Три мушкетери (1929)/1/6
| ◀ V. Мушкетери короля и ґвардійці пана кардинала | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша VI. Його величність король Людовик XIII |
VII. Хатнє життя мушкетерів ▶ |
|
Ця історія наробила багато шуму. Пан Де-Тревій голосно лаяв своїх мушкетерів, а потай вітав їх, і що про це треба було негайно повідомити короля, то капітан поспішився до Лювру. На жаль, він спізнився, — король зачинився з кардиналом, а пану Де-Тревію сказано, що король працює й не зможе його прийняти. Увечері Де-Тревій прийшов до палацу саме підчас гри. Король вигравав і, з природи дуже скупий, був у найкращому гуморі.
— А, ідіть но сюди, пане капітане, — сказав він, побачивши його здаля, — мушу покартати вас. Чи знаєте ви, що кардинал скаржився мені на ваших мушкетерів з таким обуренням, що аж захворів? Та ваші мушкетери й дійсно справжні чорти й шибайголови!
— Ні, сір, — відповів пан Де-Тревій, відразу побачивши, куди повертає справа. — Ні, навпаки, це добрі хлопці, лагідні й сумирні, як ягнята. Ручуся, що вони мають тільки одне бажання: витягати шпади виключно для послуг вашої величности. Але, що робити? Ґвардійці пана кардинала завжди чіпляються до них, і бідолашні молоді люди присилені захищати честь мундира.
Король помітив, що щастя його зрадило, і, боячись програти, скористувався з цієї нагоди й підвівся з-за столу.
— Так ви кажете, — провадив він, звертаючись до пана Де-Тревія й прямуючи з ним до вікна, — ви кажете, що ґвардійці його еміненції зайняли ваших мушкетерів?
— Так, ваша величність! Як і завжди!
— А розкажіть, як розпочалася справа? Розумієте, люб'язний капітане, суддя повинен вислухати обидві сторони.— Боже милий! У найзвичайнійший та натуральнійший спосіб! Троє з моїх найкращих салдатів — що імена їх відомі вашій величності, відданість яких ви не один раз зволили цінувати, і що, можу вас у тому запевнити, дуже пильно ставляться до вашої служби, — троє моїх найкращих салдатів: пани Атос, Портос і Араміс пішли погуляти з молодим ґасконцем, що я їм його рекомендував учора вранці. Прогулянка ця повинна була, здається, відбутися в Сен-Жермені. Вони умовились стрінутись коло манастиря Босих Кармелітів. Там несподівано на них напалися пани Де-Жюсак, Каюзак, Бікара та ще два ґвардійці. Таке численне товариство прийшло туди, здається, не без лихого наміру проти встановлених наказів.
— А й справді, — сказав король, — ви зводите мені на думку, що вони, мабуть, прийшли туда битися один з одним!
— Я не обвинувачую їх, ваша величність, але прошу: уявіть собі, що можуть робити п'ятеро озброєних людей у такій глушині, як околиця манастиря кармелітів?
— Ви маєте рацію, Тревій.
— Побачивши моїх мушкетерів, вони змінили свій намір і забули про свою особисту ворожнечу для ворожнечі полкової. Вашій величності бо відомо: мушкетери, що підлеглі королю й тільки йому, — природні вороги ґвардійців кардинала.
— Так, Тревій, так, — меланхолійно сказав король, — і, повірте, мені дуже сумно бачити дві партії у Франції, дві голови в королівстві. Але цьому буде покладено край, Тревій, буде!.. Так ви кажете, ці ґвардійці зачепили мушкетерів?
— Я кажу, що, мабуть, подія сталася так, але присягатися не буду. Вам, сір, відомо, як важко іноді дізнатися правди, коли не мати тої чудової прозорливости, через яку Людовика XIII названо Справедливий.
— Ви праві, Тревій, але ваші мушкетери були не сами, з ними був ще й якийсь хлопець.
— Так, сір, і один поранений. Таким чином три королівські мушкетери, — один з них поранений, — і хлопець не тільки встояли проти п'ятьох найнебезпечніших ґвардійців пана кардинала, ба навіть і звалили чотирьох з них на землю.
— Так це ж перемога! — захоплено вигукнув король, — цілковита перемога! Чотири чоловіки, з них один поранений, один з них дитина, кажете ви?
— Ледве-ледве юнак; але цього разу він поводився так відважно, що я насмілюся представити його вашій величності.
— А як його звуть?— Д'Артаньян, сір; це син одного з моїх найдавніших друзів, чоловіка, що з блаженної пам'яті батьком вашої величности брав участь у партизанській війні.
— І ви кажете, що він поводився добре, цей юнак? Розкажіть мені про це, Тревій, ви знаєте, як мені подобаються оповідання про війни та бійки.
З цими словами Людовик XIII, що сам не брав ніколи участі у війні, гордовито покрутив вуса й сперся рукою на стегно.
— Сір, — вів далі Де-Тревій, — як я вже казав вам, пан Д'Артаньян майже дитина і, не мавши чести бути мушкетером, був у цивільному вбранні. Ґвардійці пана кардинала, зважаючи на його юнацький вік і на те, що він не належить до мого полку, запропонували йому відійти раніш, як вони атакуватимуть мушкетерів.
— Отож, бачите, Тревій, — перебив король, — вони напались перші!
— Достеменно так, сір! Отже, вони радили його відійти, але він відповів, що залишиться з мушкетерами, бо почуває себе мушкетером і цілком відданий вашій величності.
— Славний юнак! — прошепотів король.
— І дійсно, він залишився з ними, і в його особі ваша величність має енерґійного вояка. Ще йому завдячує пан Де-Жюсак жахливу рану, що так розлютила пана кардинала.
— Так це він поранив Жюсака! — скрикнув король. — Дитина! Та це ж неможливо, Тревій.
— А втім це було так, як я мав за честь доповісти вашій величності.
— Жюсак — один з найкращих бойців у королівстві!
— Так, сір, тепер він знайшов гідного супротивника!
— Я хочу бачити цього юнака, Тревій, я хочу його бачити на власні очі, і, якщо для нього можливо щонебудь зробити, ми зробимо.
— Коли вашій величності буде завгодно його прийняти?
— Завтра, опівдні, Тревій.
— Чи привести його самого?
— Ні, приведіть мені всіх чотирьох. Я хочу подякувати їм усім разом. Відданих людей не густо, Тревій, і вірність треба нагороджувати.
— Опівдні ми будемо в Люврі, ваша величність!
— Тільки з малого під'їзду, Тревій, з малого. Не слід кардиналові знати про це.
— Так, ваша величність!
— Ви розумієте, Тревій, закон — завжди закон, і битися кінець-кінцем, заборонено.Увечорі того ж таки дня мушкетерів повідомлено про честь, що їх чекала. Короля вони знали здавна, а тому не дуже турбувалися. Зате Д'Артаньян із своєю ґасконською уявою вбачав у цьому свою майбутню фортуну, і цілу ніч йому ввижалися золоті сни. Отже, о восьмій рано він був уже в Атоса й застав його одягненого й готового йти. Маючи на увазі, що в короля треба було бути тільки опівдні, вони вмовились з Портосом та Арамісом пограти в м'яча в одній коршмі, недалеко від Люксембурґських стаєнь.
Портос та Араміс були вже на місці й грали вдвох. Атос, великий майстер в усіх фізичних вправах, став з Д'Артаньяном на противному боці і почав грати; але по першому ж русі, дарма що грав лівицею, почутив, що для таких вправ рана його ще не досить загоїлась. Залишившися сам, Д'Артаньян зауважив, що він надто невправний, щоб підтримувати партію за правилами. Вони провадили гру далі, тільки кидаючи м'ячем й не підраховуючи вічків. Один з м'ячів, що його запустив геркулесівською рукою Портос, пролетів повз саме обличчя Д'Артаньяна. Той зрозумів, що якби м'яч, замість промайнути, влучив йому в обличчя, авдієнція, певно, не відбулася б, бо в такому вигляді неможливо було являтись до короля. А що від цієї авдієнції, в його ґасконській уяві, залежало все його майбутне, то він чемно вклонився Портосові та Арамісові і, додавши, що спроможеться взяти участь у партії тільки тоді, як почуватиме себе здатним устояти проти них, пішов до галереї.
На нещастя Д'Артаньянове, серед глядачів був ґвардієць кардинала, що, роздратований учорашньою поразкою своїх товаришів, дав собі слово помститися за них. Гадаючи, що прийшла слушна нагода, він звернувся до свого сусіда:
— Не дивно, що цей юнак злякався м'яча: він, напевне, мушкетерський учень.
Д'Артаньян обернувся, як ужалений гадюкою, і пильно подивився на ґвардійця, що висловив цю образливу думку.
— Дивіться на мене скільки хочете, панку, — вів далі ґвардієць, задерикувато покручуючи вуси. — Що сказано, то сказано.
— А що сказано воно надто ясно й не вимагає жодних пояснень, — відповів півголосом Д'Артаньян, — то я прошу вас піти за мною.
— А коли ж саме? — глузливо спитав ґвардієць.
— Зараз, коли бажаєте.
— А чи ви знаєте, хто я такий?
— Ні, не знаю й знати не хочу.
— Шкода! Коли б знали, мабуть не так поспішались би!
— А як же вас звуть?— Бернажу, до ваших послуг.
— Добре, пане Бернажу, — спокійно відповів Д'Артаньян, — я чекатиму на вас біля дверей.
— Ідіть, я слідом за вами.
— Не дуже поспішайте, щоб не побачили, як ми виходимо разом. У нашій справі багато люду недоречі.
— Гаразд, — відповів ґвардієць, здивований, що його прізвище не справило ніякого вражіння на юнака.
Портос і Араміс так захопились своєю партією, а Атос так уважно дивився на них, що вони навіть не помітили, як пішов їхній молодий компаньйон.
Д'Артаньян не міг гаяти часу, бо авдієнцію в короля було призначено опівдні. Він озирнувся навкруги і, побачивши, що вулиця безлюдна, сказав своєму супротивникові:
— Захищайтеся!
— Але, — відповів той, — мені здається, що місце обрано досить невдало. Нам було б краще за Сен-Жерменським абатством або на Пре-о-Клер.
— Цілком згоджуюсь, — зауважив Д'Артаньян, — на жаль, у мене небагато часу, бо рівно опівдні в мене призначено побачення. Обороняйтесь, пане, обороняйтесь!
Бернажу не треба було запрошувати двічі. У руці його миттю блисконула шпада, і він атакував свого супротивника.
Проте, Д'Артаньян, що тільки вчора склав іспита, пишаючись недавньою перемогою та майбутнім щастям, поклав не здавати ані кроку. Шпади схрестилися. Д'Артаньян стояв нерухомий і примусив супротивника ступити крок назад. Ґасконець зараз же скористувався з цього руху, і скоро шпада Бернажу збочила з простої лінії, він одвів її, зробив випад і поранив супротивника в плече. Тепер Д'Артаньян і собі відскочив назад і підняв шпаду. Але Бернажу гукав йому, що це дрібниці, і, осліп ринувшись уперед, сам напоровся на шпаду Д'Артаньяна. Та він не впав і не визнав себе за переможеного, а тільки посувався в напрямку будинку Де-Тремуя, де служив один з його родичів. Д'Артаньян, не розуміючи, як тяжко він поранив супротивника, сильно напосідав на нього і, ймовірно, добив би третім вдаром, аж тут на гомін із коршми вибігли два приятелі ґвардійця із шпадами в руках. Вони бачили, як їх товариш розмовляв із Д'Артаньяном і вийшов разом з ним на вулицю. Але тої хвилини, як обидва ґвардійці ринули на Д'Артаньяна, з'явилися Атос, Портос і Араміс і примусили їх повернути.
Бернажу впав, а ґвардійці, яких було двоє проти чотирьох, почали гукати: „Гей, ви! В будинкові! Тремуйські! До нас!..“На цей гамір вискочили всі, що були в домі, і кинулись на чотирьох товаришів, що й собі почали галасувати: „До нас, мушкетери!“ Підбігли ґвардійці й мушкетери. Бійка стала загальна. Мушкетерів, проте, було більше. Ґвардійці кардинала й люди Де-ля-Тремуя відступили в дім і ледве встигли зачинити ворота, щоб не дати ворогам вдертися разом із ними. Пораненого, як ми казали, в тяжкому стані знесено туди ще раніш.
Запал мушкетерів та їхніх прибічників ставав надмірний. Вони вже обговорювали, чи не слід наказати сміливість людей Де-ля-Тремуя, що мали нахабність напастися на королівських мушкетерів, і підпалити його будинок. Пропозицію цю ухвалено з захопленням, але, на щастя, вибило одинадцяту. Д'Артаньян та його компаньйони згадали про авдієнцію й почали втихомирювати решту, бо не хтіли, щоб ця розвага відбулася без них. Кінець-кінцем, задовольнились тим, що кинули декілька каменів. Ворота встояли. Вояки трохи охолонули; до того ж головні заводці залишили натовп і подались до дому пана Де-Тревія, що чекав на них, повідомлений уже про пригоду.
— Мерщій до Лювру, — казав Де-Тревій, — до Лювру, не гаючи жодної хвилини. Спробуймо побачити короля, поки його не встиг ще попередити кардинал. Ми подамо цю справу, як продовження вчорашньої, і обидві стануть за одне.
І пан Де-Тревій, у супроводі чотирьох молодих людей, попрямував до Лювру, де, на своє велике здивування, довідався, що король поїхав полювати на олені до Сен-Жерменського лісу. Пан Де-Тревій примусив двічі переказати собі цю новину, і супутники бачили, як раз-у-раз більше хмарилося його обличчя.
— Нас попередили, панове! — сказав пан Де-Тревій. — Я побачу короля сьогодні увечорі, але вас не раджу навертатись йому на вічі.
Порада була розумна й до того йшла від людини, що надто добре знала короля.
Коло шостої пан Де-Тревій ознаймив, що йому треба виряжатися до Лювру. Тому що година, призначена його величністю для авдієнції, давно вже минула, Де-Тревій з чотирма молодими людьми, замість малого під'їзду, став у передпокої. Король усе ще не повертався з полювання. Наша молодь, змішавшись з юрбою двірських, чекала не більше за півгодини, як несподівано розчинились усі двері й оголошено про прибуття короля.
При цьому окликові Д'Артаньян затремтів. Наступила хвилина, що мала, мабуть, вирішити всю його долю. Він з острахом утупив очі в двері, через які мав пройти король.Людовик XIII увійшов перший. Він був у ловецькому вбранні, ще запорошений, у високих чоботах та з гарапником у руці. З першого погляду Д'Артаньянові стало зрозуміло, що король лютує. Хоч як очевидно було, що король у поганому гуморі, двірські юрмилися на його шляху. У передпокої палацу все краще, щоб вас побачили гнівним оком, ніж не помітили зовсім. І мушкетери, не вагаючись, вийшли наперед. Д'Артаньян, навпаки, залишився ззаду, а король, дарма що особисто знав Атоса, Портоса й Араміса, пройшов повз них, ніби він ніколи їх не бачив. Очі короля зупинилися на панові Де-Тревії. Але той витримав цей погляд з такою твердістю, що король одвернувся, а потім, буркотячи, пішов до себе.
— Погана справа! — сказав, усміхаючись, Атос, — цього разу нам не дадуть хреста.
— Заждіть на мене тут хвилин з десять, а якщо за десять хвилин я не повернуся, ідіть до мене й не чекайте даремно.
Пан Де-Тревій сміливо увійшов до королівського кабінету. Король сидів у кріслі й постукував гарапником по чоботах, що не завадило панові Де-Тревію з великою байдужністю звідатися про його здоров'я.
— Кепсько, погано, пане! — відповів король. — Нудно мені.
Це, справді, була найстійкіша хороба Людовика XIII, що зчаста запрошував когонебудь з двірських до вікна й казав йому: „Пане такий то, понудьгуймо разом“.
— Як, вашій величності нудно? — сказав пан Де-Тревій. — Чи ваша величність не зволила розважатися сьогодні полюванням?
— Ось так забава! Усе миршавіє, слово чести, і я не знаю, чи то дичина не залишає сліду, чи то пси втратили нюх. Ми підняли оленя з розгільчастими рогами, гнали його шість годин, і ось, коли ми його майже зовсім наздогнали, коли Сен-Сімон підніс рога до рота, щоб засурмити, собаки несподівано повернули й кинулись за молодим звірем… Ось побачите, — я відмовлюсь від цього полювання, як і від пташиного. О, я нещасний король, пане Де-Тревій! У мене був один сокіл, та й той позавчора іздох.
— Так, сір, я розумію вашу розпуку. Нещастя велике, та, мені здається, у вас залишилось ще чимало шулік, кречетів та інших ловчих птахів.
— І нікого, щоб тренірувати їх: сокольничі ловці переводяться. Один тільки я розуміюсь на ловах. Після мене — всьому кінець; почнуть полювати з сільцями, пастками. О, якби я мав час навчати! Та де ж пак! Кардинал не дає мені ані хвилини спокою, чіпляється до мене з Еспанією, з Австрією, з Англією. Доречі, про кардинала! Пане Де-Тревій, я вами незадоволений!
Пан Де-Тревій передбачав, що король зверне на це розмову. Він знав його здавна і добре розумів, що ці скарги були лише передмова, ніби підбудження, яким король хотів надати духу самому собі.
— У чому мав я нещастя не догодити вашій величності? — спитав Де-Тревій, удаючи щонайбільше здивування.
— Оце так виконуєте ви свої обов'язки? — вів далі король, не відповідаючи просто на запитання пана Де-Тревія. — Хіба я призначив вас на капітана моїх мушкетерів для того, щоб вони вбивали людей, каламутили цілий квартал і намагалися запалити Париж? А ви не казали мені жодного слова! Проте, я, мабуть, трошки поспішився з обвинуваченням: бунтарі, слід гадати, у в'язниці, і ви прийшли повідомити мене, що правий суд виконано.
— Сір! — спокійно відповів пан Де-Тревій. — Я, навпаки, прийшов просити захисту. На моїх людей нападають серед білого дня.
— Хто, ґвардійці кардинала? О, я не попущу цього. Де ваші мушкетери? Я ще позавчора наказав вам привести їх. Чому ви цього не зробили?
— Вони нанизу, сір, і, коли ви дозволите, Ля-Шене їх покличе.
— Так, так, хай ідуть зараз же! У мене нема часу.
Три мушкетери та Д'Артаньян, що їх вів Ля-Шене, показалися на сходах.
— Ану, йдіть сюди, хлопці-молодці! — сказав король. — Ідіть сюди! Мені треба намилити вам голову!
Мушкетери підійшли, вклонившися. Д'Артаньян за ними.
— Якого біса четверо вас протягом двох день вивели з лав сімох ґвардійців його еміненції! Це вже занадто, панове, занадто! Коли так піде й далі, його еміненція буде примушений через три тижні набирати собі нову роту, а я примушений буду видавати найсуворіші накази. Ну, там одного ще сяк-так, але сімох, це вже багато, це вже занадто!
— Ваша величність сами зволите бачити, як вони збентежені й як вони каються.
— Хм, збентежені й каються? — промовив король. — Щось не дуже я йму віри їхньому лицемірству, а надто цій ґасконській штуці. Ану, прошу сюди, пане!
Д'Артаньян зрозумів, що мова мовиться про нього, і наблизився до короля із смутком на обличчі.— Що ж ви мені казали про молодого чоловіка? Це ж дитина, пане Де-Тревій, справжня дитина! І це він завдав такого страшенного вдара Жюсакові?
— І два таких влучних Бернажу.
— Не рахуючи того, — додав Атос, — що коли б він не витяг мене з рук Бікара, я, мабуть, не мав би чести з'явитись сьогодні з шанобливим поклоном до вашої величности!
— Та це ж справжній чортяка! Мавши таке рукомесло, він роздере багато камзолів і потрощить чимало шпад! А втім — ґасконці завжди негрошовиті, чи не так?
— Сір! Мушу сказати, що в їхніх горах ще не знайдено копалень золота. А не погано було б, якби бог утворив там таке диво за усердя, з яким вони підтримували домагання вашого батька.
— Ви хочете сказати, що ґасконці й мене поставили на короля, — чи не так, Тревій? — бо я син свого батька! Хай буде так; не відмовляюсь! Ля-Шене! Подивіться по всіх моїх кешенях. Чи не знайдеться там сорока пістолей, і якщо знайдеться, принесіть мені. А тепер, юначе, по щирості, як стояла справа?
Д'Артаньян розповів усе, як було: як він не міг спати з радощів, що побачить короля, а тому прийшов до своїх друзів за три години перед авдієнцією, і як вони пішли разом до коршми; як він злякався, що м'яч потрапить йому в обличчя; як з нього глузував Бернажу і як той мало не наложив головою.
— Так це правда? Бідний кардинал! Сім найкращих вояків протягом двох днів! А втім досить з вас, панове, чуєте, досить! Ви заплатили за вулицю Феру — і з гаком. Тепер мусите задовольнитися!
— Якщо ваша величність задоволені, то й ми теж!
— Так, я задоволений, — сказав король, приймаючи від Ля-Шене жменю золота й кидаючи його в руку Д'Артаньянові. — Ось доказ того, що я задоволений.
Д'Артаньян поклав сорок пістолей у кешеню і палко подякував короля.
— Ну, — мовив король, глянувши на дзиґарі, — вже пів на дев'яту, а тому прощайте, бо, як я вам казав, о дев'ятій я на декого чекаю. Дякую богові за вашу відданність. На вас я можу цілком здатися. З вами я можу бути певний, чи не так?
— О, сір! — вигукнули разом усі четверо, — ми дозволимо розрубати себе на шматки за вашу величність.
— Гаразд, гаразд, але залишайтесь краще непошкоджені, це й для мене буде корисніш. Тревій! — півголосом сказав йому король, коли мушкетери виходили, — у вас бракує мушкетерських вакансій і до того потрібний ще й іспит. Зарахуйте цього юнака в ґвардійську роту вашого зятя Дезесара… А чорт побирай, Тревій! Уявіть собі гримасу, що її зробить кардинал! Він сказиться, та мені байдуже. Це моє право!
А кардинал дійсно розлютився. Лютував так, що цілий тиждень не приходив грати до короля. І король, зустрічаючись, щоразу питав його своїм привабним голосом:
— Ну, щож, пане кардинале! Як ся мають нещасний Жюсак та бідолаха Бернажу, що так віддані вам?