Тисяча і один острів/Панамський переказ

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Тисяча і один острів
Арнольд Гельріґель
пер.: О. Варлам

Панамський переказ
Харків: Державне видавництво України, 1929
ПАНАМСЬКИЙ ПЕРЕКАЗ
Це, звичайно, неправда, що модерний світ не знає ніякої романтики. На цьому пароплаві „Роторуа“ через таку пору року є лише вісімнадцять пасажирів першої класи, проте, які авантуристичні біографії, які цікаві пригоди розповіли вже вони мені! Розуміється, тут майже цілком нема жінок. Між нами тільки три дами, що про них багато говорити не доводиться; є й одна дитина, а решта чотирнадцять — чоловіки. Можна було б сказати, що це — корабель без жінок, коли б, звичайно, не було тут ще третьої класи: сорок одна особа, на верхній палубі ззаду, у великій тісноті, за залізним бар'єром і полотняною перегородкою, що відмежовує їх від нас — салон пасажирів. За цим бар'єром і цим полотном живуть чоловіки в білих сорочках, простіше, бо навіть у ці екваторіяльні вечори, де спека доходить до сорока ступенів, не одягаються вони в смокінги та в тверді сорочки, як ми це робимо: і там живуть молоді дівчата та жінки.
Я не знаю, хто перший вжив цього слова: той ідіотський бар'єр на палубі, де ми гуляємо, називаємо ми сексуальною лінією, „the sex line“. Можна бачити, як увечері під тропічними зорями постаті в смокінгах тихо або перешіптуючись наближаються до цієї лінії і відхиляють трішки завісу… Треба вам знати, що в нас на борту є три молоді кадети новозеляндської армії, чудові, зразкові кадети, що їх, здається, добрано з-поміж усіх їхніх товаришів для дальшої освіти в британській офіцерській школі в Сандгерст. Їх привели на борт у Велінгтоні їхні мужні дебелі новозеляндські матері, і ми бачили, як вони прощалися з ними, дуже зворушені, по-хлоп'ячому зніяковівши від цього зворушення. А тепер їдуть вони до Англії, де вони всі хочуть бути фельдмаршалами… Треба уявити собі, що це означає, яке це щастя, які сни золоті. Аж тут… корабель без жінок або майже без жінок — це ж жахливо! Цілий день грають бідолашні юнаки „квойт“, цеб-то вони кидають плетеним з шнурків перстенем до ціли, нарисованої крейдою на палубі коло самісінької сексуальної лінії. Иноді потрапить кільце за бар'єр, тоді яка-небудь із запертих дам третьої класи люб'язно простягає крізь бар'єр кільце, такою ручкою, що…

А тепер, щоб пояснити припущення якоїсь надзвичайної авантури, кілька слів про такі години в Панамі. Від острова Піткерна ми не бачили землі довго-довго, а тепер нас, кому обридло вже море, раптом випустили, хоч тільки на одно передполудне, та зате в якому місці! В мальовничому порті західнього світу, в Порт-Саїді Тихого океану, в місті великих брам, що має дві назви — Панама, як столиця маленької республіки, і Бальбоа, як столиця надканальної смуги, що нею правлять янкі; так само на другому Атлантійському кінці каналу має це місто дві назви, а саме: Крістобаль, цеб-то Криштоф, і Колон, цеб то Колумб. Треба знати, що в обидвох випадках маємо діло з тим самим містом, тільки розколотим невидимою дипломатичною лінією на дві частини; в одній вільні панамці (та салдати й громадяни Сполучених Штатів, що перейшли вулицю навпоперек і опинилися за кордоном) можуть пити скільки завгодно алкоголю, а в другій суворі закони примушують до тверезости. Отже, Панама й Бальбоа. Бальбоа й Панама — це багата мішанина з солідности янкі та твердої еспанської рутини, з індійців і індусів, з негрів, хінців, гідальго й американських інженерів — усе це причепурено, вкрито асфальтом, приведено в санітарний порядок, обставлено дротяними сітками від москитів, усюди галас від ріжків авто й катедральних дзвонів; пахне бензиною й орхідеями і всюди млосно гаряче…

Треба собі уявити тепер тих трьох кадетів, що тільки й знали свою добру простодушну Нову Зеляндію, найтверезішу країну на цій землі, тих трьох русявих юнаків, глибоко просякнутих британським патріотизмом, що раптом опинилися в цій зачарованій околиці. О, я бачив, як вони в авто їздили до руїн у джунглях, двадцять п'ять кілометрів за містом, до руїн тієї Старої Панами, що її знищив Морган, сер Генрі Морган, старий пірат. Оця чотирикутна вежа, що на її камінні ростуть дерева мов у лісі, була колись катедральною церквою, золоченою всередині… Я бачу, як ці три юнаки, то з великим оживленням, мов діти, що бавляться, то штучно важно, ті офіцери й джентльмени, що їх не торкається романтика, мандрують по руїнах; а велетенські черепахи снують по траві, літають колібрі, пахне дикою ванілею та якимись незнайомими лісовими рослинами…

Це все кажу я на те, щоб зробити зрозумілим настрій Чарлі. Я не знаю цього докладно, але гадаю, що там, через сексуальну лінію, він дуже залицявся до місіс Тейлор. Треба знати, що місіс Тейлор, гарна молода жінка з третьої класи, покинула раптом наш корабель у Панамі замість їхати далі до Савтгемптон на телеграму свого чоловіка; говорять на борту, що її чоловік з Нової Зеляндії прислав їй таку телеграму: „Теща несподівано вмерла. Крапка. Вернись, помиримось. Крапка. Тепер ніщо не стоїть між нами“. Отже, хоч Чарлі закохався в місіс Тейлор і став на все життя нещасливим і ненависником жінок, проте бачив я, як він у Панамі купував панаму, дешевеньку, за два долари — панамських капелюхів взагалі не виробляють у Панамі, але в Еквадорі, тому купує кожен у Панамі справжнісіньку панаму… Отже з годину опісля сидів Чарлі в цій панамі поруч мене на передньому містку корабля; ми сиділи під пекучим промінням тропічного сонця, звісивши ноги з містка над палубою, і придивлялися до цього неймовірного, до цього неможливого чуда, Панамського каналу, що ним помалу плив наш пароплав.

Я пригадую собі, що Чарлі принаймні тричі болісно зідхнув через місіс Тейлор, але потім, знаєте, побачив він на березі каналу справжнього живого алігатора й тут уже не було часу для світового болю. Я оповідаю це все виключно з тією метою, щоб приготовити до великої, глибокої, поважної, любовної авантури якраз цього русявого юнака Чарлі, що на неї прийде черга потім. Але саме тому мушу пояснити, в якій романтичній атмосфері жив він того дня. Романтичній? Хіба технічне спорудження, як от канал для кораблів, може бути романтичним? Я теж не вірив цьому, але тепер побожусь, що той канал янкі є таке дике фантастичне чудо, яке тільки могло зародитися в мозкові якого-небудь поета! Висока техніка! Стоять рядами у воді бетонні ліхтарі з електричними рефлекторами; на одному рефлекторі сидять пелікани, на другому — чаплі, журавлі; всюди літають орли, шуліки; від берега до берега хмарами носяться метелики. Хоч і будували цей канал інженери — янкі, проте мешкають у ньому крокодили; а де берегів не закуто в залізо й бетон, там дикі джунглі й темна тайна тропічного лісу.

Поруч русявого Чарлі сидячи на вузькому містку, починаю я, п'яний від сонячного проміння, говорити про той великий епос, про панамський переказ, про історію нового каналу, про ту велику боротьбу й поразку французьких піонерів, що їхніх трупів тут лежить багато багато. І про американців: як вони насамперед створили непоказну уявну Панамську республіку, потім купили в неї цей ґрунт, десять миль завширшки, від одного моря до другого, а потім створили військову державу, військовий табір і майстерні; потім як вони боролися з москитами, перетворюючи це світове вогнище зарази, вогнище жовтої гарячки й малярії в найздоровішу тропічну країну на землі. Я оповідаю про американського лікаря і тих салдатів, що лягали в ліжко на простирадло, де раніш лежали ті, що вмерли від гарячки, лягали тільки на те, щоб, хто це міг знати, дати доказ, що ця гарячка від дотику не передається. Далі оповідаю я, як вони потім, щоб потвердити свої висновки науково, прожили одну ніч у герметично замкненому просторі, куди напущено комарів, тих заражених комарів, що кусали хорих. Еге, тріюмф, їм пощастило довести, що комарі розносять цю хоробу! Їм пощастило зробити велике діло; ті люди, що добровільно взяли в свою кров таку важку хоробу, тільки ті люди знайшли можливість збудувати канал, бо відтоді ми знаємо причину лихоманки і вміємо боротися з нею. Нині, кажу я кадетові Чарлі, ця шийка не є вже країна лихоманки, бо ці блакитно-зелені ліси там, на горі, можуть бути повні хижих звірів, вода може кишіти від алігаторів, але москитів нема, їх раз-ураз винищують спеціяльні відділи, нафтою поливаючи болото…

Своє оповіданйя про Панамський переказ я раз-у-раз перериваю: то бовтається у воді неживий алігатор, то велика чапля несе рибу в пазурах, то пливуть мимо кораблі, багато зворушливих кораблів. Жодного стовпа диму не бачили ми на пустинному Південному океані; але тут, на цій битій світовій дорозі, бачимо такий великий рух, що аж дух захоплює. Ось бельгійський корабель „Кельтієр“ пливе з Амстердаму до Ліма; „La Cittá di Bologna“ (Місто Болонья), з Ґенуї, везе емігрантів до Чіле, а „В. Ц. Сміт“ з Нью-Йорку, їде каналом до Сан-Франціско. Скільки прапорів, скільки багатства, скільки чужого народу! Один раз проїздить мимо нас новозеляндський корабель з назвою великого кану з маорійського міту: „Арава“ йде до Велінгтону, а ми — з Велінгтону, яка радісна зустріч!

А потім, на великих потрійних шлюзах, сталася пригода.

Ті шлюзи, при виході велетенського штучного озера, лежать майже тридцять метрів над дзеркалом Атлантійського океану, що його ми бачимо вже звідси, глибоко під нами. Нашому кораблеві, що йде з півдня, золочений тропічним вечером, доведеться через три ступні спуститися вниз. Робить він це між величезними залізними брамами, в глибоких басейнах, між рампами з ясного бетону, з чудовими гнутими лініями там, де він опускається в сусідній відділ. Електричні локомотиви, такі пласкі, що ми їх навіть називаємо каналовими блощицями, їдуть по обидві сторони і, як тільки досягнуто рівня, тягнуть корабель вперед до найближчого шлюзу, їдучи вниз стрімкою карколомною кривою. Довгий, довгий ряд чудових дорійських велетнів колон з могутніми лямпами прикрашує рампи з правого й з лівого боку. Спочатку ми високо над тими гігантськими кам'яними щоглами, потім, в міру того, як вода в шлюзах опускається, ми осідаємо що-раз глибше, і нарешті лямпи світяться вже високо над нашими головами, а ми опиняємось на глибокому дні якоїсь непривітної шахти; потім дзвінко відчиняються залізні ворота, і нас тягнуть далі в сусідню сажавку цієї велетенської святині, ближче до моря, яке вже чекає на нас…

А тепер сталося ось що: коли наш корабель у найвищій шлюзовій сажавці почав опускатися разом з бурхливою водою, по той бік монументальної рампи в рівнобіжному каналі підіймався з глибини другий корабель, що минав нас, їдучи на південь, негарний, малий корабель, занадто глибоко вантажений, брудний і незґрабний, з величезним югославським прапором на стерні і надписом на носі: „Міліца, Дубровнік“. А що я знаю, що Дубровнік це не яка-небудь марка на калошах, а хорватська назва Рагузи, то й кажу це кадетові; але хіба має яке-небудь поняття цей молодий антипод про славу Рагузи! Він тільки стоїть і дивиться, мов закам'янілий…

Дивиться на русяву в білому вбранні дівчину на капітанському містку поруч пілота; помалу підіймається вона перед нами з хвиль, мов Афродита, в пурпурі золотого сонця, що вже заходить…

Ми що-раз нижче опускаємось униз, не помітивши навіть, як зачинилися за нами залізні ворота глибшого шлюзу, а юнак стоїть остовпілий, мов від сонячного удару, і каже, що оце саме й є та дівчина, якої він шукає, що він любить її, що він у Колон покине корабель і пуститься шукати її по всьому Тихому океані…

(Він цього не зробить. Він мусить їхати до Сандгерст і стати зразковим кадетом).

Та я розумію його. Того романтичного дня все якось приготовило його до цієї зустрічи, до цього корабля, що проїхав мимо нас, до цього коротенького роману, золоченого вечірнім сонцем. Її, Міліцу з Дубровніка, — вона певно називається Міліца, — і його, Чарлі з провінції Таранакі, з Нової Зеляндії, звела докупи східньо-західня доля і розлучила на світовому перехресті! О, я знаю, що в цю гарячу ніч, яка тепер настане, вона мріятиме про русявого хлопця!..

Посутеніло якось раптом. Ми пройшли третій шлюз і пливемо до виходу каналу; вже дихає на нас морський вітер. За нами вогнями мигтить святиня, триступнева піраміда з терас з могутніми маяками. Такий самісінький вигляд мали в Мехіці ацтеків тераси святині бога Гуйцілопохтлі у вечір врочистих жертов. Гаряча тропічна ніч запашними ваніліями дихає за нами з розпливчастих лісів, де тепер, гадаємо ми, зеленуваті очі ягуарів виблискують; і коли ми ту величезну, невимовно гарну святиню техніки залишаємо за собою, той модерний Акрополь, що світить тисячами вогнів, коли я, далеко за спиною лишивши Південний океан, що, мов сон, з'явився і зник, коли я помалу випливаю на море старого світу, починаю говорити з тугою якоюсь про брунатні кам'яні вулиці Рагузи, про сонцем золоченого великого проспекту — Страдоне, про фасад палацу Ректорів, — він, що так жагуче випитував, навіть не слухає — він дивиться назад, туди, де вилискує найвища платформа водяної святині, туди, де корабель з Рагузи пливе на південь, його зір мандрує до міста великих брам, до Панами, і несеться далі, в море тисячі островів, у безмежну даль, що розпливається, мов сон, лагідними й сумними хмаринками вповита.