Теорія нації/VII

by Володимир Старосольський

◀ VI. Нація і демократія

Теорія нації Володимир Старосольський VII. Єство нації

VIII. Нація і держава ▶

1922

VII. Єство нації.

I. Політична боротьба — мати нації. Матерю нації є боротьба^[1]. Боротьба потребує для своїх цілей істновання спільноти і сама витворює спільноту. Приймаючи державу як політичну орґанізацію суспільства, треба розріжняти зовнішню та внутрішню боротьбу. Обі ділають в одному напрямі, але не однаково. Зовнішня війна впливає передовсім на ті частини державної суспільности, які в даному моменті є вже політично активними і обєднує передовсім сі частини^[2]). Так “столітня війна“ з Францією “загострила в обох краях національне почуваннє та довела держави острова до закінчення процесу злиття елєментів ріжних народів. Бо щойно політичні противенства та ворожі відношення та суперництва причинилися до того, що Анґлійці згодом увільнилися від могучого впливу, який мали по тому боці каналу француська мова і поезія від часу норманського підбою“^[3]). Але се відносилося до верхніх, пануючих кляс. Вони воліють вводити в письменство нову, спільну анґлійську мову, але дух сього письменства остає неанґлійським, космополітичним, як космополітичною була вся культура сих кляс. Се було, безперечно, на шляху творення анґлійської нації великим кроком вперед, але далеко не довершеннєм сього творчого процесу. Він закінчується тоді, коли демократія шляхом боротьби дістає власть в державі, ліквідує, бодай в засаді, внутрішній поділ народу на поневолених та пануючих і втягає його загал в політичну активність. Так, щойно в періоді народин демократії і пізнійше її великих революційних змагань, звязаних з реформацією, приходить розцвіт власної анґлійської літератури як чинника та визначника самосвідомої національної культури.

Щойно тоді виступають такі її корифеї як Шекспір та траґічний ґеній революції Мільтон — як трьома століттями скорше, серед відмінних відносин, але теж в атмосфері боротьби за політичну самостійність, виступив в Італії Данте. І з великою революцією починається в Анґлії росцвіт умової культури, який вяже сю революцію з великою француською, але рівночасно творить та поглиблює народню індивідуальність Анґлійців. Згодом стає власна культура, а зокрема мова “прикметою“ нації, але, треба знова підкреслити се з натиском, тільки згодом. Обєктивно випередила самостійність мови як в Анґлії так і в инших народів народини сучасної нації. Але зразу, в періоді своїх народин, нація не проявляла сього зацікавлення справою мови як пізніще. В національній свідомости народня мова стояла зразу на задньому пляні; не тільки уживаннє латинської мови, але й мови народу, з яким дана нація находилася в стані боротьби не вражало національних почувань. Вистарчить нагадати з української історії постать Гербурта, або письменників, які пізнійше в московській мові заступили політичну українську думку.

Піднесеннє мови до значіння національного чинника є тісно і не випадково звязане з демократичним рухом. Сей звязок між обома має своє жерело в цілому ряді причин.

Вже вище сказано, що демократія, будучи по своїй сути раціоналістичним рухом, який змагав до “спілкового“ типу політично-суспільної орґанізації, мусіла практично опертися на спільноті, що розбиваючи старі феодальні спільноти, вона мусіла поставити на їх місце нову. В першу чергу демократія покористувалася для сеї ціли реліґією, опановуючи витворені нею спільноти. Але противенство між раціоналізмом демократії і араціональним характером реліґії грозило конфліктом між обома: власне в Анґлії доба великої революції означає також початок умового руху, — деїзму, скептицизму — яким розпочинається секуляризація культури не тільки в Анґлії. Далі реліґійне життє не скрізь творило спільноти, на яких моглаб опертися демократія так, як се було в Анґлії. Так пр. для француської демократії, коли вона досягла влади в державі, ситуація представлялася зовсім инакше. Таксамо иншою була ситуація в Італії. Через те було треба поза реліґією витворити спільноту спеціяльно для цілей демократії.

І власне мова була чинником, до якого навязала демократія свою творчість. Вже найбільш практичні мотиви наказувани їй инакше відноситися до народньої мови, як відносилася до неї феодальна аристократія. Коли остання з природи своєї мусить відокремлюватися від маси^[4]), берегти для себе м. и. шляхом окремої мови чи письма знаннє усього, чим держалося її становище, то інтерес, а вслід за сим і всі змагання демократії йдуть в противному напрямі. Вона мусить народню мову як мову маси зробити своєю. Перевід Лютером св. письма на німецьку мову був політичним вчинком перворядної ваги і симптомом.

Формальна націоналізація культури, се була її демократизація. Освіта на народній мові, се освіта незастережена тільки для упривілейованих кругів, але доступна всім, усьому народові. А що освіта, якийсь мінімум її, се конечна умовина для того, щоби народня маса могла бути політично активною, то ясно, як сильно інтерес демократії штовхав її на шлях культу народньої мови^[5]).

Пізнійше, з розвоєм капіталізму, дальші ще причини піднесли та загострили політично-суспільне значіннє мови. Хоч не в однаковій мірі але — з виїмком може селянства — для всіх суспільних кляс в національно мішаній розвиненій капіталістичній державі становить пи- таннє мови одно з дуже важних питань. Не ходить тільки про правний примус уживати народньої “державної“ мови в уряді та публичних установах. Поза сим правним примусом, ставлять фактичні суспільні відносини “язикове питаннє“ в дуже виразній формі. “Сільська біржа праці стратила свій льокальний характер. Сільський заробітчанин потребує бодай слабого знання другої мови. Воно є засобом, що відвязує його від рілі“. “У вищих верствах пролєтаріяту росте економичний примус знання двох мов, він є значний також серед міщанства малих місточок областей з мішаною мовою, найсильніщим є він серед інтеліґенції, бо тут не вистарчає сама можність з бідою зрозуміти та порозумітися, але вимагається повного володіння чужою мовою^[6]).

Все те підносить, очевидно, значно актуальність та значіннє мови. Але як сказано, сам же принціп демократії видвигав народню мову до значіння важного політичного чинника. Зокремаж чинник мови став — історично після реліґійного — чинником, яким покористувалася демократія у творенню сеї спільноти, що ставала політичним суперником аристократії та монархії. Згодом пішло ще далі поглибленнє сеї спільноти та її “одушевленнє“: нація стала самостійним центром культури, “індивідуальністю“ в розумінню не тільки політичному, але й культурному. Ся дальша зміна стає в звязку з обставинами, серед яких модерна демократія розпочала й веде боротьбу за своє здійсненне, зокремаж з прикметами та характером суспільної кляси, яка стала її заступником. При тім іде про фізіоґномію сеї кляси не тоді, коли вона побідивши стала заступницею не демократії, але нових форм суспільного поневолення та нерівности; йде про вигляд міщанства в добу його революційної боротьби, коли воно було носієм демократичного ідеалу як ідеалу визволення людства. Отож в сьому періоді свого життя міщанство, головнож згуртована коло нього інтеліґенція піднесла культурні цінности до небувалої висоти. Одним з наслідків та висловів сього було висуненнє культурного моменту в національній спільноті на першій плян. Німецький ідеалізм кінця XVIII та початку XIX століття дивиться на націю майже виключно з сього боку^[7]). Безперечно пізнійше змінилася психольоґія буржуазії. Її заінтересованнє нацією повернулося в зовсім инший бік^[8]). Але звязаннє національної спільноти з культурою стало довершеним фактом. Культурні цінности остали цілями на які звернена увага сучасних націй^[9]). Суспільний розвій, зокрема політичний та умовий розвій народньої маси, пролєтаріяту та селянства, їхнє зростаюче заінтересованнє культурою, каже сподіватися, що власне область культури буде в будучности в чимраз більшій мірі основою національної спільноти.

Обставина, що роля культурного чинника для нації зросла та проявляє тенденцію далі рости, звязана тісно з політичним та соціяльним визволеннєм пролєтаріяту не стільки тому, що його визволеннє обіймає з собою з неминучою конечністю також культурне його піднесеннє, отже поширює заінтересовані в культурі частини суспільства, вона ділає ще в иншому напрямі. Визволеннє пролєтаріяту означає тріумф витвореної ним ідеольоґії, піднесеннє світогляду, який відповідає його клясовому положенню, на становище пануючого в суспільности світогляду. Се означає важні пересунення в системі цінностей під знаком яких відбувається все публичне життє, зокремаж воно означає піднесеннє становища, яке припадає в сій системі на долю культурних цінностей. Досі вони остають в тіни поза цінностями иншого рода. “Американізм“ є характеристичною ціхою не тільки американської суспільности. Те що в Америці виступає явнійше в чистійшій формі є спільною ціхою всіх буржуазних суспільностей: пониженнє культурних цінностей та заставленнє їх служити справі матеряльних інтересів капіталу. Натомість для трудової народньої маси та для соціялізму як його ідеольоґії, культурні цінности мають абсолютне значіннє. Коли клясова боротьба стане тільки спомином про минулий період історії людства та коли з плечей людини буде знята боротьба за матеряльне істнування, то се означатиме відкритє найширших областей життя та звільненнє величезних увязнених тепер енерґій для культурної творчости та консумпції.

Не зважаючи на сей зріст значіння культури для нації, звязок між обома не є нерозривним. Тенденція нації стати також культурно окремішною є тільки тенденцією. І далі є можливі випадки, що приналежність національна не покривається з культурною. Не тільки одиниці — головно зпоміж переселенців — є “цілі групи, що свідомо рівномірно бережуть два роди патріотизму. Се є головно кольоніяльні відломки великих европейських націй, що без надії на обєднаннє з народом, з якого вийшли, приєдналися з льояльною любовю до держави, до якої тепер належать, але не відрікаються своєї відмінної народности“. З погляду культури, мови, літератури, міщанства є вони ще членами старої батьківщини, від якої одержують свою духовну поживу та якої питоменности заздро хоронять та бережуть. Примірів є доволі: Французи в Канаді, Німці в Блюменав в Бразилії. На відбутому літом 1912 в Квебек конґресі француських канадийців кликав один з головних борців канадийської язикової боротьби, архиепископ Брюкезі: хай живе анґлійський прапор і француська мова. На відбутому у вересні 1912 в Берліні німецько-бразилійському конґресі, заявив один з німецько-бразилійських промовців, що Німці в Бразилії вимагають тільки охорони та визнання своєї вірности для традиції, але за се дають новій батьківщині вірну любов, а майно та кров за її цілість^[10]). Навіть коли приняти, що в обох сих випадках маємо до діла з непокінченим ще процесом, то й тоді є воно доказом, що значіннє культури для нації не є абсолютне.

2. Боротьба й обєктивні прикмети нації. Обставина, що ріжні чинники по черзі могли відограти ту саму ролю в життю нації, є доказом, що жаден з них не є абсолютною прикметою нації, що їх роля означена історичними умовинами та що вони — тільки ріжні форми феномену, якого найглибше єство лежить не в них. Саме незалежне від сеї змінчивости явище, се суспільство, яке в стремлінню до політичної самостійности в боротьбі за неї стає спільнотою.

Реалізація політичної волі, се чинник, який творить націю. “Національний принціп не звертає зразу вістря проти членів инших націй. Він звертається in tyrannos“, каже Мізес і далі каже, що сей принціп “революційний, він хоче усунути всяке панованнє, яке не відповідає його принціпам, але рівночасно є і пацифістичним. Яка ще істнуватиме причина війни, коли всі народи будуть визволені?“^[11]).

Сю пацифістичну ноту, ноту національної толеранції підчеркують і другі автори як характеристичну для молодого націоналізму^[12]). Такий погляд не зовсім вірний. Він може відноситися до ідеольоґії, яку голосять провідники передовсім поневолених націй, але не до реальних фактів з життя націй. Сі факти показують, що толєранція відноситься тільки до націй, між якими не мається ніякої колізії інтересів, натомість не має вона ніякого примінення там, де входить в гру “національний інтерес“.

Значіннє сього останнього слова дуже неозначене і само слово дуже надуживане головно завойовницьким національним імперіялізмом. Тут ужито його в значінню інтересу, звязаного з самим соціольоґічним процесом творення та істнування національної спільноти. В сьому значінню національний інтерес розтягається на все, що може пособити творенню сеї спільноти, або спиняти її. Отже в сій сфері виявили нації в періоді своїх народин крайню нетерпимість. Ведені стихійною волею внутрішнього обєднання, молоді нації безпощадно переводили його й безпощадно виступали проти всього, що розбивало сю єдність. Революційна Анґлія і революційна Франція виказали в сьому напрямі крайню непримиримість. Перша пішла походом на Ірляндію та Шкоцію, друга проголосила та повела не тільки політичну але й культурну безоглядну централізацію. “...француська революція ...яка спеціяльно в національній справі (саме щодо поневолених народів Франції та їх мов) зайняла крайнє державно централістичне становище (француські якобінці-централісти були саме батьками й ідеольоґами всіх пізнійших протинаціональних державних централізацій скрізь по всій Европі, отже всіляких їх “обрусіній“ ґерманізацій, мадяризацій і т. ин.), мала своєю загальною ідеольоґією чималий вплив на розвиток визволених народів“^[13]). Оскільки нетолерантною національно була російська демократія, виказав ясно Драгоманов. Жерело сеї нетолєранції дарма шукати в царині “чистої думки“. Воно лежить в інстинктовному, стихійному стремлінню борючоїся демократії витворити спільноту, в стремлінню яке є наслідком соціольоґічного закону, що ділає не телєольоґічно, тільки причиново.

Що ніяка обєктивна “національна прикмета“, зокрема і “народність“ як сума сих прикмет, не становлять нації, але саме, чимбито не було зроджене змаганнє до політичної самостійности, слідує ще з ось якої обставини. Нація як політична спільнота може часово випередити народини “народности“. Вона може народитися там, де немає ні окремої мови, ні культури, ні взагалі нічого, що становить сі “національні прикмети“. Як така нація, без обєктивних національних прикмет, виникли сполучені Держави Північної Америки. Воля та змаганнє до політичної самостійности зродилися тут на ґрунті економичних та (в звязку з ними) політичних інтересів та противенств до Анґлії. В боротьбі за їх здійсненнє витворилася політична спільнота частини анґлійського народу, який ні мовою, ні взагалі культурою не ріжниться нічим від його решти. Народилася нація мимо того, що не було ні одної з сих “прикмет“, які уважається деким необхідним для істновання нації. Раз заістнувавши та добувши собі політичну самостійність ся американська нація тільки згодом, в довгому процесі почала витворювати в себе сі окремі, обєктивні прикмети — головно власну культуру, а по части й мову. За яких 100 літ після народин американської нації почала істнувати також і американська “народність“ в розумінню окремих народніх прикмет^[14]). Витворилися своєрідні антропольоґічні прикмети, виникли ріжниці мови, стала витворюватися власне, відмінне від анґлійського гарне письменство, мистецтво, своя фільософія, власна культура приватного та публичного життя^[15]).

Сей процес досі ще нескінчений. Ще в третій четвертині XIX століття вівся спір, про істнованнє окремої американської літератури^[16]). Всежтаки сьогодня істнованнє окремої американської народности се неспірний факт. Анальоґічне явище стрічаємо в південній Америці, де новонароджені нації довго ще не мали власної народности і в области культури тільки згодом усамостійнилися супроти Італії та Португалії^[17]).

Приміри Анґльо-Саксонської та латинської Америки для зрозуміння істоти нації дуже інтересні. Там не було історичних відносин, серед яких творилися нації Европи та які затемнюють та иноді закривають перед нашими очима явище народин нації. Націо-творчі сили ділали там в чистій формі так, що дають нам неначе сурогат научного досвіду переведеного в робітні, в ізоляції від усього що припадкове та що не належить до єства явища. Ані на спільне своє кровне походженнє, ані на історичні традиції, ані на споконвіку свою зрошену кровю та потом батьків територію, ані на спільну віру, ані на власну, окрему від инших мову не можуть зглядно не могли покликатися нації Америки як на основу свого національного істновання.

Все те зявилося тільки згодом, не як причина, а як продукт національного їх істновання. Їх колискою була боротьба, типова боротьба демократії in tyrannos. Момент, коли замаяв в сій боротьбі проти метрополій самостійницький стяг, був моментом народин нових націй (див. с. 150).

3. Єство нації. Серед численних теоретичних дефініцій націй, займає окреме місце дефініція подана Л. Ґумпльовичом. В першому виданню свого “державного права“, яке вийшло під заголовком “Фільософія державного права“, Гумпльович каже: “Приналежність в минувшині на протязі довшого історичного періоду до одного народу та одної держави є істотною умовою, отже також критерієм кождої національности. Взаїмне відношеннє понять: племя, нарід, національність можна означити так, що “племя“ є минувшиною народу, а національність його майбутнім“^[18]).

Таким чином, нація се суспільність, що мала або має власну державу. В сій дефініції — оскільки знаю — держава перший раз виступає як складова частина поняття нації. До Ґумпльовича одні, як Мацціні^[19]), Блюнчлі^[20]) підносили тільки як конечне політичне домаганнє. як постулят та ідеал злиттє нації з державою: “кожда нація є державою, кожда нація є тільки одною державою“. Другі клали державу в основу одного з двох можливих родів нації, протиставлячи “державну“ “культурній“ нації^[21]). Ґумпльович^[22]) ставить позитивне відношеннє “народу“ до держави, як істотну прикмету, без якої народ не є нацією. Але недостача та помилковість сеї дефініції в тому, що в ній признано історичний факт державного істнування (в минулому або в теперішньому) обєктивним критерієм нації. Очевидна помилковість такої дефініції випливає з простого міркування, що згідно з таким розуміннєм або кожда заістнувавша держава мусілаб бути жерелом нової нації, або дефініція є неповна, бо не поясняє чому власне тільки деякі держави породили нації.

Крім сього ся дефініція викликує цілий ряд дальших питань, з яких деякі нелегкі для відповіді: яка форма політичної орґанізації вистарчає, щоби признати народові державну минувшину, а вслід за сим признати його нацією? (Ґумпльович сам не признає пр. Українців за націю ізза браку такої минувшини)^[23] — як довго мусить тревати державність народа, щоби він став нацією? Який найдовший час може ділити недержавний тепер нарід від його державної минувшини? і т. д. З сього боку поділяє ся дефініція недостачі всіх спроб, найти єство нації в якійнебудь обєктивній її прикметі.

Заслуга Ґумпльовича в тому, що він вказує вірно площину, на якій треба шукати єства нації. Се відношеннє її до держави. Тільки сього відношення не можна брати в розумінню обєктивного факту власної державности, але як субєктивний факт, як волю та змаганнє до власної державности. Таким чином, треба в дефініції Ґумпльовича перенести державу з минулого та сучасности народа в сучасність і майбутнє його, заступити державність як обєктивне жерело нації, державницькою ідеєю як чинником, що творить національну спільноту.

Збираючи разом усе сказане досі, доходимо до ось яких тез:

Нація се спільнота, себто суспільство, основою якого є араціональна, стихійна воля.

В протиставленню до спільнот, які основуються на фізичних підставах кровного звязку, як родина, рід, племя — вона основується на інстинктах “другого ступеня“, типом яких є ідея.

“Обєктивні прикмети нації“ се тільки чинники, які в даних історично умовинах помогли національній спільноті витворитися, а заразом се форми та символи, в яких вона проявляє себе.

Жерелом національної спільноти та істотною силою, якою вона істнує, є стремліннє до політичної самодіяльности та самостійности, яке історично проявилося як боротьба за суверенність: “in tyrannos“ в межах держави та на вні, за суверенність власної держави^[24].

Історично народини сучасної нації є звязані з народинами сучасної демократії, а сей звязок не є випадковим, а випливає з природи обох явищ.

---

——————

1. Paul Barth, “Die Nationalität in ihrer soziologischen Bedeutung“, стор. 22 і слід.
2. Див. м. и. Johannet, наведений твір, стор. 28 і слід.
3. G. Weber, цит. тв. I, стор. 882.
4. Виїмками є постанови такі, як пр. заборона венецьким патріціям уживати окремої ноші. Ся заборона була диктована чисто розумовим, тактичним мотивом, щоби не унаочнювати масі малочисленности отже і слабости аристократи.
5. В. Левинський, “Народність і держава“, стор. 22.
6. Renner, цит. тв., стор. 65.
7. Meinecke, цит. раніще тв.
8. A. Menger, “Neue Staatslehre“, стор. 46 і слід.
9. B. Kohler, “Lehrbuch der Rechtsphilosophie“, 1909, стор. 142 і слід.
10. Michels, цит. тв., стор. 179-180.
11. “Nation, Staat und Wirtschaft“, стор. 28.
12. Renner, цит. тв., стор. 90 і слід., Michels, цит. тв., стор. 163.
13. Бочковський, цит. тв., стор. 16. Johannet, цит. тв., стор. 98 і слід., 108 і слід., 119 і слід.
14. Kjellén, “Die Grossmächte und die Weltkrise“, стор. 1.4.
15. Firmin Roz, “L’energie américaine“, Paris. E. Flammarion.
16. Th. Bentzon, “Les poétes Americaines“ (“Revue des deux mondes“, 1886, LVI. 3. p.), стор. 80 і слід.
17. F. Garcia-Calderon, “Les démocraties latines de l’Amérique“.
18. L. Gumplowicz, “Philosophisches Staatsrecht“, 1877, стор. 43.
19. В. Левинський, “Народність і держава“, стор. 88 і слід.
20. Bluntschli, “Die nationale Staatsbildung und der moderne deutsche Staat“, 1870.
21. Meinecke, цит. тв., стор. 6. слід. і раніше.
22. Ґумпльович називає “народом“ суспільність держави. Тут уживається сього слова на означениє не державного суспільства, але на означенеє ґрупи, що відзначається окремими обєктивними прикметами, як мовою і т. д.
23. Цит. тв., стор. 44 зам. На основі опреділення нації Ґумпльович не признавав Українці нацією. При тім виходив з передпосилки, що Українцї ніколи не мали власної держави. 1904 — 1905 рр. доволі часто заходив я з пок. тов. Є. Косевичом до пок. Ґумпльовича. Тов. Косевич приніс був Ґумпльовичові один або два перші томи „Історії України“ Грушевського. За якийсь час, Ґумпльович, що прочитав був „Історію“ з великим зацікаленнєм, в розмові з нами про неї згадав про свою увагу відносно Українців і заявив, що змінив висказаний там погляд. Тоном глибокого переконання сказав тоді до нас: „ви є нація“. В другому виданню книжки згадана увага про Українців пропущена.
24. Див. Johannet, цит. тв., стор. 309–404, 405.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.