Три мушкетери (1929)/1/20

Матеріал з Вікіджерел
Три мушкетери
Александр Дюма
пер.: С. Столбцов

Частина перша
XX. Подорож
Дніпропетровське: Державне видавництво України, 1929
РОЗДІЛ XX
 
ПОДОРОЖ
 

О другій рано вони виїхали з Парижу через Сен-Дені. Уночі навіть не розмовляли. Темрява мимоволі впливала на них і скрізь увижалися їм засіди.

З першим же променем сонця язики їм розв'язаливь, і сонце повернуло веселий настрій. Як напередодні бійки, серце калатало, очі всміхались. Вони відчували, що життя, з яким, мабуть, доведеться розпрощатись, зрештою, непогана штука.

За ними їхали слуги, озброєні до зубів.

Усе було гаразд до Шантії, куди прибули коло восьмої ранку. Треба було поснідати. Біля коршми зійшли з коней. Слугам наказано не розсідлувати коні й бути напоготові негайно їхати далі.

Вони увійшли до залі й посідали до столу.

Якийсь пан, що саме приїхав Домартенським шляхом, сидів біля того ж таки столу й снідав. Він розпочав розмову про погоду. Мандрівники відповідали. Він випив за їх здоров'я. Мандрівники відповіли тим же.

Але коли Мускетон прийшов сказати, що коні готові і всі підвелись з-за столу, незнайомий запропонував Портосові випити за здоров'я кардинала. Портос відповів, що він не від того, якщо незнайомий з свого боку вип'є за здоров'я короля. Незнайомий вигукнув, що не знає іншого короля, як його еміненція. Портос назвав його п'янюгою. Незнайомий вихопив шпаду.

— Ви зробили дурницю, — сказав Атос; — але нема чого робити; одступати запізно. Убийте цю людину та наздоганяйте нас якнайскорше.

Усі троє посідали на коні й помчали що було духу. А Портос тимчасом обіцяв свому супротивникові проткнути його всіма засобами, відомими в мистецтві фехтування.

— Ось вже один є, — зауважив Атос, проскакавши кроків з п'ятсот.

— Але чому ж цей чоловік причепився до Портоса, а не до кого іншого? — спитав Араміс.

— А тому, що Портос розмовляв голосніше за інших і він узяв його за старшого, — пояснив Д'Артаньян.

У Бове спинились на дві години, щоб дати коням перепочинок та почекати на Портоса. А що Портос не з'являвся і про нього не було нічого чутно, поїхали далі.

За милю від Бове, там де шлях був стиснений між двома горбками, вони побачили вісім чи десять чоловіка, які, користуючись з того, що брук був розворочений, удавали, що лагодять його, і перекопували дорогу ще більше.

Араміс, боячись закаляти чоботи у цьому штучному болоті, здорово вилаяв їх. Атос хотів зупинити його та було запізно. Робітники почали глумитись і своїм нахабством роздратували навіть байдужого Атоса, що направив свого коня на одного з них.

Тоді всі робітники відступили до рівчака й узяли сховані там мушкети. Отже, наші семеро подорожні пройшли, мовляв, крізь вогонь. Арамісові куля пробила плече, а Мускетонові влучила трошки нижче від попереку, у м'ясисті частки.

Проте, з коня упав тільки він один, і не тому, що був тяжко поранений, а через те, що вважав свою рану за небезпечнішу, ніж вона була в дійсності, бо не міг її бачити.

— Це засідка, — сказав Д'Артаньян. — Не стріляти і вперед!

Араміс, дарма що поранений, вхопив за гриву коня і понісся слідом за іншими. Кінь Мускетона теж наздогнав їх, і сам, без їздця, скакав разом із ними.

— Це буде кінь на зміну, — сказав Атос.

— Я бажав би мати капелюха, — зауважив Д'Артаньян, — бо мого збила куля. Щастя, що лист був не в ньому.

— Та ж вони вб'ють бідолаху Портоса, коли він проїздитиме тут, — сказав Араміс.

— Якби Портос міг триматись на ногах, він напевно був би вже з нами, — відповів Атос. — Очевидно, обороняючись, піяка витверезився.

І вони скакали ще дві години. Коні так уже втомилися, що, можна було гадати, незабаром мусили стати зовсім.

Мандрівники їхали степовою дорогою, сподіваючись таким чином стрінути менше перешкод. У Кревкері Араміс довів, що не може їхати далі. І то, треба було мати багато мужности, яку він ховав під своїм гарним обличчям та шляхетними манірами, щоб доїхати й до цього місця. Кожної хвилини він бліднішав, і треба було, його підтримувати на коні. Йому допомогли злізти біля заїзду і залишили з ним Базена, що до того ж підчас бою більше заважав, ніж був корисний. А потім вирядились далі, сподіваючись уночі добутися до Ам'єна.

— Чорт побирай, — сказав Атос, коли вони поїхали далі в складі двох панів, Грімо та Плянше. — Чорт побирай, я не буду такий дурний і присягаюся, що аж до Кале не відкрию рота і не витягну шпади.

— Не присягайтесь, — сказав Д'Артаньян, — і їдьмо далі, якщо наші коні витримають.

І мандрівники вдарили острогами коні, які після цього знайшли в себе нових сил.

До Ам'єну дісталися глупої ночі й зупинились у коршмі „Золота лілея“.

Коршмар здавався найчеснішою в світі людиною. Він стрів гостей, тримаючи в одній руці свічника, а в другій — нічного ковпака. Він хотів примістити обох подорожніх, кожного у чудовій кімнаті, що, на жаль, були в протилежних кінцях дому. Д'Артаньян і Атос відмовились. Хазяїн відповів, що не має інших кімнат, гідних для їхніх ясновельможностей.

Мандрівники заявили, що ночуватимуть у спільній кімнаті, на сінниках, на підлозі. Хазяїн напосідав. Мандрівники вперто відмовлялися. Довелося виконати їхнє бажання.

Не встигли вони влаштувати собі постелі й загородити двері, як знадвору хтось постукав у віконницю. Вони спитали, хто там, і, впізнавши голоси своїх слуг, відчинили.

І дійсно, то були Плянше та Грімо.

— Досить самого Гріма, щоб доглядати коні, — сказав Плянше. — Якщо пани бажають, я ляжу перед дверима; таким чином вони можуть бути певні, що до них не добудуться.

— А на чому ж ти ляжеш? — спитав Д'Артаньян.

— А ось і моє ліжко, — відповів Плянше, вказуючи на стрямок соломи.

— Ти правий, іди сюди, — сказав Д'Артаньян, — обличчя хазяїна мені дуже не до вподоби, щось він надто запобігливий.

— І мені теж, — додав Атос.

Плянше вліз через вікно і ліг перед дверима, а Грімо подався до стайні, де сподівався зачинитись, відповідаючи за те, що о п'ятій ранку він та коні будуть напоготові.

Ніч проминула досить спокійно. Правда, коло другої рано намагались відчинити двері. Плянше прокинувся й спитав: „хто там?“ Йому відповіли, що помилилися, і пішли далі.

О четвертій почувся гамір у стайні. Грімо хотів збудити конюших, а вони почали його бити. Коли відчинили вікно, побачили бідолаху Грімо, що лежав непритомний, з головою, розсіченою держалком вил. Плянше пішов на двір і хотів засідлати коні. Виявилось, що коні шкутильгали. Тільки кінь Мускетона, що біг напередодні п'ять або шість годин без верхівця, міг би продовжувати подорож. Але з незрозумілої помилки, коновал, що мав, як казали конюші, кинути кров хазяйському коневі, кинув кров коневі Мускетона.

Справа набувала поганого вигляду: усі ці перешкоди трапились, мабуть, випадково, але, можливо, їх чинили й навмисне.

Атос і Д'Артаньян вийшли, а Плянше вирядився розвідатись, чи неможна купити трьох коней десь у сусідів.

Біля воріт стояли два коні, засідлані, здорові та міцні. Це було саме те, що треба. Він спитав, де власники? Йому відповіли, що вони ночували в коршмі й тепер розплачуються з хазяїном.

Атос пішов наниз, щоб розплатитись і собі, а Д'Артаньян та Плянше стояли біля дверей, що виходили на вулицю. Коршмар був у дальній низенькій кімнаті, і Атоса запросили піти до нього.

Нічого не підозрюючи, Атос пішов і виняв дві пістолі, щоб заплатити хазяїнові. Той сидів біля бюрка, одна шухляда якого була витягнена. Він узяв гроші, що йому дав Атос, покрутив їх, і зненацька гукнув, що монета фалшива, і що він звелить заарештувати його з товаришем, як шахраїв.

— Йолоп! — сказав Атос, підступаючи до нього. — Я пообрубаю тобі вуха.

Тієї ж хвилини чотири чоловіки геть озброєні вступили до кімнати через бічні двері й кинулися на Атоса.

— Мене впіймали! — гукнув Атос на все горло. — Вперед, Д'Артаньяне! Вперед, вперед! — І він вистрелив з обох пістолетів.

Д'Артаньян і Плянше не чекали повторення. Вони одв'язали коні, що стояли біля воріт, скочили на них, вдарили острогами й помчали що-духу.

— Чи не знаєш, що сталося з Атосом? — спитав дорогою Д'Артаньян у Плянше.

— О, пане, — сказав Плянше, — я бачив, як від його пострілів впали двоє, і скрізь скляні двері почув, що він бився з іншими.

— Молодець Атос! — пробурмотів Д'Артаньян. — І подумати тільки, що я мушу кинути його на призволяще. Мабуть, через два кроки й нас чекає те ж. Скачи, Плянше, ти гарний хлопець.

— Я вам казав, пане, — відповів Плянше: — пікардійця впізнають з учинків. До того, тут я на батьківщині, і це мене підбадьорує.

Вони скакали, не відпочиваючи до Сент-Омеру. Там вони дали коням звести дух, мавши з обережности повіддя в руках, нашвидку перекусили, не сідаючи, тут же на вулиці і після цього попрямували далі.

За сто кроків перед Кале Д'Артаньянів кінь упав і ніяк неможна було примусити його підвестись: кров юшила йому з носа та з очей. Залишився кінь Плянше, але й той спинився і ніяк не хотів йти далі.

На щастя, як ми вже казали, вони були за сто кроків від міста. Залишивши коні на шляху, побігли до пристані. Плянше вказав свому панові на одного шляхтича, що допіру приїхав із слугою і йшов на п'ятдесят кроків поперед їх.

Вони швидко наздогнали цього шляхтича. Той, здавалося, був дуже заклопотаний. Чоботи його були запорошені, і він питав, чи неможна зараз же виїхати до Англії.

— Це не зовсім просто, — відповів хазяїн судна, опорядженого до відплиття, — бо сьогодні ранком одержано наказа нікого не випускати без особистого дозволу пана кардинала.

— У мене є дозвіл, — сказав шляхтич, витягуючи з кешені папера. — Ось він.

— Завірьте його в начальника порту, — сказав хазяїн судна, — та їдьмо зо мною.

— Де ж мені знайти того начальника?

— На його дачі.

— А дача його?

— Чверть мілі від міста. Та ось дивіться: бачите звідси, під горбком, черепичний дах?

— Гаразд, — сказав шляхтич.

І він пішов з льокаєм до начальника порту.

Д'Артаньян і Плянше йшли слідом, за п'ятсот кроків від них. За мостом Д'Артаньян надав ходи й наздогнав шляхтича на узліссі.

— Шановний пане, — сказав йому Д'Артаньян, — ви, здається, поспішаєте?

— Як неможна більш, пане.

— Це мені вельми неприємно, — вів далі Д'Артаньян. — Я теж поспішаю і хотів просити вас зробити мені послугу.

— Яку?

— Пустити мене першим.

— Не можу, — сказав шляхтич. — Я проїхав шістдесят льє протягом сорока чотирьох годин і завтра опівдні мушу бути у Лондоні.

— А я зробив стільки ж на протязі сорока годин і повинен бути в Лондоні завтра о десятій ранку.

— Дуже шкодую, пане, але я приїхав перший і не поїду другим.

— Мені дуже шкода. Але я прийшов другий і переїду перший.

— З наказу короля! — сказав шляхтич.

— З наказу мого власного! — відказав Д'Артаньян.

— Але, мені здається, ви хочете посваритись?

— А що ж би ви гадали?

— Чого ж ви бажаєте?

— Чи ви хочете знати?

— Звичайно.

— Так ось, я бажаю мати дозвіл, що ви його маєте, тому що мені його бракує, а він мені дуже потрібний.

— Ви жартуєте?

— Я ніколи не жартую.

— Пустіть мене.

— Не пущу.

— Любий юначе, я вам розтрощу голову. Гей, Любене, мої пістолети!

— Плянше, — сказав Д'Артаньян, — подбай за слугу, а я беру на себе пана.

Плянше, підбадьорений першим успіхом, кинувся на Любена, звалив його з ніг, бо був дужий, і притиснув йому коліном груді.

— Робіть собі своє, — сказав Плянше, — а я свого закінчив.

Побачивши таке, шляхтич видобув свою шпаду й кинувся на Д'Артаньяна. Але він мав справу із справним бойцем.

На протязі трьох секунд Д'Артаньян наніс йому три вдари, кажучи: „цей — за Атоса, цей — за Портоса, а цей — за Араміса“.

Після третього вдара шляхтич впав, як колода.

Д'Артаньян думав, що той помер або, принаймні, зомлів, і схилився, щоб узяти дозвіл, та коли він простяг руку, поранений, що не випускав шпади, вдарив його вістрям у груді, кажучи:

— А це для вас!

— А цей за мене. Напослідок смачніше! — вигукнув посатанілий Д'Артаньян, пришпилюючи його до землі четвертим вдаром у черево.

Цього разу шляхтич заплющив очі й знепритомнів.

Д'Артаньян обшукав кешеню, в яку, як він бачив, той поклав дозвіл, і взяв його. Дозвіл було на ім'я графа Де-Варда.

Зв'язавши слугу й перетащивши обох під дерево, вони поспішили до начальника порту.

— Ви, здається, поранені? — спитав Плянше.

— Нічого, візьмемось за головне, а там вже подбаємо й про мою рану. Але вона мені здається не дуже небезпечною.

І обидва швидкою ходою попрямували до дачі поважного урядовця.

Доповіли про прибуття віконта Де-Варда.

Д'Артаньян увійшов.

— Чи є у вас дозвіл за кардиналовим підписом? — спитав начальник порту.

— Так, пане, — відповів Д'Артаньян, — ось він.

— А, він в порядку, — сказав начальник, — та з чудовою рекомендацією.

— Натурально, — відповів Д'Артаньян. — Я один з найвідданіших йому людей.

— Здається, його еміненція бажає перешкодити комусь проїхати до Англії?

— Так, якомусь Д'Артаньянові, беарнському дворянинові, що виїхав з Парижу з трьома товаришами, сподіваючись добратися до Лондону.

— А знаєте ви його особисто? — спитав начальник.

— Кого це?

— Та цього Д'Артаньяна?

— Дуже добре.

— Тоді, спишіть мені його.

— Нема нічого легше.

Д'Артаньян докладно описав йому графа Де-Варда.

— Чи є з ним хто? — спитав начальник.

— Так, льокай — Любен на ймення.

— За ними будуть стежити й якщо здибають їх, то його еміненція може бути спокійний: вони повернуться до Парижу з надійною сторожею.

— Кардинал буде вам дуже вдячний, пане начальнику, якщо ви так зробите.

— Чи побачите ви його, повернувшись, графе?

— Звичайно.

— Перекажіть йому, будь ласка, що я його вірний слуга.

— Неодмінно.

І радий з цього запевнення, начальник порту завірив перепустку й віддав її Д'Артаньянові.

Д'Артаньян, не гаючи часу, уклонився начальникові, подякував йому й пішов.

Вийшовши з дачі, вони з Плянше побігли, накинули великого круга, залишаючи гай осторонь, і повернули до міста через інші ворота. Судно все ще стояло налагоджене до відплиття. Хазяїн чекав на березі.

— Ну, що? — спитав він, побачивши Д'Артаньяна.

— Ось моя перепустка; завірена, — сказав той.

— А той пан?

— Він сьогодні не поїде, — відповів Д'Артаньян: — та не турбуйтеся, я заплачу за обох.

— Тоді їдьмо, — сказав хазяїн.

— Їдьмо, — повторив Д'Артаньян.

І він разом із Плянше скочив у човен. За п'ять хвилин вони були на кораблі.

І саме вчасно. Од'їхавши за півмілі, Д'Артаньян побачив світло й почув постріл.

Це був постріл з гармати. Він позначав закриття порту.

Треба було подбати про рану. На щастя, як і гадав Д'Артаньян, вона була не дуже страшна. Вістря шпади натрапило на ребро й сковзнуло вздовж кістки; до того ж сорочка відразу прилипла до рани, і крови витекло декілька краплинок.

Д'Артаньян втомився до смерти. Йому поклали сінник на палубі. Він кинувся на нього й одразу заснув.

Світанком вони були за якінебудь три чи чотири милі від Англії. Вітер уночі був слабкий, і судно повільно посувалося наперед.

О дев'ятій судно кинуло якір у Дуврському порті. Пів до одинадцятої Д'Артаньян ступив на англійську землю і згукнув:

— Нарешті, я тут.

Та це було не все. Треба було дістатись ще до Лондону. В Англії пошта працює добре. Д'Артаньян і Плянше наняли собі коні. Попереду скакав поштар. О четвертій вони прибули до Лондонської рогатки.

Д'Артаньян не знав Лондона, не розумів жодного англійського слова. Проте, він написав ім'я Б'юкенгема на клапті паперу, і кожен указував йому дорогу до будинку герцоґа.

Герцоґ був з королем на ловах у Віндзорі.

Д'Артаньян спитав довіреного камердинера герцоґа, що супроводив його в усіх подорожжях і чудово розмовляв французькою мовою. Він повідав тому, що приїхав з Парижу у справі надто серйозній й що йому треба бачити герцоґа негайно.

Упевненість, що з нею говорив Д'Артаньян, переконала Патріка (так звали цього міністра у міністра).

Він загадав засідлати двох коней і сам поїхав з молодим ґвардійцем.

Плянше зняли з коня цілком закостенілого. Бідолаха зовсім знемігся. Д'Артаньян, здавалося, був зроблений із заліза.

Приїхали до палаца й довідались, що король та Б'юкенгем були на соколиних ловах, у болотах за дві-три милі звідти. Протягом двадцяти хвилин доїхали туди. Незабаром Патрік почув голос свого пана, що кликав сокола.

— Про кого доповісти герцоґові? — спитав Патрік.

— Про молодого чоловіка, що одного вечора зняв сварку на Новому мості, біля шпиталю Самаритянки.

— Чудна рекомендація.

— Побачите, що вона варта іншої.

Патрік поскакав, наздогнав герцоґа й ознайомив у зазначений Д'Артаньяном спосіб, що на нього чекає посланець.

Б'юкенгем відразу догадався, що це Д'Артаньян, й опасуючися, чи не скоїлось чого у Франції, спитав — де той посланець.

Побачивши здалека ґвардійський мундир, він поскакав просто до Д'Артаньяна. Патрік з чемности залишився осторонь.

— Чи не скоїлось якогонебудь лиха з королевою? — вигукнув Б'юкенгем, виявляючи цим питанням усі свої таємні думки та кохання.

— Не думаю. Але боюся, що їй загроджує велика небезпека, визволити з якої може її тільки ваша світлість?

— Я? — вигукнув Б'юкенгем. — Як? А невже ж я такий щасливий, що можу бути корисний їй? Кажіть, кажіть!

— Візьміть цього листа, — сказав Д'Артаньян.

— Цей лист?… Від кого він?

— Мені здається, від її величности.

— Від її величности! — сказав Б'юкенгем, пополотнівши так, що Д'Артаньянові сплило на думку, що герцоґ впаде непритомний.

Б'юкенгем зламав печатку.

— Що це за дірка? — спитав він, вказуючи Д'Артаньянові місце, де лист був пробитий наскрізь.

— О, — сказав Д'Артаньян, — я цього не бачив. Це, мабуть, од шпади графа Де-Варда, що поштрикнув мені груді.

— Хіба ви поранений? — спитав герцоґ.

— О, дрібниці, — відповів Д'Артаньян, — тільки подряпаний.

— Боже милий! Що я прочитав! — скрикнув герцоґ. — Патрік, залишайся тут чи, краще, розшукай короля, де б він не був, і перекажи його величності, що я поштиво благаю вибачити мені, бо надзвичайно важлива справа примушує мене повернути до Лондону. Їдьмо, пане, їдьмо!

І обидва вчвал погнали до столиці.