Тридцятилітня жінка (збірка)/Тридцятилітня жінка/VI
| ◀ V. Дві зустрічі | Тридцятилітня жінка пер.: В. Підмогильного Тридцятилітня жінка VI. Старість злочинної матері |
|
На початку червня 1844 року алеєю саду одного з великих готелів[1] на вулиці Плюме в Парижі близько дванадцятої години гуляла на сонці дама, якій було років з п'ятдесят, але яка виглядала старішою проти свого справжнього віку. Пройшовши двічі чи тричі покрученою стежкою, з якої вона не сходила, щоб не спустити з очей вікон одного помешкання, яке, здавалось, притягало всю її увагу, вона сіла в напівсільське крісло, яке плетуть з молодих гілок, лишаючи на них кору. З того місця, де стояло це зграбне сидіння, дамі крізь грати огорожі видно було розкішний краєвид внутрішніх бульварів, а серед них чудовий собор Інвалідів, що підносив свою золоту баню поміж тисячі берестів, і краєвид, не такий уже величний, саду, де вона сиділа і який кінчався сірим фасадом одного з найкращих готелів Сен-Жерменського передмістя. Все тут було мовчазне — сусідні сади, бульвари, собор Інвалідів, бо в цьому благородному кварталі день починається тільки опівдні. Хібащо примха якась траплялась, хібащо дама якась хотіла проїхатись верхи чи в якогось дипломата не був готовий протокол, а то в цю годину і лакеї, і слуги — все спало або все тільки прокидалося.
Стара дама, що так рано встала, була маркіза д'Еглемон, мати панії де-Сен-Ереан, якій належав цей готель. Маркіза всього збулася заради дочки, якій віддала ввесь достаток, лишивши собі тільки дожиттьову пенсію. Графиня Моіна де-Сен-Ереан була останньою дитиною пані д'Еглемон. Щоб одружити її з спадкоємцем одного з найславетніших родів Франції, маркіза пожертвувала всім. Не було нічого природнішого — вона втратила одне по одному двох синів: один, маркіз Гюстав д'Еглемон, помер від холери, другий, Абель, загинув під Константіном[2]. По Гюставі лишилася вдова й двоє синів. Але досить холодне почуття, що було в пані д'Еглемон до цих двох синів, ще зменшилося, перейшовши на внуків. Вона чемно поводилася з молодшою пані д'Еглемон, але ставилася до неї з тим зовнішнім почуттям, яке вихованість і пристойність наказують нам виявляти до своїх ближніх. Майно небіжчиків-синів було цілком упорядковане, тож вона віддала своїй любій Моіні всі свої заощадження й власний достаток. Моіна, вродлива й чарівна з дитинства, завжди була для пані д'Еглемон предметом того вродженого чи мимовільного вподобання, яке буває в матері родини, тієї фатальної симпатії, яка здається нез'ясовною і яку люди спостережливі вміють з'ясувати аж надто добре. Чарівна постать Моіни, звук голосу цієї любої дитини, її поводження, хода, обличчя, рухи — все будило в маркізі найглибші почуття, які тільки можуть оживляти, хвилювати й чарувати материнське серце. Підвалина її теперішнього життя, майбутнього життя і минулого була в серці цієї молодої жінки, в яке вона кинула всі свої скарби. Моіна щасливо пережила чотирьох дітей, старших за неї. Справді, пані д'Еглемон страшенно нещаслива, казали світські люди, втратила чарівну дочку, доля якої була майже невідома, і п'ятилітнього її хлопчика, що загинув під час жахливої катастрофи. Маркіза, певне, вбачала небесне знамено в тій прихильності, яку виявляла доля до дочки її серця, і зберігала тільки невиразні спогади про тих дітей, що вже впали з примхи смерті й лишилися в її душі, немов насипані на полі бою могили, що вже майже зникли під польовими квітами. Світ міг би спитати в маркізи суворого звіту за цю безтурботність і це вподобання; але паризький світ так тягнеться за потоком подій, мод, нових думок, що про все життя пані д'Еглемон там якось забули. Ніхто не думав поставити їй за злочин холодність і забуття, які нікого не цікавили, тим часом як її палка ніжність до Моіни цікавила багатьох людей і мала всю святість забобону. До того ж, пані д'Еглемон мало бувала в світі й для більшості родин, що знали її, була добра, лагідна, побожна, вибачлива. Отже, треба було мати дуже великий інтерес, щоб сягнути за цю видимість, з якої задовольняється суспільство. Та й чого тільки не пробачають старим, коли вони знічуються, як тіні, і воліють бути тільки спогадом! Зрештою, пані д'Еглемон була зразком, на який запобіжливо вказували діти батькам, зяті своїм тещам. Вона ж завчасу віддала свій достаток Моіні, задовольняючись самим щастям молодої графині, і жила тільки нею і для неї. Коли якісь розважливі старики й хворі дядьки гудили цю поведінку, кажучи: «Може пані д'Еглемон і каятиметься колись, що відмовилась від достатку на користь дочки, бо коли вона добре знає серце пані де-Сен-Ереан, то чи може вона бути так само певна чесноти свого зятя?» — то проти такого пророцтва лунав загальний крик обурення й звідусюди сипалися похвали Моіні.
— Треба віддати справедливість панії де-Сен-Ереан, — казала одна молода жінка, — вона нічого не змінила в житті своєї матері. Пані д'Еглемон має чудове помешкання, має до своїх послуг карету й може, як і раніш, бувати скрізь у світі.
— Крім Італійців[3], — тихо відповідав старий паразит, один з тих людей, що вважають за своє право набридати друзям епіграмами, доводячи цим свою, мовляв, незалежність. — Вдова маркізова над усе кохається в музиці, — річ, яка зовсім чужа її улюбленій дитині. Свого часу з неї була чудова музикантка! Алеж у ложі графининій завжди повно молодих метеликів — і стара своєю присутністю заважала б донечці, про яку вже говорять, як про велику кокетку, — тому бідна мати ніколи не їздить до Італійців.
— Пані де-Сен-Ереан, — сказала одна дівчина на виданні, — влаштовує для матері чудові вечірки, салон, де сходиться ввесь Париж.
— Салон, де ніхто не звертає уваги на маркізу, — відповів паразит.
— Факт той, що пані д'Еглемон ніколи не буває сама, — сказав один фертик, підтримуючи молодих дам.
— Вранці, — тихо відповів старий спостерігач, — вранці люба Моіна спить. О четвертій годині люба Моіна в Лісі[4]. Увечері люба Моіна їде на бал або в Буф[5]… Але, правда, пані д'Еглемон має нагоду бачити свою дорогу дочку, коли вона вдягається і під час обіду, якщо випадково люба Моіна обідає в дорогої мами… Ще нема й тижня, пане, — сказав паразит, беручи під руку боязкого вчителя, новака в цьому домі, — як я бачив цю бідну матір, сумну й самотню коло вогню. «Що з вами?» спитав я її. Маркіза глянула на мене, посміхаючись, але була заплакана. «Я думаю, — сказала вона мені, — що дуже дивно лишитися самій після того, як мала п'ятьох дітей, але така вже наша доля. Та й дуже щаслива я, коли знаю, що Моіна розважається». Вона могла звіритися мені, бо я знав колись її чоловіка: то був чоловік убогий, і йому щастям було мати її за дружину; безумовно, він завдячує їй своє перство й посаду при дворі Шарля X.
У світські розмови закрадається стільки помилок, в світі легко трапляються такі глибокі нещастя, що історик звичаїв мусить обачно зважувати безтурботні твердження, так безтурботно висловлені. Та може ніколи й не треба, зрештою, вирішати, хто з дитини й матері правий чи винний. Між цих двох серць можливий один тільки суддя. Цей суддя — бог. Бог, який часто вкладає свою помсту в лоно родини й вічно використовує дітей проти матерів, батьків проти синів, народи проти королів, князів проти нації, усіх проти всіх, заміняючи в моральному світі одні почуття іншими, як молодими листочками на весні старе листя, діючи за законом свого непорушного ладу й прагнучи до мети, йому тільки відомої. Безумовно, все йде в його лоно, чи, сказати краще, все в нього вертається.
Ці релігійні думки, такі природні в серці старої людини, безладно проходили в душі пані д'Еглемон; вони були якісь невиразні і то зникали, то зринали, як ті квіти, що крутяться на поверхні води під час бурі. Вона сиділа похмура, стомлена від довгого міркування, від того маріння, коли все життя постає й розгортається перед очима тих, хто передчуває смерть.
Ця завчасно постаріла жінка могла б бути цікавою картиною для якогось поета, що проходить бульваром. Подивившись, як вона сидить опівдні в легкому затінку акації, всі могли б прочитати тисячі речей, написаних на її обличчі, блідому й холодному навіть під гарячим сонячним промінням. У виразі її обличчя було щось ще поважніше, ніж життя на його схилі, ще глибше за душу, знесилену досвідом. Вона була одним з тих типів, що серед безлічі непомітних через свою звичайність фізіономій спиняє вас на хвилину, примушує вас мислити так само, як серед безлічі картин у музеї вас вражає велична голівка, де Мурільо змалював материнське горе, чи обличчя Беатріси Ченчі, де Гвідо зумів змалювати найзворушливішу невинність на тлі найстрашнішого злочину, чи похмуре обличчя Філіппа II, де Веласкес навіки виявив величний жах, який мусить навіювати королівська влада. Є людські постаті, є деспотичні образи, що промовляють до вас, запитують вас, відповідають на ваші таємні думки і навіть утворюють цілу поему. Крижане обличчя пані д'Еглемон було одним з жахливих віршів, одним з тих лиць, яких безліч розкидано в «Божественній Комедії» Данте Алігієрі.
За скороминущої пори, коли жінка буває в цвіту, характер її краси добре прислужується їй для затайливості, на яку її засуджують природна слабість та суспільні закони. Під розкішним кольором її свіжого обличчя, під огнем її очей, під добірним плетивом її тонких рис і безлічі ліній, кривих і простих, але чистих і досконало викінчених, всі її почуття можуть лишатися таємними, рум'янець тоді не виявляє нічого, тільки збільшує й так гарячі кольори; внутрішній вогонь так зливається тоді з світлом очей, які палають життям, що хвилинне полум'я муки надає їм тільки ще більше краси. Тож нема нічого затайливішого, як молоде обличчя, бо нема й нічого нерухомішого. Вид у молодої жінки спокійний, ясний і свіжий, як поверхня озера. Жіноче обличчя починається з тридцяти років. До цього віку художник знаходить у їх обличчях тільки рожеве й біле, тільки усмішки та вираз, що повторюють одну думку — думку молодості й кохання, думку одноманітну й неглибоку; але на старості в жінці вже все говорило, пристрасті вирізалися на її обличчі; вона була коханкою, матір'ю, дружиною, сильні вирази радощів та горя перемінили й знівечили вкінець її риси, лягли силою зморщок, що всі мають свою мову; і голова жінки робиться тоді велична своїм жахом, чудова своєю тугою і розкішна своїм спокоєм, — якщо дозволено продовжити цю чудну метафору, то й у висушеному озері можна побачити сліди всіх струмків, що його утворили; голова старої жінки не належить уже тоді ні легковажному світові, що його лякає руїна всіх звичайних понять про красу, ні вульгарним митцям, які нічого в ньому не побачать, але справжнім поетам, тим, що почувають прекрасне незалежно від усіх умовностей, з яких виникає стільки пересудів щодо мистецтва й краси.Хоч пані д'Еглемон була в модному капелюху, але легко було побачити, що її чорне колись волосся посивіло від страшних переживань; проте, її зачіска свідчила про добрий смак, виявляла добірні звички елегантної жінки й чудово обмальовувала її зів'яле, зморшкувате чоло, що в його формі ще були якісь іскри її колишнього блиску. В профілі її обличчя, в правильності рис помітні були сліди, щоправда невеликі, вроди, якою вона колись пишалася, але ці ознаки ще краще викривали те велике горе, від якого зморщилось її лице, висохли скроні, запали щоки, змертвіли повіки й позбулися вій, цієї окраси погляду. В цій жінці все мовчало, в її ході й рухах була та поважна й стримана повільність, що викликає повагу. Її скромність, що тепер зробилася боязкою, була, здавалось, наслідком звички, яку вона засвоїла вже кілька років, — звички знічуватись перед дочкою: говорила поволі й тихо, як і всі люди, що мусять багато міркувати, зосереджуватись, жити тільки самим собою. Її поза й поведінка викликали нез'ясовне почуття, де не було ні страху, ні співчутливості, але таємничо зливалися всі думки, що їх збуджують ці різні почуття. Зрештою, природа її зморщок, вигляд її поораного обличчя, блідість зажуреного погляду, — все красномовно свідчило про ті сльози, що сохнуть у серці й ніколи не падають на землю. Нещасні, що звикли дивитися на небо, волаючи до нього про лихо свого життя, легко розпізнали б у очах цієї матері жахливу звичку — молитися щохвилини, і легкі сліди тих смертельних таємниць, що знищують, кінець-кінцем, квіти душі й навіть материнське почуття. У художників є фарби для таких портретів, але думки й слова безсилі віддати їх вірно; в тонах їхнього обличчя, в їхній постаті є щось невимовне, що душа схоплює зором; а для поета єдиний спосіб висвітлити їх — це розповісти про всі події, що спричинилися до таких жахливих змін у обличчі. Це обличчя свідчило про спокійну й холодну грозу, про таємну боротьбу між героізмом материнського горя і немічністю наших почуттів, що скінченні, як і ми самі, в яких нема нічого безконечного. Раз-у-раз поборювані страждання надали з часом цій жінці чогось хворобливого. Якісь надто сильні переживання мабуть фізично змінили це материнське серце, і якась хвороба, може аневризма, швидко й потай її підточувала. Справжні, хоч і спокійні зовні, муки в глибокому ложі, яке вони собі створили і в якому ніби заснули, невпинно ятрили їй душу, як та страшна кислота, що роз'їдає кристал! В цю хвилину дві сльози борознили щоки маркізі, і вона підвелася, немов якась думка, гостріша за всі інші, її гостро вразила. Безперечно, вона думала про майбутнє Моіни. І від завбачення горя, яке чекало її дочку, їй знову впали на серце всі нещастя її власного життя.
Становище цієї матері буде зрозуміле, коли пояснити становище її дочки.
Граф де-Сен-Ереан уже з півроку тому виїхав з якимсь політичним дорученням. Під час його відсутності Моіна, в якої до всієї пихи молодої дружини долучались ще й примхи пещеної дитини, тішилася тим, що з легковажності чи з неосяжного жіночого кокетства, якого силу хотіла, мабуть, випробувати, гралася з почуттям спритного, але безсердечного чоловіка, що виставляв себе п'яним від кохання, від того кохання, з яким зв'язані всі дрібні суспільні амбіції і чванство фата. Пані д'Еглемон, яку великий досвід навчив розбиратися в житті, судити людей і боятися світу, спостерігала перебіг цієї інтриги й передчувала загибель своєї дочки, яка, бачила вона, потрапила до рук людини, в якої нічого святого нема. Хіба ж не страшно було їй бачити розпусника в тому, кого Моіна залюбки слухала? Отже її дочка, її дорога дитина опинилася край безодні. Вона мала жахливу певність цього, але не зважувалася спинити дочку, бо тремтіла перед графинею. Вона знала наперед, що Моіна не послухає її мудрого застереження, вона не мала ніякої влади над цією душею, залізною для неї і зовсім слабою перед іншим. У своїй ніжності вона могла б навіть співчувати нещастям від пристрасті, виправданої благородством і якостями спокусника, алеж її дочка ішла тільки за поривами кокетства; до того ж маркіза зневажала графа Альфреда де-Ванденеса, бо знала добре, що на змагання з Моіною він дивиться, як на партію в шахи. Хоч Альфред де-Ванденес нагонив огиду на цю нещасну матір, вона мусіла ховати в найглибших складках свого серця високі причини своєї відрази. Вона була інтимно зв'язана з маркізом де-Ванденесом, Альфредовим батьком, і ця дружба, шановна для світу, давала молодому чоловікові право запросто приходити до пані де-Сен-Ереан, до якої він удавав пристрасть, зароджену ще з дитинства. Проте даремно зважилася б пані д'Еглемон кинути між дочкою та Альфредом де-Ванденесом страшне слово, яке їх розлучило б, — вона певна була, що лихові не зарадить те, хоч і могутнє слово, яке ославило б її перед дочкою. Альфред був надто зіпсутий. Моіна надто розумна, щоб повірити цьому викриттю, і молода графиня обминула б його, вважаючи це за материну хитрість. Пані д'Еглемон збудувала собі в'язницю власними руками й замурувала себе в ній сама, щоб умерти, дивлячись, як гине чудове життя Моіни, життя, яке стало її славою, її щастям і відрадою, життя, яке тисячу разів було дорожче їй, ніж її власне. Страшні муки, неймовірні, безмовні! Прірва без дна!
Вона нетерпляче чекала, поки прокинеться дочка, і разом з тим боялася цього, як нещасний стратенець, що й хотів би вже кінчити життя, а все ж холоне, згадуючи про ката. Маркіза вирішила зробити останнє зусилля; але не так боялася, мабуть, марності свого заходу, як того, що знову дістане одну з тих болісних для її серця ран, що відбирали їй усю мужність. Таке було тепер її материнське кохання — любити дочку, боятися її, сподіватися вдару кинджалом і йти вперед. Материнське почуття в люблячих серцях таке широке, що раніш, як дійти байдужості, мати повинна вмерти або спертися на якусь велику силу, релігію або кохання. Відколи вона прокинулась, фатальна пам'ять відновила маркізі кілька фактів, дрібних назовні, але які в моральному житті становлять велику подію. Справді, іноді один рух викликає цілу драму, вираз одного слова крає ціле життя, байдужість одного погляду вбиває найщасливіше почуття. На лихо, маркіза д'Еглемон бачила надто багато таких рухів, чула надто таких слів, мала надто багато таких страшних для душі поглядів, тож не могла в своїх спогадах знайти надію. Все їй доводило, що Альфред погубив її в доччиному серці, де вона, мати, лишилась не як радість, а як обов'язок. В безлічі випадків, у дрібницях навіть, вона почувала зневажливе ставлення графині до себе, невдячність, яку маркіза, мабуть, уважала ніби за кару. Вона шукала виправдання дочці в промислі божому, аби тільки й далі обожнювати руку, що її била. Цього ранку вона про все згадала, і все знову так глибоко вразило її серце, що келех його, налитий горем, мусів политися через вінця, коли в нього впаде ще якась хоч невеличка мука. Один холодний погляд міг убити маркізу. Важко змалювати такі родинні факти, але може досить буде кількох з них, щоб виявити їх усі. Наприклад, маркіза, що вже недочувала, ніколи не могла добитись, щоб Моіна розмовляла з нею голосніше і коли вона одного разу з наівністю недужої людини попросила дочку повторити якесь речення, якого не розібрала зовсім, графиня послухалась її, але так невдоволено, що маркіза д'Еглемон ніколи вже не дозволила собі повторити своє скромне прохання. З того дня, коли Моіна розповідала про щось або розмовляла, маркіза старалась підійти до неї ближче, але графині часто ніби в тяготу була ця неміч, якою вона необачно докоряла матері. Цей один з безлічі приклад міг уразити тільки материнське серце. Все це пройшло б, мабуть, поза очима спостерігача, бо то були відтінки, непомітні для всіх очей, крім жіночих. Якось, коли пані д'Еглемон сказала дочці, що до неї приїздила принцеса де-Кадіньян, Моіна тільки скрикнула: «Що! Вона до вас приїздила?» У вигляді, з яким ці слова сказано, в самому їх тоні злегка бринів подив і елегантна зневага, які виникають з філантропічних почуттів у молодих і ніжних серцях замість звичаю дикунів, що вбивають своїх старих, які вже не можуть утриматись на гілці дерева, коли його добре струснути. Пані д'Еглемон підвелася, всміхнулася і вийшла, щоб поплакати нишком. Добре виховані люди, а надто жінки, виявляють свої чуття тільки непомітними дотиками, але й по них дуже легко відгадати рухи їхнього серця тим, хто може знайти в своєму житті становище, аналогічне до того, в якому була ця вбита мати. Пригнічена своїми спогадами, пані д'Еглемон знайшла один із тих мікроскопічних фактів, колючих і жахливих, в яких вона зараз краще, ніж будь-коли, побачила жорстоку зневагу, сховану під усмішками. Але сльози її висохли, тільки но почула вона, як підіймаються фіранки в кімнаті, де відпочивала її дочка. Вона побігла до вікон стежкою, що йшла вздовж грат, біля яких зараз сиділа. Ідучи, вона помітила, як незвичайно дбайливо посипав садівник піском цю алею, яку ще недавно дуже погано доглядалося. Коли пані д'Еглемон підійшла під доччині вікна, фіранки раптом спустилися.
— Моіно! — сказала вона.
Ніякої відповіді.
— Пані графиня в маленькій вітальні, — сказала Моінина покоївка, коли маркіза, ввійшовши в помешкання, спитала, чи встала її дочка.
Серце в пані д'Еглемон було надто повне й голова надто захоплена думками, щоб міркувати в цю хвилину над такими дрібними явищами. Вона швидко ввійшла до маленької вітальні, де застала графиню в пеньюарі, в пов'язці, недбало накинутій на розкошлане волосся, в нічних пантофлях на ногах, з ключем від своєї кімнати за поясом; на обличчі в неї видно було мало не грозові думки й гарячі кольори. Вона сиділа на канапі й ніби міркувала.
— Чого тут ходять? — сказала вона грубо. — Ах! це ти, мамо, — додала вона неуважно, перебивши сама себе.
— Так, дитино, це твоя мати…
У виразі, з яким пані д'Еглемон вимовила ці слова, забринів сердечний порив і внутрішнє переживання, зміст якого важко відгадати, не вживаючи слова святість. Вона справді так глибоко виявляла перед дочкою характер матері, що графиня була вражена й повернулась до неї рухом, в якому була заразом пошана, неспокій і гризота. Маркіза зачинила двері до вітальні, куди ніхто не міг увійти так, щоб його не почули в попередній кімнаті. Ця віддаленість забезпечувала від усякої нескромності.
— Дочко, — сказала маркіза, — мій обов'язок є висвітлити тобі одну з найважливіших криз нашого жіночого життя, в якій ти опинилася, може й несвідомо; але про неї я прийшла поговорити з тобою не як мати, а як подруга. Віддавшись заміж, ти стала вільна в своїх вчинках, давати звіт за них ти мусиш тільки чоловікові; може то була моя провина, але я так мало давала тобі відчувати материнську владу, що вважаю себе в праві примусити тебе хоч раз вислухати мене в поважному становищі, коли порада тобі конче потрібна. Подумай, Моіно, що я одружила тебе з чоловіком високих здібностей, яким ти можеш пишатися, що…
— Мамо! — свавільно скрикнула Моіна, перебиваючи її, — я знаю, що ти хочеш сказати. Ти хочеш повчати мене за Альфреда.
— Ти не відгадала б так добре, Моіно, — сказала поважно маркіза, намагаючись стримати сльози, — якби не почувала…
— Чого?.. — спитала та майже згорда. — Алеж, мамо, справді…
— Моіно! — скрикнула пані д'Еглемон, роблячи надзвичайне зусилля. — Мусиш уважно вислухати те, що я повинна тобі сказати…
— Слухаю, — сказала графиня, склавши руки й зухвало вдаючи покору. — Дозвольте мені, мамо, — додала вона з неймовірною байдужістю, — подзвонити Поліні й відіслати її…
Вона подзвонила.
— Люба дитино, Поліна не може почути…
— Мамо! — відповіла графиня так серйозно, що мати відчула в цьому щось незвичайне, — я мушу…
Вона спинилась, ввійшла покоївка.
— Поліно, підіть ви самі до Бодрана дізнатися, чому ще немає мого капелюха.
Вона знову сіла й уважно глянула на матір. Маркіза, в якої серце згнітилося, очі висохли, яка почувала той біль, що його може зрозуміти тільки мати, почала говорити, щоб напутити Моіну в небезпеці, яка їй загрожувала. Але графиню чи то ображала підозра, яку мати мала проти сина маркіза де-Ванденеса, чи то вона була жертвою незрозумілого шаленства, секрет якого полягає в недосвідченості молодості, але вона скористалася з одної з пауз матері, щоб сказати їй із силуваним сміхом:— Я думала, мамо, що ти ревнуєш тільки батька…
На цім слові пані д'Еглемон заплющила очі, спустила голову й тихо-тихо зідхнула. Вона звела догори погляд, немов скоряючись непереможному почуттю, яке змушує нас закликати бога у великих кризах нашого життя. Потім втупила в дочку очі, повні страшної величі й глибокого болю.
— Дочко, — сказала вона дуже зміненим голосом, — ти безжальніша до матері, ніж був ображений нею чоловік, безжальніша, мабуть, від самого бога!
Пані д'Еглемон підвелася, але, дійшовши до дверей, обернулася, побачила в доччиних очах тільки здивування, вийшла й змогла дійти до саду, де сили покинули її. Там, почуваючи в серці сильні болі, вона впала на лавку. Її очі, втуплені в пісок, помітили там свіжий слід чоловічої ноги, яка залишила дуже виразні знаки від чобіт. Не було сумніву, дочка її загинула; тепер вона здогадалася, навіщо графиня вислала Поліну. Разом з цією страшною думкою їй з'явився здогад, за все інше гидкіший. Їй здалося, що то син маркіза де-Ванденеса знищив у серці Моіни пошану, яка повинна бути в дочки до матері. Її мука збільшилася, вона нечутно знепритомніла й сиділа, немов заснувши. Молода графиня вважала, що мати дозволила собі бути з нею грубою і різкою, подумала, що якоюсь ласкою чи невеличкою увагою ввечері можна буде все залагодити. Почувши з саду жіночий крик, вона недбало вихилилася з вікна в ту хвилину, як Поліна, що ще не вийшла, гукнула на допомогу й тримала на руках маркізу.
— Не лякайте моєї дочки, — було останнє слово, яке промовила ця мати.
Моіна бачила, як переносили матір, бліду, непритомну, яка важко дихала, але ворушила руками, немов хотіла чи боротись, чи говорити. Пригнічена цим видовищем, Моіна пішла за матір'ю, мовчки допомогла покласти її в ліжко й роздягти. Провина гнітила її. В цю високу хвилину вона пізнала свою матір, але не могла вже нічого виправити. Вона вислала всіх з кімнати, щоб лишитися з нею наодинці, і, коли всі вийшли, відчула холод цієї, завжди пестливої для неї руки, і заридала. Пробуджена її слізьми, маркіза ще раз побачила свою Моіну, потім на звук її ридань, що, здавалось, розбивали її ніжні груди, вона глянула на неї і посміхнулась. Ця посмішка довела молодій убійниці, що серце матері є безодня, в глибу якої завжди знайдеш прощення.
Як тільки довідалися про маркізине становище, розіслали верхи людей по лікаря, хірурга й унуків пані д'Еглемон. Молода маркіза з дітьми прийшла разом з лікарями, і всі стояли поважним, мовчазним, тривожним гуртом, де були й слуги. Не чуючи ніякого шуму, молода маркіза підійшла й тихо постукала в двері кімнати. За цим гаслом Моіна, прокинувшись, мабуть, від свого горя, різко відчинила обидві половинки дверей, глянула похмуро на ці родинні збори й вийшла в такому замішанні, яке промовляло краще за слова. Побачивши цю живу гризоту, кожен мовчав. Всім видно було застиглі маркізині ноги, судорожно витягнуті на смертному ліжку. Моіна сперлася на двері, глянула на родичів і сказала глухо:
— Я втратила матір!
Париж, 1828-1844.
——————
- ↑ Слово «готель» уживається тут у розумінні, — окремий будинок, особняк.
- ↑ Одне з головних міст у Алжірі, яке французи з великими втратами захопили 1837 року.
- ↑ Скорочена назва Італійської опери в Парижі.
- ↑ Булонський ліс — аристократичний парк у Парижі.
- ↑ Назва того самого Італійського театру в Парижі.