Тридцятилітня жінка (збірка)/Тридцятилітня жінка/IV
| ◀ III. На тридцятому році | Тридцятилітня жінка пер.: В. Підмогильного Тридцятилітня жінка IV. Перст божий |
V. Дві зустрічі ▶ |
|
Між Італійською заставою і заставою Санте, на внутрішньому бульварі, який веде до Ботанічного саду, є краєвид, вартий уваги художника або мандрівника, хоч і пересиченого радостями зору. Коли ви дійдете до невеличкого підвищення, де бульвар, затінений великими гіллястими деревами, граціозно повертає до зеленої і затишної лісової алеї, ви побачите перед собою, коло своїх ніг, глибоку долину, забудовану півселянськими фабриками з рідкою зеленню, зрошену коричневими водами Б'євра та Гобелену. На протилежному схилі під кількома тисячами дахів, стиснутих, як голови в натовпі, ховаються злидні передмістя Сен-Марсо. Розкішна баня Пантеону, темна й сумна баня церкви Валь-де-Грас гордовито височаться над усім амфітеатром міста, якого сходи химерно накреслені покрученими вулицями. Звідси розміри тих двох споруд здаються гігантськими; перед ними знічуються і крихкі будинки, і найвищі тополі в долині. Ліворуч чорним і кощавим страховищем стоїть обсерваторія, де по вікнах та галереях фантастично міниться світло. Туди далі, між синястими масами Люксембургу й сірими вежами церкви Сен-Сульпіс палає доладний ліхтар Інвалідів. Коли дивитися звідси, ці архітектурні лінії змішуються з листям і тінями, відбивають вибаганки неба, що раз-у-раз міняє колір, освітлення і вигляд. В далечині від вас наповнюють повітря будівлі, навколо вас в'ються хвилясті дерева, сільські стежки. Праворуч, крізь широкий розтин цього дивного краєвиду, ви бачите довгу білу скатертину Сен-Мартенського канала, викладеного червонуватим каменем, уквітчаного липами, облямованого суто романськими будівлями гамазеїв. А геть на останньому плані, нерівні виступи туманних Бельвільських пагорків з будинками та млинами зливаються з нерівними лініями хмар. Проте, є ще місто, якого ви не бачите між лавами дахів край долини і невиразним, як спогади дитинства, обрієм; величезне місто, немов у проваллі заховане між верхів'ями шпиталю Пітьє та східним кладовищем, між стражданнями й смертю. Від нього доходить глухий шум, що нагадує шум океану, який рокоче позад кручі, немов каже: «Я тут!» Коли сонце кидає хвилі світла на цей бік Парижу, коли очищає його, коли струмиться по лініях; коли відбивається у шибках, коли ясніє на черепиці, палає в позолочених хрестах, біліє по стінах і обертає повітря на газовий серпанок; коли утворює розкішні контрасти з фантастичними тінями; коли небо блакитне, коли тремтить земля і говорять дзвони, — тоді ви любуєтесь на пишну феерію, яка назавжди лишиться у вашій уяві, на яку ви молитиметесь, яка вразить вас так само, як і чудовий краєвид Неаполя, Стамбула чи Флоріди. Повна гармонія панує в цій картині. Тут чути шум світу й поетичний спокій самотності, голос мільйонів людей і голос божий. Тут почиває столиця під спокійними кипарисами Пер-Ляшеза[1].
Одного весняного ранку, коли вся краса цього краєвиду сяяла на сонці, я любувався ним, спершись на в'яз, що розпускав за вітром свої жовті квіти. І, дивлячись на цю розкішну й величну картину, я гірко думав про ту зневагу до нашої країни, яку ми виявляємо навіть у наших книжках. Проклинав нікчемних багачів, які, збриднувши від нашої чудової Франції, ціною золота купують право зневажати батьківщину, проїжджаючи галопом і оглядаючи крізь лорнет міста Італії, що зробилася такою вульгарною. Я з любов'ю дивився на новий Париж, я мріяв, коли раптом звук поцілунку стривожив мою самотність і прогнав філософію. Глянувши на Гобеленський міст, я побачив у зустрічній алеї, що йшла по крутому схилу, під яким дзюркотить вода, жінку, що здалася мені ще досить молодою; одягнута вона була добірно й просто, а на ніжному обличчі в неї немов відсвічувала щаслива радість краєвиду. Вродливий молодик саме ставив на землю напрочуд гарненького хлопчика, так що я й не довідався, чи то матір поціловано в щоку, чи дитину. В їхніх очах, рухах і посмішці світилася одна ніжна і ясна думка. Вони з такою радісною поспішністю взялися під руку, з такою чудовою єдністю рухів пригорнулися одне до одного, що в захопленні й не помітили моєї присутності. Але друга дитина, невдоволена й сердита, що від них відверталася, кинула на мене погляд, де відбився якийсь дивний вираз. Брат її бігав сам собі то спереду, то позаду матері й молодика, а ця дитина, теж гарна, теж зграбна, але ніжніша формами, була мовчазна, нерухома, мов сцепеніла змія. То була дівчинка. В прогулянці вродливої жінки та її компаньйона було щось машинальне. Їм вистачало, мабуть через їхню неуважність, невеличкої місцини між містком та колясою, що спинилася на звороті бульвару, і вони ввесь час ходили тут сюди й туди, спиняючись, перезираючись, сміючись залежно від розмови то жвавої, то млявої, то веселої, то поважної.
Заховавшись за великим в'язом, я любувався на цю чарівну сцену й безумовно не дошукувався б її таємниць, коли б не постеріг на обличчі замисленої і мовчазної дівчинки слідів глибшої думки, ніж то відповідало її вікові. Коли її мати і молодик повертали, пройшовши повз неї, вона часто похмуро схиляла голову й нишком якось незвичайно поглядала на них. Але ніщо не може віддати проникливої гостроти, лукавої наівності й дикої уваги, що з'являлася на цьому дитячому обличчі з невеличкими синцями під очима, коли вродлива жінка або її компаньйон гладили біляві кучері, ніжно пригортали свіжу шийку, білий комірчик хлопчика, коли він, пустуючи, пробував іти поруч них. Безперечно, на худенькому обличчі цієї чудної дівчинки знати було думку дорослої людини. Вона нездужала або думала. А що певніше віщує смерть цим розквітлим створінням: чи недуга, закладена в тілі, чи передчасні думки, що руйнують їхню ледве пробуджену душу? Може матері й знають це. А я не знаю нічого жахливішого від старечої думки на дитячому чолі — вона страхітніша навіть за блюзнірство в устах дівчини. Тому мене й зацікавила майже закам'яніла постать цієї задумливої вже і малорухливої дівчинки. Я пильно спостерігав її. З властивої спостерігачам фантазії порівнював її до брата, щоб виявити, що в них спільного, а що різного. Темне волосся, чорні очі й передчасна дужість дівчинки становили разючий контраст до білявого волосся, зеленавих очей й чарівної слабості її братика. Старшій було років сім-вісім, меншому хібащо чотири. Одягнені були однаково. А втім, придивившись уважніше, я помітив у комірцях їхніх сорочок дрібну ріжницю, яка, проте, викрила мені пізніш увесь роман минулого і всю драму майбутнього. То була справді дрібниця. Простий крайчик облямовував комір чорнявої дівчинки, а в меншого комір був оздоблений чудовою вишивкою, що зраджувала таємницю серця, мовчазну перевагу, яку діти читають у серці матері, немов у них є дух божий. Безтурботний і веселий, білявий скидався на дівчинку своєю білою шкірою, граціозними рухами й ніжним обличчям; а старша, не зважаючи на свою силу, не зважаючи на красу своїх рис та рум'янець, скидалась на хворобливого хлопчика. Її живі очі, позбавлені вогкої поволоки, що надає такого чару дитячому поглядові, були, здавалось, висушені внутрішнім огнем. Нарешті, її білість мала якийсь матовий, оливковий відтінок — ознака сильної вдачі. Менший брат двічі підходив до неї із зворушливою грацією, з гарним поглядом і виразистою міною, що зачарувала б Шарле[2], і давав їй мисливський ріжок, у який він хвилинами свистів, але вона щоразу відповідала тільки сердитим поглядом на його речення: «Ану ти, Елен, хочеш?» — сказане ніжним голосом. Дівчина, похмура й страшна під байдужим назовні виглядом, тремтіла й навіть червоніла, коли до неї підходив брат. Але той, здавалось, не помічав чорного настрою сестри, і його безтурботність та цікавість докінчувала контраст між справжньою дитячою вдачею та досвідом дорослої людини, що позначався в дівчинки на обличчі, кладучи на нього темні тіні.
— Мамо, Елен не хоче гратися! — крикнув малий, вибравши для скарг ту хвилину, коли його мати й молодик мовчки спинилися на Гобеленському мості.
— Облиш її, Шарль, ти ж добре знаєш, що вона буркотуха.
Від цих слів, які мати сказала неуважно й зразу ж різко повернулася з молодиком, у Елен на очах виступили сльози. Вона мовчки ковтнула їх, кинула на брата глибокий погляд, для мене незрозумілий, і з зловісною кмітливістю подивилась спочатку на пагорок, на вершині якого була, потім на річку Б'євр, на міст, на краєвид і на мене.
Боючись, що мене помітить ця радісна пара, якої розмову я, мабуть, потривожив би, я тихенько відійшов і заховався за бузиновою огорожею, де лист зовсім закривав мене від усіх поглядів. Спокійно сів на верховині пагорка й мовчки дивився то на мінливу красу місцевості, то на дику дівчинку, яку мені видно було крізь щілини в огорожі й поміж стеблами бузини, на яких лежала моя голова майже врівень з бульваром. Не побачивши мене, Елен, здавалось, занепокоїлась; її чорні очі з незрозумілою цікавістю шукали мене в далечині алеї, за деревами. Що ж я був для неї? В цю хвилину серед тиші забринів наівний Шарлів сміх, немов пташиний спів. Вродливий молодик, білявий, як і хлопчик, підкидав його на руках і цілував, приговорюючи ті незв'язні й позбавлені справжнього змісту слівця, з яким ми дружньо звертаємось до дітей. Мати посміхалася на цю забаву і вряди-годи казала, мабуть пошепки, слова, що виходили з серця, бо її компаньйон щасливо спинявся і дивився на неї синіми очима, повними вогню, повними обожнення. В їхніх голосах, що зливалися з голосом дитини, було щось пестливе. Всі троє були чарівні. Ця ніжна сцена надавала неймовірної приємності розкішному краєвидові. Вродлива, біла, сміюча жінка, дитина кохання, осяяний молодістю чоловік, чисте небо й, нарешті, вся гармонія природи об'єдналися тут, щоб тішити душу. Я спіймав себе на тому, що посміхаюсь, немов це щастя було моїм. Вродливий молодик почув, що продзвонило дев'ять годин. Ніжно поцілувавши свою компаньйонку, що зробилася серйозна й майже сумна, він пішов до свого тильбюрі, яким правив, поволі їдучи, старий слуга. Лепетіння любої дитини злилося з останніми поцілунками, якими попрощався з ними молодик. Коли він сів у колясу, а жінка, стоячи нерухомо, прислухалась до стукоту тильбюрі й стежила за його слідом, позначеним курявою в зеленій алеї бульвару, Шарль підбіг до сестри біля мосту, і я почув, як він сказав срібним голосом:— Чом ти не пішла попрощатися з моїм любим другом?
Побачивши брата на схилі пагорка, Елен кинула на нього найжахливіший погляд, який займався будьколи в дитячих очах, і люто штовхнула його. Шарль покотився крутим схилом, зачепився за коріння, що сильно відкинуло його на гостре каміння муру, розбив собі чоло і, геть скривавлений, упав у брудну воду річки. Хвиля розійшлася тисячею темних бризок під його гарною білою голівкою. Я почув гострі зойки бідного хлопчика, але його голос зразу ж ущух придушений у мулі, де він зник з глухим звуком, як камінь, що падає в прірву. Сталося це з блискавичною швидкістю. Я схопився й побіг униз стежкою. Приголомшена Елен пронизливо кричала:
— Мамо! Мамо!
Мати була тут, біля мене. Вона летіла, як птиця. Але ні материні, ні мої очі не могли пізнати точно місця, де поховано дитину. Чорна вода булькотіла на величезному просторі. В цьому місці річище Б'євра має футів на десять мулу. Дитя мусіло вмерти, врятувати його було неможливо. В цю пору, в неділю, все відпочивало. На Б'єврі не було ні човнів, ні рибалок. Ніде не видно було ні паль, щоб пошукати на дні смердючого потоку, ні людей у далечині. Та чому розказав я про цей моторошний випадок і про таємницю цього нещастя? Елен, мабуть, помстилася за батька. Її ревність була, певне, мечем божим. Проте я здригнувся, глянувши на матір. Який жахливий допит мав учинити їй чоловік, її вічний суддя! І непідкупний свідок був при ній скрізь невідступно. У дитинства ясне чоло, прозорий колір обличчя, і брехня для нього — немов світло, від якого в нього червоніє навіть погляд. Нещасна жінка не думала ще про кару, що чекала її вдома. Вона дивилась на Б'євр.
Така подія мусить справити жахливий вплив на життя жінки, і ось найжахливіший з його відгомонів, які час від часу тривожили кохання Жюлі.
Згодом два чи три роки, якось увечері по обіді в маркіза де-Ванденес, що був у жалобі по батькові й мав упорядкувати спадщину, сидів нотар. Той нотар не був маленький Стернів нотар, а один з гладких і дебелих паризьких нотарів, один з тих шановних людей, що в міру роблять дурниць, залазять важкою ногою в невідому їм рану, ще й питають, чого людина кричить. Коли випадково дізнаються причину своєї убійчої дурості, то кажуть: «Їйбогу, я нічого про це не знав». Словом, то був сумлінно дурний нотар, який у житті вбачає тільки «акти». Поруч з дипломатом сиділа пані д'Еглемон. Генерал, перепросивши, пішов наприкінці обіду, щоб повести двох своїх дітей до театру на бульвари, в Амбігю-Комік або в Гетѐ. Хоч мелодрами надто збуджують почуття, але в Парижі їх уважають за придатні для дітей, бо в них невинність завжди перемагає. Отож батько пішов, не чекаючи десерту, так бо дочка й син напосідали на нього, щоб поспіти на початок вистави.
Нотар, непохитний нотар, нездатний запитати себе, чому пані д'Еглемон вирядила на виставу своїх дітей і чоловіка, а сама не поїхала з ними, сидів після обіду, мов до стільця був пригвинчений. За розмовою десерт задлявся, а слуги запізнилися з кавою. Цей випадок забирав, певне, дорогоцінний час, бо гарна жінка виявляла нетерпіння; її можна було порівняти до породистого коня, що б'є ногою перед перегонами. Нотар, що не знався ні на конях, ні на жінках, добродушно вважав маркізу за жваву моторну жінку. Зачарований тим, що був у товаристві модної жінки й відомого політика, цей нотар брався на дотепи; роблену посмішку маркізи, якій він страшенно обрид, він приймав за заохочення, і провадив своєї далі. Уже господар дому, в згоді з своєю подругою, дозволив собі разів кілька промовчати там, де нотар чекав похвальної відповіді, але протягом цих багатозначних перерв бісів нотар дивився на вогонь, добираючи нових анекдотів. Потім дипломат удався до годинника. Нарешті, гарна жінка наділа капелюха, щоб вийти, і не виходила. Нотар не бачив, не чув нічого, був захоплений сам собою і певен, ніби так зацікавив маркізу, що прикував її до місця.
— Безперечно, ця жінка буде моєю клієнткою, — думав він.Маркіза стояла, надівала рукавички, стискувала пальці й дивилася то на маркіза, що поділяв її нетерпіння, то на нотаря, що в нього кожен дотеп був мов оливом налитий. За кожною паузою, що робив цей достойний чоловік, гарна пара зідхала, даючи одне одному знак: «Нарешті він зараз піде!» Але ні. То був моральний кошмар, що повинен був, кінець-кінцем, змусити до якоїсь різкості двох закоханих, на яких нотар діяв, як гадюка на пташок. На чудовій середині оповідання про ганебні способи, якими дю-Тійє, відомий тоді ділок, збив собі достаток і підлоту якого розумний нотар розібрав до дріб'язку, дипломат почув, що на годиннику дзвонить дев'ять годин; він побачив, що його нотар заплішений дурень, якого треба вирядити, не панькаючись, і спинив його рішучим жестом.
— Вам потрібні щипці, пане маркіз? — спитав нотар, подаючи їх своєму клієнтові.
— Ні, пане, я змушений попрощатися з вами. Пані йде до своїх дітей, а я маю честь її проводити.
— Вже дев'ять годин! Час біжить, як тінь, у товаристві приємних людей, — сказав нотар, що вже цілу годину говорив сам-один.
Він знайшов капелюха, потім став коло каміна, насилу притамував гикавку й сказав своєму клієнтові, не бачачи блискавичних поглядів, які кидала на нього маркіза.
— То підсумуймо, пане маркіз. Справи передовсім. Отже завтра ми викликаємо до суду вашого брата, візьмемось до опису, а потім, їйбогу…
Нотар так кепсько зрозумів наміри свого клієнта, що перекрутив вказівки щодо справи, які той дав йому. Річ була надто делікатна, тож Ванденес мимохіть виправив думки дурбаса-нотаря і втягся в суперечку, що відібрала ще якийсь час.
— Слухайте, — сказав, нарешті, дипломат після знаку, який зробила йому молода жінка, — ви мені заморочили голову; прийдіть завтра о дев'ятій годині з моїм повіреним.
— Але маю честь звернути вашу увагу, пане маркіз, що ми не певні, чи зустрінемо завтра пана Дероша, а коли не заявимо вимоги до дванадцятої, строк скінчиться і…
В цю мить на подвір'я в'їхала карета, і бідна жінка, дочувши її стукіт, рвучко відвернулась, щоб заховати сльози, які підступили їй до очей. Маркіз подзвонив, щоб сказати, що його немає дома, але генерал, що несподівано вернувся з Гетѐ, випередив лакея і ввійшов, ведучи одною рукою дочку, в якої очі були червоні, а другою — надутого й сердитого хлопчика.
— Що вам сталося? — спитала дружина чоловіка.
— Потім розкажу, — сказав генерал, ідучи до сусіднього будуару, де він у розчинені двері побачив газети.
Роздратована маркіза в розпачі сіла на канапу. Нотар, гадаючи, що йому годиться бути ласкавим до дітей, солоденько запитав хлопчика:
— Ну, мій любенький, що грали сьогодні в комедії?
— «Долина потоку», — пробурмотів Гюстав.
— Слово честі, — сказав нотар, — теперішні автори наполовину божевільні. «Долина потоку»! Чому не «Потік долини»? Можливо, що в долині немає потоку, а коли б автор сказав «Потік долини», він висловив би щось виразне, точне, характерне, зрозуміле. Але облишмо це. Далі, яка ж драма може трапитись в потоці або в долині? Ви скажете мені, що тепер найбільша привабливість таких вистав полягає в декораціях, а ця назва вказує на дуже красиві декорації. Вам дуже весело було, мій маленький гуляка? — додав він, сідаючи коло дитини.
Коли нотар спитав, яка драма може трапитись десь у глибині потоку, маркізина дочка поволі відвернулася й заплакала. Мати за своєю прикрістю і не помітила доччиного руху.
— Атож, пане, мені було дуже весело, — відповів хлопчик. — В п'юсі був дуже гарний хлопчик, що жив сам на світі, бо його тато не міг бути йому батьком. І от, коли він вийшов на міст, що над потоком, великий бородатий негідник, одягнутий у все чорне, скинув його у воду. Тоді Елен заплакала, заридала; вся зала почала кричати на нас, і тато нас швидко, дуже швидко вивів…Пан де-Ванденес і маркіза обоє остовпіли, немов охоплені болем, що відібрав їм силу думати й діяти.
— Замовчи но, — крикнув генерал. — Я заборонив тобі говорити про те, що сталося на виставі, а ти вже забув мої слова.
— Вибачте йому, ваша милість, пане маркіз, — сказав нотар, — я винен, що розпитував його, але я не знав серйозності…
— Він мусів не відповідати, — сказав батько, холодно дивлячись на сина.
Тепер дипломат і маркіза добре зрозуміли, чому так раптово вернулися батько й діти. Мати глянула на дочку, побачила, що та плаче, і хотіла підійти до неї, але зразу ж обличчя їй різко скривилося й виявило невблаганну суворість.
— Годі, Елен, — сказала вона їй, — іди витри сльози в будуарі.
— Та що ж вона зробила, бідна дівчинка? — сказав нотар, що хотів разом заспокоїти гнів матері і плач дочки. — Вона така гарненька, отож, мабуть, і слух'яна в усьому; я певен, пані, що ви тільки радість від неї маєте. Правда ж, любенька?
Елен, тремтячи, глянула на матір, втерла сльози, силкуючись зробити спокійне обличчя, і втекла до будуару.
— І безперечно, пані, — казав собі далі нотар, — ви надто добра мати, щоб не любити рівно всіх своїх дітей. До того ж, ви надто доброчесна, щоб виявляти до якоїсь дитини те сумне вподобання, якого згубні наслідки найкраще знаємо ми, нотарі. Суспільство проходить поміж наших рук, тому ми бачимо пристрасті в їхній найбридкішій формі: інтереси. Тут мати хоче позбавити спадщини дітей свого чоловіка на користь дітей, яких більше любить, а чоловік і собі хоче іноді залишити майно дитині, яку мати ненавидить. Тоді починається боротьба, страхи, акти, контракти, вдавані продажі, умовна передача спадщини, словом, жалюгідний колот, слово честі, жалюгідний. Там батько живе так, що позбавляє спадщини своїх дітей, крадучи майно їхньої матері… Атож, оце воно і є — крадучи! Ми говорили оце про драму, — ах! запевняю вас, що, якби ми могли розповісти таємниці деяких дарчих записів, наші автори могли б написати з них жахливу родинну трагедію. Не знаю вже, яку силу мають жінки, щоб робити те, що їм хочеться, бо, не зважаючи на видимість і їхню слабість, якраз вони завжди беруть гору. Ну, та мене вже їм не підманити! Я завжди відгадую причину їхньої прихильності до дитини, дарма що в світі цю прихильність із чемності називають незрозумілою. Але чоловіки, треба віддати їм справедливість, ніколи цього не відгадують. Ви скажете мені, що це ж чудово бу…
Елен, що прийшла з батьком з будуару до вітальні, уважно слухала нотаря й зрозуміла його так добре, що боязко глянула на матір, з усім інстинктом дитячих літ передчуваючи, що ця подія подвоїть суворість, яка над нею тяжіла. Маркіза зблідла і в жаху вказала маркізові на свого чоловіка, що задумливо дивився на квіти на килимі. В цю хвилину дипломат, не зважаючи на свою вправність, не стримався й кинув на нотаря блискавичний погляд.
— Ідіть сюди, пане, — сказав він, рвучко йдучи до кімнати, що була перед вітальнею.
Нотар пішов за ним, тремтячи й не скінчивши речення.
— Пане! — сказав йому тоді, ледве стримуючи лють, маркіз де-Ванденес, прибивши за собою двері до вітальні, де лишилось подружися. — Від самого обіду ви робите тут тільки дурниці й говорите безглуздя. На бога! ідіть звідси; а то ви, кінець-кінцем, призведете до величезного нещастя. Якщо ви чудовий нотар, то сидіть собі в своїй конторі; а коли випадково ви опинилися в світі, старайтесь бути обачнішим.
Потім покинув нотаря, не попрощавшись, і вернувся до вітальні. Якусь хвилину нотар стояв геть приголомшений, спаралізований, не тямлячи, де він. Коли шум у його вухах ущух, він почув, здалося йому, стогони й метушню у вітальні, де хтось люто смикав за сонетку. Від страху, що знову побачить маркіза де-Ванденеса, він спромігся опанувати ноги й подався до сходів, але на дверях помешкання наткнувся на лакея, що поспішав на поклик свого господаря.
— Ось які всі ці великі пани! — думав він собі, вийшовши, нарешті, на вулицю та шукаючи візника. — Заохочують вас до розмови, припрошують вас до того компліментами; ви думайте, що розважаєте їх, — де там! Вони робляться зухвалі з вами, ставлять вас на віддаль від себе й навіть без сорому викидають вас за двері. Зрештою, я ж був дуже дотепний, казав тільки розумне, поважне, пристойне. Він радить мені бути обачнішим, а я, їйбогу завжди обачний. Чорт бери, адже я нотар, член нотарського товариства. Чи ба! все це посольські примхи, для цих людей нема нічого святого. Завтра він мені пояснить, як це я робив у нього тільки безглуздя й говорив тільки дурниці! Він мені відповість, тобто я попрошу його відповісти. Загалом, може я й винен… Та що це я, їйбогу, голову собі сушу! Що мені до того?
Нотар вернувся додому й загадав загадку нотарисі, розказавши їй від крапки до крапки про вечірні події.
— Мій любий Кротта̀, його милість мав цілковиту рацію, коли казав тобі, що ти робив тільки дурниці й говорив саме безглуздя.
— Чому?
— Я б тобі сказала, мій любий, так ти ж однаково завтра знову почнеш своєї. Одне я раджу тобі — говори в товаристві тільки про справи.
— Коли ти не хочеш сказати, я спитаю завтра в…
— Боже мій, і найдурніші з цим уміють ховатися, а ти думаєш, що посол розкаже тобі! Але, Кротта̀, я ніколи не бачила тебе таким безглуздим!
— Дякую, моя люба!
——————