Три мушкетери (1929)/1/29
| ◀ XXVIII. Повернення | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XXIX. Гонитва за екіпіровкою |
XXX. Міледі ▶ |
|
З чотирьох друзів найбільше заклопотаний був, звичайно, Д'Артаньян, дарма що йому, як ґвардійцеві, екіпіруватися легше, ніж мушкетерам. До того ж його турбувало й становище мадам Бонасьє. Пан Де-Тревій говорив про неї королеві. Королева не знала, куди заподілася молода кастелянша, але обіцяла вжити заходів, щоб розшукати її. Проте, обіцянка та була дуже непевна й не заспокоїла Д'Артаньяна.
Атос не виходив з своєї кімнати. Він поклав не робити жодного кроку для того, щоб умундируватися.
— Маємо ще два тижні, — казав він своїм приятелям. — Коли протягом цього часу я нічого не знайду, або вірніше — мене ніщо не знайде, то я посварюся з чотирма ґвардійцями його еміненції, чи з вісьмома англійцями. Нам доведеться взятися за шпади, і я битимуся, доки один з них не вб'є мене. А це ж неминуче, якщо взяти на увагу їхню кількість. Усі говоритимуть, що я наклав головою за короля, і, таким чином, я виконую свій обов'язок і разом з тим не буду екіпіруватися.
Портос походжав по кімнаті, заклавши руки за спину і хитаючи головою сказав:
— Я таки здійсню свій плян.
Заклопотаний і недбайливо завитий Араміс мовчав.
З цих гірких фактів легко вгадати, який смуток панував у товаристві.
Льокаї поділяли сумний настрій панів. Мускетон готував про запас сухарі, Базен, завжди побожний, не виходив з церкви, Плянше підраховував мухи у повітрі, а Грімо, якого навіть спільне нещастя не могло примусити перервати мовчанку, зідхав так, що міг розчулити й каміння.
Троє друзів, — Атос заприсягнувся, як сказано вище, не робити жодного кроку задля екіпіровки, — виходили зраня, а поверталися пізно. Вони блукали по вулицях і розглядали кожен кругляк у бруку: чи не загубив хто часом гаманця. Можна було подумати, що вони йдуть по чийомуся сліду, — так уважно роздивлялись вони навкруги.
Портос перший натрапив на щасливу думку, докладно обміркував її і перший же став до роботи. То була людина акції.
Помітивши якось, що він попрямував до церкви Сен-Ле, Д'Артаньян інстинктовно пішов за ним.
Портос ступив у це святе місце, підкручуючи вуси та пригладжуючи борідку, що завжди було в його ознакою завойовничих намірів.
Д'Артаньян увійшов слідом за ним. Певний, що його ніхто не бачить, Портос притулився до колони. Д'Артаньян став з другого її боку.
На ту пору священик казав казання, і в церкві було повно люду. Користуючись з цієї нагоди, Портос почав розглядати жінок. Через Мускетонове пеклування зовнішній вигляд його не виявляв внутрішнього суму. Що-правда, його капелюх був трохи приношений, перо — зблякле, гаптування трохи вицвіле, мереживо — злегка обшмульгане. Але в сутіні всі ці дрібниці були непомітні, і Портос залишався красунем-Портосом.
На найближчій до їхньої колони лаві Д'Артаньян угледів літню досить вродливу жінку, в чорному чепці, жовтувату й трохи сухорляву. Вона сиділа випроставшись і мала неприступний вигляд. Портос раз-по-раз потай скидав на неї оком.
Дама, час-од-часу червоніла й собі крадькома зиркала на легковажного мушкетера, що, зустрівши її швидкий, як блискавка погляд, зараз же починав блукати очима по церкві. Видко було, що така поведінка Портоса дуже дратувала даму. Вона вкров кусала собі губи, терла кінчик носа і в розпачі юрзалася на своєму місці, пильно стежачи за красунем.
Дама спостерегла, як він пускав бісики одній пані, що позад неї стояли покоївка й негреня з червоною подушкою, на яку вона опускалась навколішки.
Помітивши, що його зорять, Портос перейшов у рішучий наступ: він підморгнув до пані, притиснув пальця до губ і кидав убійчі усмішки, що перш за все вбивали зацурану даму.
Дама з червоною подушкою справила велике вражіння на даму в чорному чепці, бо була чарівна й здавалася небезпечною супротивницею. Велике вражіння справила вона й на Портоса, що мав її за вродливішу від дами в чорному. Таке ж таки вражіння справила вона й на Д'Артаньяна, який упізнав у ній даму з Менґу, Кале та Дувру, що чоловік із шрамом на обличчі узивав її міледі.
Не спускаючи з ока даму з червоною подушкою, Д'Артаньян провадив далі свої спостереження над витівками Портоса і дуже тішився ними. Він зрозумів, що дама в чорному чепці була та сама жінка судового з Ведмежої вулиці, що кохала Портоса.
Разом із тим Д'Артаньян помітив, що кокетування Портосове не знайшло відгуку на жодному обличчі. То були лише даремні надії й химерні мрії. Та хіба ж для справжнього кохання й для справжніх ревнощів існує інша дійсність, як надії та мрії?
Священик закінчив проповідь. Жінка судового підійшла до посуду з святою водою. Портос випередив її й замість сунути в воду пальця сунув цілу руку. Жінка всміхнулася, бо думала, що Портос дбає за неї, і тяжко помилилася: коли вона була від нього на відстані трьох-чотирьох кроків, Портос повернув голову й утупив очі в даму з червоною подушкою, що наближалася в супроводі негреняти та покоївки.
Ось дама порівнялася з Портосом. Той витяг з посуду руку, з якої збігала вода. Чарівна богомілка всміхнулася, торкнулася своєю ручкою величезної лапи Портоса, перехристилася й пішла з церкви.
Для жінки судового то було вже занадто. Вона не мала тепер сумніву, що в Портоса з дамою була інтрига. Будь жінка вельможна дама, вона безперечно зомліла б, але, бувши тільки дружиною судового, вона задовольнилась тим, що, стримуючи гнів, сказала мушкетерові:
— А чого ж це ви мені не запропонували святої води?Почувши цей голос, Портос здрігнувся, як людина, що прокинулась од сторічного сна.
— Та хіба це ви, пані? — згукнув він. — Як ся має ваш чоловік, люб'язний пан Кокнар? Такий же він скнара, як і завжди? Де ж то були мої очі, що я не помітив вас під час двохгодинної проповіді?
— Я була на два кроки від вас, пане, — відповіла жінка. — І ви не помітили мене тому, що не відводили очей з вродливої дами, якій допіру подали святої води.
Портос удав ніби розгубився.
— Еге, так ви помітили…
— Треба бути сліпою, щоб не помітити цього.
— А, — недбало промовив Портос, — це одна герцоґиня, моя приятелька. Стрічатися з нею мені дуже важко з-за ревнощів її чоловіка. Вона повідомила мене, що прийде до цієї бідної церкви та ще в такому відлюдному кварталі, аби тільки побачитися зо мною.
— Пане Портосе, — сказала жінка судового, — чи не будете ви ласкаві запропонувати мені вашу руку хвилинок на п'ять? Я хотіла б поговорити з вами.
— З великою охотою, пані! — відмовив Портос, усміхнувшися подумки, як грач, що має зробити ловкий хід.
Тої хвилини повз мушкетера промайнув Д'Артаньян, що йшов за міледі. Він скоса зиркнув на Портоса й побачив його переможний вигляд.
— Ні, — сказав до себе Д'Артаньян, поставившись до справи з поблажливістю тої доби, — цей напевно вмундирується до призначеного терміну.