Перейти до вмісту

Три мушкетери (1929)/1/18

Матеріал з Вікіджерел
Три мушкетери
Александр Дюма
пер.: С. Столбцов

Частина перша
XVIII. Чоловік і коханець
Дніпропетровське: Державне видавництво України, 1929
РОЗДІЛ XVIII
 
ЧОЛОВІК І КОХАНЕЦЬ
 

— Дозвольте мені зауважити вам, мадам, — сказав Д'Артаньян, входячи через двері, що відчинила молода жінка, — дозвольте мені зауважити вам, що маєте цілком нікчемного чоловіка.

— Хіба ви чули нашу розмову? — спитала пані Бонасьє невпокійно вдивляючись в обличчя Д'Артаньянове.

— Усю до останнього слова.

— Але, яким чином, боже мій милий?

— Одним, відомим мені способом, через який я чув колись і вашу жвавішу розмову з прибічниками кардинала.

— І багато ви зрозуміли з нашої розмови?

— Тисячу речей. Поперше, що ваш чоловік, на щастя, йолоп та дурень; далі, що ви в дуже скрутному становищі, чому я теж дуже радий; що все це дасть мені змогу запропонувати мої послуги, а я здатний кинутися за вас у вогонь; і, нарешті, королеві потрібна хоробра, розумна та віддана людина, яка для неї поїхала б до Лондону. З цих трьох чеснот я маю, в усякому разі, дві, і ввесь до ваших послуг.

Пані Бонасьє не відповідала. Серце їй калатало з радощів, а очі засяли таємною надією.

— А яку дасте ви мені запоруку, — спитала вона, — якщо я згоджуся довірити вам це доручення?

— Мою любов до вас. Кажіть, наказуйте, що робити.

— О, божеж мій милий, — прошептала молода жінка, — чи можу ж я довірити вам таку таємницю? Адже ви майже дитина!

— Мабуть, хтонебудь повинний вам за мене поручитися?

— Каюся, що це мене дуже заспокоїло б.

— Чи знаєте ви Атоса?

— Ні.

— Портоса?

— Ні.

— Араміса?

— Ні. Хто такі ці добродії?

— Королівські мушкетери. А чи знаєте ви пана Де-Тревія, їхнього капітана?

— О, так, цього я знаю; не особисто, але королева мені чимало казала про нього, як про хороброго й благородного дворянина.

— І ви не боїтесь, що він викаже на вас кардиналові, чи не правда?

— О, ні, звичайно.

— Тоді повідайте йому свою таємницю й спитайте, чи можна її мені довірити, хоч яка буде вона важлива, дорогоцінна та страшна.

— Але це не моя таємниця, і я не можу її відкривати.

— Чи не мали ви відкрити її панові Бонасьє? — з гіркістю спитав Д'Артаньян.

— Як довіряють листа дуплу дерева, крилу голуба чи нашийникові собаки.

— Адже ви бачите, що я вас кохаю.

— Це так!

— Я чесна людина.

— Вірю.

— Я хоробрий.

— О, я певна цього.

— То спробуйте мене.

Пані Бонасьє, все ще вагаючись, подивилась на молодого чоловіка.

— Слухайте, — сказала вона йому. — Я здаюсь на ваші запевнення й покладаюсь на вас. Але свідчуся богом, що чує нас, якщо ви мене зрадите, а мої вороги пробачать мені, я вб'ю себе й обвинувачу вас у моїй смерті.

— А я свідчуся богом, — сказав Д'Артаньян, — що якби мене закопали, коли я буду виконувати ваше доручення, я помру, але не зроблю нічого, що могло б скомпрометувати будь-кого.

Тоді молода жінка повідала йому страшну таємницю.

— Я їду, — сказав Д'Артаньян, — їду негайно.

— Як, ви їдете! — вигукнула пані Бонасьє. — А ваш полк? Ваш капітан?

— Присягаюся, ви примусили мене забути про все, люба Констанціє. А втім, правда ваша, мені потрібна відпустка. Сьогодні ж увечорі піду до пана Де-Тревія й проситиму його поклопотатися за мене у свого зятя, пана Дезесара.

— Тепер про інше.

— Про що? — спитав Д'Артаньян, бачивши, що пані Бонасьє не наважається кінчати.

— Ви, мабуть, не маєте грошей?

— Мабуть — зайве слово, — посміхнувся Д'Артаньян.

Тоді пані Бонасьє відчинила шафу і взяла звідти торбинку, яку півгодини тому так ніжно пестив її чоловік, — беріть цю торбинку.

— О, це буде два рази цікаво: врятувати королеву за допомогою грошей його еміненції!

— Ви дуже милий та люб'язний хлопець, — сказала пані Бонасьє. — Вірте, що королева не буде невдячна.

— О, я вже й так маю нагороду! — згукнув Д'Артаньян. — Я вас кохаю, і ви дозволяєте мені казати про це: це вже щастя більше, ніж те, якого я міг сподіватися.

— Тихо! — застерегла пані Бонасьє, здригнувшися.

— Що?

— На вулиці розмовляють.

— Це голос…

— Мого чоловіка! Так, я впізнаю його.

Д'Артаньян підбіг до дверей й засунув засув.

— Він не увійде, доки ми не вийдемо. Мусите піднятись до мене.

— Ой, — вигукнула пані Бонасьє, — ви так це кажете, що мене аж жах бере.

Д'Артаньян побачив сльози на її очах. Схвильований та зворушений, він кинувся до ніг молодої жінки.

— У мене, як у храмі, вам нічого не загрожує, — сказав він. — Даю вам слово дворянина.

— Ходім! Я вірю вам, мій друже.

Юнак обережно одсунув засув, і обидва, легкі як тіні, прослизнули через унутрішні двері до коридору, а звідти нечутно піднялися сходами й увійшли в кімнату Д'Артаньяна.

У себе Д'Артаньян запропонував жінці наблизитись до вікна, і через щілинку у віконниці вони вздріли пана Бонасьє, що розмовляв із чоловіком у плащі, і почали прислухатися.

Пан Бонасьє одчинив двері і, побачивши, що в кімнаті нікого нема, повернувся до людини в плащі, що деякий час залишалась на самоті.

— Вона пішла, — сказав колишній крамар. — Вона, мабуть, подалась до Лювру.

— Ви певні, — спитав невідомий, — що вона не знає, куди ви пішли?

— Ні, — самозадоволено відповідав Бонасьє, — ця жінка занадто поверхова.

— А чи вдома хлопець-ґасконець?

— Не думаю; як бачите, віконниці зачинені і крізь щілинку не видно світла.

— Усе єдине, треба переконатися.

— Яким чином?

— Постукати у двері.

— Я спитаю в його слуги.

— Ідіть.

Бонасьє підійшов до дверей кімнати Д'Артаньяна й постукав.

Ніхто не відповідав. На той вечір Портос для більшої пишности просив Д'Артаньяна надіслати Плянше до нього. Д'Артаньян же не виявив жодної ознаки життя.

— Там нікого немає, — сказав Бонасьє.

— Однаково, ходім краще до вас; там безпечніш, ніж на порозі.

— О, шкода яка, — прошептала пані Бонасьє, — ми більш нічого не почуємо.

— Навпаки, — сказав Д'Артаньян, — ми будемо чути ще більше.

Він винув з підлоги три чи чотири паркетинки, і вони почули, як людина в плащі наказувала Бонасьє вирядитись до Лювру й узяти від жінки листа. Умовившись, де вони стрінуться, незнайомий пішов.

Зойк жаху несподівано перервав міркування Д'Артаньяна та пані Бонасьє: її чоловік побачив заник торбинки й кричав „рятуйте!“

— Ой, лихо! — вигукнула пані Бонасьє, — він зниме бучу на цілу округу.

Бонасьє кричав довго, та крики не були тоді навдивовижу і не зацікавили нікого. Незабаром, молоді люди почули, як Бонасьє вийшов і голос його віддалявся у напрямкові вулиці Дю-Бак.

— А тепер, коли він пішов, треба забиратись і нам, — зауважила пані Бонасьє. — Мужність, а головне — обережність! І пам'ятайте, що ви належите королеві

— Їй і вам, — виправив Д'Артаньян. — Будьте спокійні, чудова Констанціє, я повернуся гідний її вдячности; та чи буду я вартий вашого кохання?

Констанція відповіла довгим поглядом, що його жінка завжди дарує чоловікові, якого кохає.