в своїй творчій діяльности, яка була національною по свойому змісту та по своїм річевим вислідам“[9]).
Также розумів сю справу й Драгоманов, проповідуючи “космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті й формах культурної праці“. Так дивиться на се і Масарик: “Поміж народністю та міжнародністю немає противенства, а навпаки згода: народи се природні орґани людства“[10]). Але більше ще проречисто як слова фільософів та мислителів, говорять факти про практичну примиримість обох течій. Найбільш переконуючим між ними є приклад Німеччини на переломі XVIII та XIX століття. Всі її провідники на полі національного її підйому з Фіхте на чолі були гуманістами заки стали провідниками “національної ідеї“ та остали гуманістами й після сього; дякуючи їм німецька нація розпочала “золотий вік“ своєї політичної історії як “нарід фільософів та мислителів“.
Так факти потверджують, що нація та людськість не є непримиримими ворогами. Вони кажуть навіть, що сила та велич нації є прямо залежна від того, в якій мірі нація захоче та зуміє стати репрезентанткою вселюдських цінностей. Та се не значить, щоби поміж обома не було справді ніякого противенства. Як концепція ідея “людства“ звертається не тільки проти культу національної окремішности, але мусить відноситися відємно навіть до самого факту істнування окремих національних спільнот і то без огляду на форму, в якій вона виступає. Сих форм є в засаді дві, які треба розріжнювати, хотя вони й переплітаються часто з собою і не все виступають зовсім ясно. З одного боку, виступає “ідея людства“ як індивідуалістична, як культ людської одиниці як такої. З другого, являється вона в “трансперсональній“ формі, як ідея спільноти, що обіймає все людство в одну велику обєктивну цілість. Як одна так і друга форма ідеї “людства“ мають в собі ворожий для націоналізму елємент, хоч і виходять з инших теоретичних мотивів. “Правно-фільософічний індивідуалізм тільки нерадо приймає в себе національну думку“. “Одиниці без індивідуальности, отже також і без нації як вихідної точки, відповідає необхідно без- національна світова держава як кінцева точка індивідуалістичного думання. Не можна найти ніякої правно-фільософічної підстави для того, щоби спинити се думаннє на якійнебудь стадії поміж одиницею, та Universum“[11]). Власне нація се така стація. Приналежність до означеної нації кладе на людські одиниці відріжнююче її від инших тавро, так що замість абстрактних людських одиниць як таких, замість однакових поміж собою людських атомів, виступають зріжничковані по націям їх члени, замість “індивідуумів“ — індивідуальности, замість “людини“, виступає Українець, Анґлієць і т. д. і закриває собою “людину“.
Таке становище індивідуалістичної ідеї “людства“. З иншого виходить друга її “трансперсональна“ концепція. Істота кождої спільноти є ексклюзивною не тільки супроти спільнот що є поза нею, але також супроти спільнот в її межах. Вона мусить відчувати їх як суперників, що бажають для себе людських одиниць, яких вона хоче мати неподільно для себе. Христос, коли вказано на його рідню, вказав на “народ“ кажучи: “все те брати мої“. Так мусілиб відповісти всі заступники “людскости“ на кожду спробу, висунути на перший плян якунебудь иншу спільноту, в сьому числі і національну. Що вона справді практично стає поміж людством та одиницею, се показують ясно відомі вискази про “sacro egoismo“, “національний еґоїзм“ і т. и. Явного суперництва поміж двома спільнотами, поміж найширшою — “людством“ і вущою — “нацією“ не можна недобачити як і факту, що переважно не вирішує його ніякий розумовий арґумент, а виключно та апріорно само тільки почуваннє.
Так представляється справа, коли брати обі противні собі течії абсолютно та абстрагуючи від реальних відносин. Колиж поставити її практично, то сконстатувавши істнуваннє обох течій, як історично дані факти, треба ось що замітити.
Приймаючи розуміннє нації, яке покладено в основу сеї праці, мусимо признати, що питаннє про відносини нації до людства покривається питаннєм про бажаність істнування окремих держав зі становища людскости як цілости. І тут треба сконстатувати, що — бодай в теперішню добу — проти істнування держав не ведеться з ніякого боку серйозного виступу. Оспорюваннє держави анархізмом відбувається з зовсім другого становища, не в імя одної, вселюдської держави. Анархістичний ідеал се власне усамостійненнє дрібних, в порівнанню з державою, політичних орґанізацій. Оскількиж з неанархістичного боку заатаковано в останні часи установу держави, то зроблено се з виразним застереженнєм, що се справа не нинішнього, а завтрішнього дня, такщо питаннє усунення держави не є і для сеї течії питаннєм, яке дозрілоб вже до практичного вирішення. Таким чином, практичне питаннє про відносини між людством як цілістю і нацією, не стоїть так рубом, як абстрактно теоретичне. Раз признається історично необхідним істнуваннє окремих держав, то признається тим самим і неминучість істнування окремих націй в розумінню політично активних народів, як претендентів до верховної в державі власти. Питаннє гуманізму стає практично питаннєм про характер та напрям міждержавних та міжнаціональних взаємин[12]).
Із сього становища виходить напрям обнятий назвою інтернаціоналізму[13]). Коли космополітизм домагається в імя вселюдства знівельовання всіх ріжниць та меж, які ділять людство на нації; коли з другого боку націоналістичний напрям ставить націю та службу їй вище як людство — інтернаціоналізм признає за нацією право на істнуваннє та всесторонній розвій, але разом з тим домагається, щоби вселюдський ідеал рішав про внутрішнє життє націй як також і про відносини націй до себе. Вже вище сказано, що на такому становищи стояли провідники національних рухів революційної доби міщанської демократії. Се було становище першого Соціялістичного Інтернаціоналу, становище Бакуніна, Прудона[14]), Лаврова[15]), Жореса [16], Бавера та Реннера. Із сього становища розвязує Кавтський питаннє, про завданнє соціялістичної політики в національній справі [17]). — Врешті приняла се становище теорія російського комунізму і на його основі оперла постулят федерації соціялістичних радянських республик[18]).
На тлі сеї “інтернаціональної“ концепції зарисовуються ріжниці поглядів головно щодо практично-технічного боку справи. Так пр. заявляється Реннер за державою національностей, Кавтський за національною державою. Спільне для всіх теорій сього напрямку те, що вони бажають помирити національну самостійність з потребами світових, поміжнаціональних і міждержавних взаємин та з постулятом вселюдської солідарности народів чи хоч би їх трудових кляс. А основа з якої вони виходять, се погляд на окремішність націй як на прояв, з загальнолюдського становища не то що не шкідливий, але бажаний та корисний; власне на тлі сього погляду вони добачують завдання політики не в тому, щоби знищити національні суспільства, але щоби відповідно улаштувати їх взаємини.
Само питаннє про бажаність або небажаність істнування націй є по своїй істоті питаннєм практичного світогляду. Як таке воно лежить поза тісними рямцями сеї праці. Але поміж численних становищ, з яких можна розглядати та вирішати його, одно остає в методичному звязку з метою сеї праці. Се протиставленнє, яке виринало вже нераз в попередніх розділах, волютаристичної та раціоналістичної системи[19]). Для раціоналізму, який ставить розум як суверенну силу суспільного життя та його історії, істнуваннє націй є в найкращому випадку небажаним явищем. Правила розуму одностайні й абсолютно одні та незмінчиві. Хто переконаний про те, що один тільки розум править світом, для того істнуваннє національних індивідуальностей, як індивідуальностей взагалі, є без значіння, бож вони не можуть впливати на діланнє абсолютних правил розуму. На сьому основувався космополітизм XVIII століття, якого характер був чисто раціоналістичним[20]). Тільки виходячи з противного заложення, що роля чистого розуму в життю та історії людства є обмеженою, що поруч його ділають другі ще, араціональні сили, можна і муситься признати цінність “індивідуальности“. Коли — говорячи образово — людськість шукає собі шляхів не тільки при ясному світлі розуму, але вона змушена ще шукати їх також і в сумерках, інстинктово, пробуючи насліпо, вибираючи ріжні незнані можливости, то тоді набирає значіння та ціни все те, що складається на індивідуальність. Ріжноманітність наклонів, вдач, способів відчування, реаґовання, думання та ділання дає в сьому випадку більше виглядів на успіх, поступ та розвій, як колиб її місце заняла в усіх сих напрямах одноманітність. “Творчі форми якоїбудь нації витворюють культурні цінности, що їх не може витворити жаден инший національний гурт. Багато продуктів загальнолюдської культури істнують тільки в певній національній формі і цілком немислимі без неї“[21]). Признаючи, що елємент волі виконує владу хочби тільки побіч чистого розуму, а через те впливає на ролю останнього, мусимо признати ціну індивідуальности. З сього становища Тен каже, що кождий нарід се „знарядє окреме, коштовне, одиноке в людській гармонії“. А коли нація не тільки доказ та наслідок гуртових індивідуальностей, але й їх жерело, то їх істнуваннє стає бажаним та оправданим зі становища загальнолюдських інтересів. Бодай „історично“ на так довго, поки над людскістю не запанує, як абсолютний суверен, „чистий“, вільний від якихнебудь араціональних впливів, розум[22].
Очевидно, се значіннє нації залежить в великій мірі від того, як уложаться міжнаціональні взаємини. Стан, в якому нація та її інтерес становить абсолютний та безоглядний і найвищий крітерій гуртової моралі та політики зводить на ніщо отсе обєктивне „оправданнє нації“. На сьому тлі виростають власне згадані вже високі практичні завдання відповідного улаштування міжнаціональних відносин.
Розбираючи взагалі питаннє нації зі становища „людства“ можна сконстатувати ось що. Дотеперішній розвій виказує, безперечно, нахил творити чимраз то ширші, більше універсальні спільноти. Етапами сього розвою були досі рід, племя, нарід і в нову добу нація, як найширша з спільнот які досі істнували. Розвій матеряльної, технічної культури і суспільно-психичний розвій людства творив досі умови для того, що на місце вущих ставали отсі чимраз ширші спільноти актуальними, пануючими, активними „героями історії“. Чи в свою чергу і нація буде тільки таким етапом, для народин ще ширшої спільноти, як суспільно-політичної індивідуальности, на се можна відповісти тільки гіпотетично. Опираючися на дотеперішньому досвіді, треба припускати, що так і буде. Є навіть деякі познаки такого розвою. Гасла сього рода як панславізм, пангерманізм, латинська, анґлосаксонська раса, панмонґолізм і т. и. помимо помилковости їхнього теоретичного обґрунтовання та помимо дотеперішніх своїх практичних неуспіхів — всежтаки підносяться, значить вони є фактами[23]. Як такі вони доказують, що людське усуспільненнє в формі спільноти починає, хоча й слабо, переливатися через форму нації. Але допускаючи таку тенденцію розвою, треба сконстатувати: ніяка з дотеперішніх форм не пережилася, доки не вижилася, заки не відограла своєї ролі в історії. Роляж нації як „історичного героя“ тільки тепер починається.
——————
- ↑ В. Левинський, “Народність і держава“, стор. 29.
- ↑ Otto Bauer, “Nationalitätenfrage und Sozial-Demokratie“, 1907, стор. 103 і слід.
- ↑ Там же, стор. 105.
- ↑ “Визволення націй“, стор. 51 і слід.
- ↑ G. Simmel, “Soziologie“, “Über soziale Differenzierung“.
- ↑ “Der Staat als Lebensform“, стор. 81.
- ↑ Masaryk, “Nová Evropa“, стор. 82 і слід.
- ↑ Kant, “Zum ewigen Frieden. Ein philosophischer Entwurf“ (Insel-Verlag), стор. 20.
- ↑ Wladimir Solowieff, “Die nationale Frage im Lichte der Sittlichkeit“, 1920, стор. 59. На жаль не маю під рукою російського оригіналу, тільки сей переклад.
- ↑ Masaryk, “Nová Evropa“, стор. 91.
- ↑ Radbruch, Цит. тв., стор. 124.
- ↑ Dr. Karel Hoch, “Ethika mezinarodnich styků“, Praha, 1919, стор. 5 і слід.
- ↑ А. Н. Рубакинъ, “Среди книгъ“, т III, стор. 110.
- ↑ В. Левинський, “Соціялістичний Інтернаціонал і поневолені народи“, 1920, стор. 48 і слід., 73 і слід. Х. Житловський, “Соціялізм і національне питаннє“, 1915, стор. 9 і слід.
- ↑ П. Лавровъ, “Національность и соціализмъ“ (Изд. русск. раб. общ. въ Парижѣ), 1887.
- ↑ Ж. Жорес, “Батьківщина і робітництво“ (укр. перекл.). 1916.
- ↑ К. Кавтський, “Визволеннє націй“, “Національна держава, імперіялістична держава і союз держав“ (укр. переклад.). 1915.
- ↑ Див. м. и. Ch. Rakowski, “Die Beziehungen zwischen den Sowjetrepubliken“ в “Die Probleme der Sowjet-Ukraine“, 1920, стор. 17 і слід.
- ↑ Ще раз зазначую, що се протиставленнє двох систем думання не покривається з протиставленнєм монізму та дуалізму.
- ↑ Meinecke, цит. тв.
- ↑ Житловський, цит. тв., стор. 52, 53.
- ↑ Johannet, цит. тв., стор. 218.
- ↑ R. Kjellén, „Der Staat als Lebensform“, стор. 140 і слід. „Die Großmächte und die Weltkriese“, Masaryk, „Nová Evropa“, стор. 185 і слід.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|